Український сувенір
А НАЩО БУЛАВА? ОГРІТИ ЧОЛОВІКА ПО СПИНІ
Вирушивши у мекку кустарного виробництва — на Андріївський узвіз — перше, чим були вбиті, це великою кількістю матрьошок. У сувенірному хіт-параді російська «матрьошка» займає перше місце з великим відривом. Вражає й мобільність майстрів. Наприклад, у зв’язку, мабуть, з перепохованням останків царської сім’ї, з’явилися матрьошки, що зображають Миколу II. Мундир, ордени — все при ньому. За сто двадцять гривень ви можете отримати не одного, а цілих десять Микол II: одно за одного менше. Хоч, логічніше було б помістити всередину царя-батюшки фігурки членів його сім’ї (за віком: від дружини до молодшого сина). Є матрьошка й у вигляді їхнього президента. Єльциних Борисів Миколайовичів — завались! На запитання, чому ж немає в продажу наших президентів, продавець відповів: «Наші президенти не продаються». Переосмисливши цю фразу, ми прийшли до висновку, що Кравчук із Кучмою настільки непідкупні, що навіть саму можливість їх продати торговці відкидають.
До честі вітчизни на другому місці за популярністю все-таки — булави. Перед схожою на Марину Владі з висвітленим волоссям жінкою в джинсовій куртці лежали на столику десятки булав різних за розмірами й забарвленням. Як з’ясувалося, вся ця продукція надходить з Івано-Франківська й інших районів Західної України. В інших містах їх практично не виготовляють. Робота кустарна, поточних ліній немає.
— А з чого їх зроблено? — поцікавилися ми у «Владі».
— Є — з берези. Вони маленькі, легкі. Ось ці більші — з груші й бука. А ось ця величезна, за тридцять гривень, — із дуба.
— А для чого, ви думаєте, їх купують?
— На подарунок. А для чого ж іще?
— Ну, наприклад, дружину по спині відлупцювати.
— А чому не чоловіка? — засміялася вона.
— У такому випадку, булави можна поділити на чоловічі й жіночі. Ось ці маленькі, з берези, — певно жіночого характеру. А ті, що більші й дубовіші, — саме для нас.
— Ідея непогана...
— А для посилення ефекту вмістити на булаву зображення Шварценеггера або Сталлоне?
— Слава Богу, до такого ще не дійшло, — сказала вона. — Майстри обходяться візерунками. Булави й так виглядають дуже непогано.
(Ми підтверджуємо останню тезу).
— І як у вас іде торгівля «зброєю»?
— Та ось чекаю не дочекаюся на 24 серпня. У нас в основному у свята стаються вибухи національної самосвідомості. Й іноземці усвідомлюють нас саме на свята. Особливо в Дні Києва. Але й День незалежності зійде. А поки що ледве дві булави за тиждень продали.
Всі інші торговці булавами говорили й продавали приблизно те саме. Десь посередині Андріївського ми помітили певний напівкоштовний виріб. Булава ця коштувала 360 грн. Куля з чорного ламбрадора, держак — із бірюзового доломіту. Шипи й оздоблення із бронзи — просто диво.
— Іноземні мільйонери купують подібне? — спитали у блідого виснаженого хлопця у синій футболці, який маячить над художнім твором.
— Та ні. Що ви! Не пропустить митниця. Уже були такі випадки.
— У ній же з матеріалів — нічого цінного. Звичайний український граніт.
— Утім, виглядає вона ефектно.
— Тобто яку-небудь продерту древню штучку за кілька десятків тисяч доларів можуть проморгати, а булаві з місцевих матеріалів — заслін?
— На зразок того...
— А хто ж її потенційні покупці?
— Круті один одному дарують.
— Зрозуміло. Прикольно уявити собі бійку між двома крутими хлопцями, що розмахують кам’яними булавами. Це серйозно...
Між матрьошками й булавами розмістилися у великій кількості трикотажні вироби в пострадянському дусі. Червоні майки з похмурою тіткою, що прикладає вказівний палець до губ і з попереджувальним написом: «Не базікай!». Поруч зовсім уже революційний заклик: «Всі на боротьбу з Юденічем!» Не спізнилися? І зовсім розчулив нещодавно нашвидкуруч зроблений яскраво-червоний прапор, із написом вишитим золотом: «Від Березняківського райкому КП України за високі показники в соцзмаганні за вивезення органічних добрив»...
Серед усього цього розгардіяшу (що підсвідомо відображає смак каші в нас у голові) єдине, що однозначно припало нам до душі — це керамічні постаті запорозьких козаків: кітч, однак зроблений ретельно і з любов’ю.
Не карикатурні, а швидше гротескні. Пиво, раки, шаблі — все при них. Особливо розчулює пузатий дядько, що нагадує Тараса Бульбу, який волочить в одній руці діжку вина, а в другій — поросятко. Це невелике «запорозьке військо» становить серйозну конкуренцію армії матрьошок. Та й виготовляють козаків не майстри-одинаки, а одна фірма, яка збільшує оберти. Отже, до Дня незалежності запорожці будуть готові до битви за покупця.
Костянтин РИЛЬОВ, «День», Ольга ІГНАТОВА А БАБА ЯГА — ПРОТИ
А може, в нас і немає нічого національного?..
Проаналізувавши найбільш яскраві предмети поклоніння туристів усіх країн, я прийшов до висновку, що найчастіше цим предметом є загальноприйнятий для країни головний убір.
