У дзеркалі екзистенції

Вона відбулася в Києві в Центральному будинку художника і була приурочена до 55-літнього ювілею автора. Темперамент письма, смислові наголоси в межах нібито поширених мотивів засвідчили діалогічний зміст фахових пошуків Анатолія Мельника, більш відомого усім як досвідченого музейника, ініціативного менеджера мистецтва, нині — генерального директора Національного художнього музею України. Він випускник Львівського поліграфічного інституту ім. І.Федорова (Українська академія друкарства) постійно практикує в галузі станкового малярства, нарешті представивши частину свого доробку на персональній виставці.

Інстинкт мистецтва — питома риса Анатолія Мельника в усіх складових його цілісної особистості, в тому числі адміністрування в галузі музейництва. Цей же інстинкт мистецтва виявлений екзистенцією письма в більшості експонованих картин, що, як відомо, не набувається шляхом зовнішніх запозичень, а підпорядковується внутрішнім рецепторам автора. Як одна з базових прикмет Анатолія Мельника ця риса «вводить» у більш складну мережу значень, якими артикулюються програмні установки живописця — духовне, соціокультурне ангажування, громадянсько-патріотичне почуття, поетично-філософське кредо, суб’єктивована психологія, як похідні — типологія системи письма, композиційне мислення, функціональність кожного виражального засобу тощо. Така методологічна ієрархія властива і Мельнику як живописцю, що дозволяє відстежувати зв’язки між концептами духовно-морального імперативу автора та їх знаково-образними відповідниками. Художник розкриває свій соціальний та емоційний індивідуалізм у широкому тематичному діапазоні, в якому внутрішня енергія перетікає з його однієї (офіційної) до іншої (інтимної) іпостасі. В деяких випадках розрізняти суспільне з особистісним в образних проекціях дуже складно, а то й непотрібно, оскільки «больові» й «меланхолійні» рецептивні точки Анатолія Мельника належать до спільного метафізичного ландшафту, тому й сам автор не може пояснити, як і чому «запліднюються» у відповідний час теми його картин.

Він позиціонує себе як соціально чутливого художника, якому дорогий рідний духовно-культурний простір, який енергетично врослий в рідну землю і для якого символи національної історії є його особистим «кодом пам’яті». Така певною мірою ідеологічна настанова насправді розчиняється в сугестії малярських «плинів», структурно-образна природа яких модифікується відповідно до вкладених авторських смислів. Зважаючи на те, що переважна більшість експонованих творів була виконана упродовж двох-трьох останніх років, не так легко відстежити динаміку «внутрішніх перетворень», які треба було зазнавати автору через зміну пластичного ключа в тих чи інших групах полотен.

Індивідуальний досвід Анатолія Мельника як живописця диференціюється на платформі гострих емоційних вражень, збагачених «футуризами» українських і західноєвропейських колористів у різних структурно-образних і стильових варіаціях. Митець володіє широким діапазоном технічних засобів, які застосовуються відповідно до обраної стратегії живописання. У цій особливості — одна з очевидних переваг автора, нестримна воля до самовдосконалення. Те, що може видатися як непослідовність, насправді є властивістю творчого характеру Анатолія Мельника, який не спішить «замкнутися» в рамках «єдино правильного» стильового виразу. Більше того, опановані засоби пластики й кольору не стали для нього приводом для паспортизації авторського стилю, який би відкривав для нього шлях до нової класики. Безсумнівно, що при такій розлогості методологічної бази виникають і деякі запитання: що є більш питомо авторським — імпресіоністичне письмо чи синтетичне мислення, метафізична чи символьна субстанція кольору або ж яка функція надається фактурі як дієвому засобу художньої виразності?

Відповіді містять самі твори, особливо ті, в яких Анатолій Мельник чується розкутим у чуттєвому плані та відповідальним перед об’єктом зображення. «Портрет батька», наприклад. При відносній звуженості технічних засобів переконує, що колірна активність при узагальнюючій пластиці з легкою деформацією натурного матеріалу (віддалена аналогія з постсезанізмом) відповідає малярському темпераменту автора. При дещо відмінних формальних рішеннях карпатського та кримського циклів, а також мотивів квітів, Анатолій Мельник залишається у питомо своїй стихії письма навіть при розбіжностях у деяких нюансах сугестивного наповнення картинного середовища. Дещо осібно виглядають серія «Венеція», картини з видами церковних пам’яток Києва та околиць з дещо раціоналізованим внутрішнім простором, що можна пояснити як один зі способів образного загострення тематики. Помітними на виставці були великі полотна-панно «Життя соняхів», на нашу думку — значимий здобуток «синтезованого експресіонізму» Анатолія Мельника як українського митця. Не менш показовою у стратегії художника відвойовувати втрачені попередніми поколіннями національних модерністів можливості форми є серія картин «Мамай», частина з яких закріплюється у статусі поетично-філософських смислів як ідентифікати національно-культурного ангажування митця.

Анатолію Мельнику як керівнику великого музейного закладу відомі драматичні обставини нищення або замовчування спадщини національного художнього модернізму, в тому числі творів всесвітньо відомих колористів Олекси Грищенка, Василя Хмелюка чи новаторів форми Анатоля Петрицького, Святослава Гординського, Юрія Соловія. Діалогічність з такими концепціями мистецтва додала Мельнику лише сили й більшої естетичної мотивації до репертуару формально-виражальних засобів, які могли мати для декого дискусійний характер.