У пошуках духу
Чим відрізняється перегляд матчів Кубка світу вдома по телевізору від перебування в країні, де цей турнір проходить? Чи існує той неповторний дух футбольного свята, про який так багато доводилося читати після кожного світового фіналу? На десятий день турніру і на п’ятий день особистого перебування в Німеччині спробую дати на ці запитання попередню відповідь.
Почну з особистого відвідування футбольних матчів. Здається, навіть сам Франц Беккенбауер, керівник оргкомітету змагань, не встигає побувати на всіх іграх, хоч і має у розпорядженні особистий літак. Більшість присутніх в Німеччині любителів футболу особисто бачить лише кілька ігор, а за рештою спостерігає по телевізору у численних кафе та ресторанах. На час Кубка світу навіть у маленьких піцеріях на три столики встановлюють телевізор із футболом.
Це я бачив у Берліні та його передмістях, де розташувалося найбільше уболівальників з усього світу. Їх можна зрозуміти: у Берліні буде фінал, а поки твоя команда до фіналу не дійшла, можна поїздити на ігри в інші міста. Благо, із транспортом проблем тут не існує.
По тому, який колір переважає в одягу туристів на берлінських вулицях (не туристів тут, здається, немає взагалі) можна легко визначити, хто гратиме за кілька годин. І нехай гра пройде за кількасот кілометрів, все одно шведи, хорвати, корейці виходять на вулицю і займають місця в кафе.
Окрема історія із європейцями. Більшість французів, іспанців, італійців, голландців, британців прибувають на стадіони з своїх країн у день гри. Швидкісна електричка або літак роблять подорож короткою і зручною. Діють таким методом і українці, які живуть у Європі. І не лише вони. Зустрів тут земляків, які на час Кубка світу оселились у Польщі (там дешевше) і приїздять в Німеччину тільки на матчі.
За чотири дні після поразки України від Іспанії емоції вже ніби вляглися. Говорити чи писати про нашу команду щось додаткове навряд чи доцільно. На всіх, хто хоч трохи близький до команди, тут чатують зграї вітчизняних кореспондентів, спраглих за інформацією. Ці люди — тренери, колишні футболісти, функціонери роблять розумні обличчя і повторюють одні й ті ж самі слова. Не тому, що не знають інших, а тому, що інформації від нашої збірної немає практично ніякої. Ну поїхали ми на відкрите тренування команди у Потсдам. Ну подивились з трибуни на гравців і тренерів. І що? Ніхто з них навіть і не подумав після заняття підійти до журналістів, або дати це зробити нам. Бігом до автобуса — і поїхали.
Місцевих журналістів це шокує. До такого тут не звикли. У них тренер збірної є насамперед ньюсмейкером, який постійно має щось говорити. Вони тут думають, що команда має бути зацікавлена, щоб про неї багато писали і говорили. У нас же все не так. Інформаційний зв’язок зі збірною нагадує зв’язок під час військової атаки під артобстрілом. Щось хтось чув, щось хтось недочув...
Німцям простіше. За відсутності новин їхні журналісти ці новини просто вигадують. І ніхто не ображається — не треба було мовчати. Уявляю собі вираз обличчя Блохіна, якби він прочитав мої враження від тренування команди разом із висновками перед грою із Саудовською Аравією. Нехай вже, обійдемося і без цього. Блохіну і його команді і так довелося пережити болісний перехід із стану героїв нації, в яких футбольна збірна ходила більше року, у статус принизливо обіграних далеко не найкращою на турнірі командою.
Хоча дехто, і ваш кореспондент у тому числі, вже кілька місяців застерігав від непотрібної ейфорії, просили-благали припинити нестримне самовихваляння і подивитись на реальний стан справ. Тоді не слухали, ображались, казали, що треба цінити величне досягнення команди Блохіна, яка вперше в історії і так далі...
Мені довелося бути на стадіоні серед тисяч українських уболівальників у момент поразки від Іспанії. Всі тоді зрозуміли, що потрапити на світовий футбольний фінал — це ще не все. Слід ще й виглядати тут належним чином. Щоб бути серйозним учасником, а не випадковим непорозумінням. Хочеться вірити, що іспанський урок пішов нашій збірній на користь. Що наші уболівальники відчують нарешті командний дух української дружини. Тоді, сподіваюся, і ми станемо на цьому святі футболу не просто тимчасовими гостями, а справжніми учасниками.