Наприклад, у США — ковбойський «стетсон». У Мексиці не втримаєшся від того, щоб не надягнути сомбреро. У Франції та Іспанії — піратський або «бонопартівський» трикутний капелюх...
Єдиним головним убором на європейській частині колишнього Радянського Союзу, що викликає зацікавлення в розпещених іноземців, залишається кашкет. Найкраще — генеральський. Ще можуть спокусити мамонтовий бивень або оленячі роги. Однак усе це — предмети національного надбання сусідньої Росії. Та й роги, звісно, — не сомбреро.
Чим же може похвалитися Україна? Я почав судомно згадувати. Булави, глечики, цеберка, віники, скульптурки Тараса Шевченка, зображення сільської побіленої хатки або козаків і тризубів, жовто-блакитні прапори, розмальовано під українські мотиви матрьошки — хіба це є національною символікою? Ах, облиште! Першим може похвалитися будь-яка східно-європейська країна, другим — взагалі будь-яка країна, третє — аж ніяк не наше, а четверте — з’явилося так недавно, що предметом національної гордості ще не стало.
Чи можна обурюватися через те, що закриваються заводи та фабрики з виготовлення одноманітних сувенірів. Закриваються, —отже, немає попиту на продукцію, отже, нікому це не потрібно, отже, не прийшов час...
Нащадків емігрантів, котрі приїжджають в Україну, цікавлять пам’ятники й церкви, собори і храми, старі вулички й самі українці. Усе інше в них є. А сусідів із ближнього зарубіжжя цікавить те саме, що й раніше: горілка з перцем, сало, український хліб і «Київський торт». Принаймні мій друг із Пітера, куди я збираюся у відпустку, замовив саме такий набір. І чи варто на нього ображатися?..
Сергій ЯРМОЛЮК, «День» ЩОБ СЕРЦЮ МИЛО Й ОКОВІ ПРИЄМНО
А що таке взагалі — сувенір? Академічний «Словник української мови» пояснює: «Подарунок на спомин, річ, пов’язана зі спогадами про когось, про щось». За правилами доброго тону дарувати дорогу річ комусь просто так, ні з того, ні з сього, непристойно. А іноді хочеться. Або треба. Ось вишукані французи й винайшли таке поняття — souvenir. Тобто, ні до чого не зобов’язуючі приємні «дрібниці».
Купують сувеніри насамперед туристи. Для величезної України туристи — необов’язково іноземці. Житель Донбасу, приїхавши до Закарпаття, хоче купити якусь дрібничку, характерну для цього краю. Так само західняк, який відпочиває в Криму, буде шукати сувенір, що нагадає йому про море й сонячний пляж. Незважаючи на численних конкурентів кустарів, спеціалізований «Український сувенір» на площі Толстого увагою не обійдений. Іноземці, які приїжджають до Києва уже не вперше, обов’язково зайдуть сюди. Тут дуже багато виробів народної творчості, нехай і не з усієї України, але з багатьох областей.
В основному, — каже продавець Валентина Редько, — вироби привозять індивідуали. Потроху. З Івано-Франківщини (Косів, Коломия) — різьблення, інкрустація по дереву. Із Чернігова — самовари. Завжди мали великий попит сувеніри петриківців: тарілки, підноси, скриньки, чайники. На сьогодні в нас тільки авторські дорогі роботи. Фабриці невигідно посилати машину з Дніпропетровської області до Києва. Після всіх відрахувань (бензин, податки) колектив отримає копійки. А шкода.
Найбільше в магазині виробів із дерева. Від мундштуків по 60 копійок до скриньок по 300 й більше гривень. Можна підібрати цілу колекцію булав.
Картинки, виконані у техніці розгладженої і розфарбованої соломки на тканині — авторська робота цілої сім’ї. За словами завідуючої секцією Віри Сємилєтової, вони дуже цінуються за кордоном...
У минулі роки найкраща кераміка до салону надходила з Василькова. Тепер її майже немає. На полицях — порцеляна з Полонного. Статуетки, композиції на народні теми.
12 років секцією вишивки завідує Валентина Лисенко.
— Раніше, — говорить вона, — вишиванки купували й туристи, й наші. Нині висять: скромні — по 50 гривень, розкішні — по 500. Із мережкою. Одяг, скатертини, рушники надходять із фабрик зі всієї України. Вишивки різняться узорами й барвами. Орнамент — це Львів, квіти — Київська область, блакитна й біла гамма — Решетилівка.
Сьогодні в Україні народилася нова категорія наших, не менш активних, ніж іноземці, покупців сувенірів. Це небагаті люди, в яких з’явилася можливість з’їздити в гості за кордон або спорядити на відпочинок дітей.
Дочка Ірини К. на зимових канікулах була в Італії. Скоро знову туди поїде за «чорнобильською лінією». В «Українському сувенірі» вони взяли симпатичне дерев’яне кашпо за шість гривень.
У Художньому салоні на вулиці Богдана Хмельницького я побачила оригінальні керамічні світильники у вигляді київських церков із гніздом для свічки й чашею для пахощів. Ціни 50 — 100 гривень. Бронзові на підставці з яшми фігурки князів Олега й Володимира Хрестителя — за 140 — 285 грн. Попільничка «Козаки» коштує 260 гривень: камінь нині в моді.
Нашу розмову можна б завершити узагальненням Лілії Артишевської, завідуючого відділом маленького магазинчика «Сувенір» на Хрещатику:
— Туризм і сувенірна справа можуть приносити державі величезні прибутки.
Проте чомусь не приносять...
