«У кожного в серці своя Поташня...»

«Хочемо висловити художникам, закоханим в Поділля, свою вдячність за буяння фарб, за спогади про літо, за гарний настрій, за позитивні емоції, за енергетику! Ми отримали гарні враження, які заберемо до Львова!..» — написали молоді львів'яни (всього — дванадцять підписів) у книзі відгуків після відвідин художньої виставки «Поташня — чарунка Поділля» (феномен українського села), що успішно пройшла у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. «Дякую за незабутню мить побаченого, — це відгук Оксани та Олексія Мусієнків. — Прекрасне поєднання людини та природи... Особлива подяка за теплі та яскраві кольори надії. За те, що показали, що, окрім буденного міста, ще є українське село з його правдивою історією та культурою...» А студенти Київського Національного торгово- економічного університету резюмували: «Навіть дивно, як художники, відображуючи одне село, зобразили всю самобутню живу культуру України...».

Зараз ця серія робіт міститься у майстернях двох художників — Володимира ГАРБУЗА і Василя КОРЧИНСЬКОГО. Картини розвішані щільно одна біля одної — дивишся і розкривається дивовижна панорама подільського села Поташня. Ось стиглі червоні яблука в глибокому надвечір'ї. «Для мене ця розлога і плодоносна яблуня асоціюється з дитинством, — згадує Василь Корчинський. — У моєму селі під цим деревом стояло розвалене ліжко, і я любив там спати влітку. О, як там солодко спалося!». Он-де старі пониклі хати, заквітчані мальвами. А от безкраї поля простягаються аж за небокрай.

«Автор і куратор проекту «Поташня — чарунка Поділля» Прокіп КОЛІСНИК, — розповідає один із його учасників Олесь СОЛОВЕЙ. (Крім згаданих художників, у ньому також брали участь Левко ВОЄДИЛО, Олександр ХАРВАТ, Іван САЛЕВИЧ, Ігор ЮР'ЄВ, Микола БОДНАР. — Ред.). Він — знаний живописець. Живе у словацькому містечку Пряшів, де викладає у місцевому університеті. Кілька разів на рік приїздить в Україну і обов'язково заїжджає у Поташню Бершадського району Вінницької області, звідкіля родом. Йому дуже болить те, що українське село у занепаді: зачинено клуби і бібліотеки, а книгарні перетворено на забігайлівки. Молоді спиваються, старші вмирають. Три роки тому Прокіп Колісник, піднявши архівні матеріали, з'ясував, що його рідному селу виповнюється триста років. І у нього виникла ідея колишній панський палац, що стояв занедбаний, перетворити на музей історії села. А також створити в ньому картинну галерею. А почати вирішив із пленеру — запросити художників, які вбиратимуть і передаватимуть енергетику села і самі, до певної міри, стануть носіями інформації. Для цього він заручився підтримкою голови сільської агрофірми Валерія Фалілєєва, який побачив у Прокопові патріота і людину справи. Прокіп Колісник часто жартував, мовляв, навіщо нам Париж? Адже Поташня — це Париж. У кожного в серці своя Поташня. Карипиші на Київщині — у Володимира Гарбуза, Вовчок на Вінниччині — у Василя Корчинського, Ярешки на Житомирщині — у мене. У кожного є ті джерела, до яких він повертається».

Отже, розпочали з пленеру. За описами художників, десь за тридцять кілометрів від Поташні протікає Південний Буг. Саме село з трьох сторін оточене дубовими лісами. Очевидно, це і відбилося на архітектурі — брами, хвіртки, огорожі, перелази настільки архаїзовані (чотиристоронні стовпи, по периметру оброблені вінцями), що навіть нагадують форми часів Київської Русі. А які там мальовничі яри, сади і поля! Тільки бери й змальовуй. Учасники проекту згадують, що коли працювали на пленері, до них приходили люди — пригощали медом, хлібом, м'ясом, помідорами, сливами... Почастувавши, уважно дивилися, як ті працюють. Спершу дивувалися, мовляв, як можна з раннього ранку і до пізнього вечора малювати, коли треба працювати на городі чи поратися по господарству, а потім захоплювалися. Сільські жителі раціонально підходять до праці, адже прив'язані до землі. «Коли я вперше туди приїхав, — згадує Василь Корчинський, — вийшов о шостій ранку малювати старі верби. Підходить бабуся, глянула на етюд, потім перевела погляд на мене і каже: «А ви в нас ще не були». Це свідчить, що вони спостерігають і пам'ятають, хто в них був у минулі роки і що це для них цікаво.

По завершенні кожного пленеру у сільській картинній галереї, що разом з музеєм помістилася у відремонтованому панському палаці, вже три роки поспіль відбувається виставка нових робіт. На її відкриття з'їжджаються: поети Василь Герасим'юк та Ігор Римарук, композитор Олександр Смик, скульптор Іван Салевич, кобзар Тарас Силенко, різьбяр Валерій Бондар, дует «Писанка»... Поповнюється експонатами і Музей історії села. Люди приносять туди предмети декоративно-вжиткового мистецтва, що були в обігу ще 30—40 років тому, в той час, як в інших селах килими, кераміку, ікони викидають або віддають задарма. До речі, цей сільський музей значно багатший, ніж районний. Через те, на думку Володимира Гарбуза, його і юридично не реєструють.

«Село Поташня ще живе, хоч його також можуть чекати дуже нелегкі часи, — говорить Василь Корчинський. — Наприклад, у селі Лісниче на Вінниччині торік померло шістдесят чоловік, натомість народилося четверо, а це показник. Там вже є покинуті хати із забитими вікнами. Так боляче стає від думки, що цілий пласт культури може бути втрачений. Тому й хочеться працювати для того, щоб це все зафіксувати».

Фактично завдяки зусиллям небайдужих людей, у тому числі, й самих сільських жителів Поташня стала живим осередком культури. Василь Корчинський влучно зауважив, мовляв, кожному б українському селі такого Прокопа...