Усі ми в чомусь маріонетки

Це очікування захопило як акторів, що запропонували на розсуд столичної публіки свою версію славнозвісної беккетівської п’єси, класики театру абсурду, так і глядачів, які перетворилися на учасників простору-очікування.

Відомо, що п’єса «Чекаючи на Годо» поставлена у багатьох театрах світу, прочитана, перечитана та інтерпретована не одним поколінням режисерів і акторів у контексті свого часу, адаптована до проблем сьогодення. «Курбасівці» ж на чолі з Олексієм Кравчуком створили свого «Годо» — тому в цьому очікуванні, яке, щоправда, сприйнялося глядацькою аудиторією на одному диханні, є все те, що хвилює їх: специфіка акторської професії, представники якої начебто змушені підтримувати суцільне світове лицедійство, і гострота у взаємовідносинах людини та суспільства, і «клоунівська» сутність самої людини.

Вистава починається своєрідною візуальною увертюрою: за допомогою діапроектора у збільшеній швидкості транслюється «німий» сюжет — порожніми сходами свого театру бігають Олексій Кравчук та Олег Стефан. Запис нагадує кінострічку із Чарлі Чапліним: комічні, суєтні, швидкі рухи акторів немов ілюструють їхнє життя — життя лицедіїв, які змушені бігати, співати, танцювати, й їм, здається, не вистачає часу для того, аби зупинитися і просто… подумати, хоча б над проблемами свого власного життя. В той же самий час така експозиція занурює глядача в інший, паралельний простір, таким чином, картинка майбутнього дійства стає більш об’ємною, багатогранною, і німе кіно «зі стіни» матеріалізується у живий та реальний простір. Окрім того, візуалізація вистави рефреном час від часу повертає глядача із київського сценічного майданчика в особисті чекання та пошуки «курбасівців».

Все інше дійство — це очікування, сповнене добродушної клоунади, смішної та під час до сліз зворушливої, що просто викликає бажання стати з цими лицедіями єдиною духовною силою. Естрагон (Олексій Кравчук) та Владімір (Олег Стефан) чекають на свого Годо, котрий, як усім відомо, так і не з’явиться. І, разом з тим, якби навіть так званий інфернальний Годо все ж таки прийшов, то герої, які вже давно втратили і духовні цінності, й бажання діяти, і будь які людські мрії, не знали б, що у нього просити. Вони — знівечені душі, не здатні на вчинки, але навчені «підігравати» цьому світові, пристосовуватися до його фальшивих акцій. Вони є статичними у житті й навіть скинути черевика або повіситися у них не вистачає активності. Хоча із вуст Владіміра й звучить лейтмотивна фраза: «Коли чекаєш, нічого не відбувається. Що ми тут робимо?» А, отже, герої на інтуїтивному рівні розуміють прикрість свого становища, проте боротися для них немає ніякого стимулу, адже вони — логічні породження цього безглуздого світу.

Сценографічний простір вистави — невибагливий, як і притаманно театру абсурду: великий годинник, який втрачає стрілку, адже час для героїв зупиняється, а також уявне дерево, функцію якого виконує…вішалка. І не даремно, адже герої чи то хотіли вішатися, чи то знову вдавали хоча б якусь активність?.. Проте увесь цей простір згодом перетворюється на цілий коловорот трюків, акторських оригінальних випадів, ексклюзивних «небеккетівських» текстових пасажів, влучних підтекстів, фантазійних акторських атракціонів… Енергетична амплітуда сценічного простору змінює емоційну атмосферу глядацької зали: глядач то сміється від душі — весело, доброзичливо, то вдумливо реагує на гірку іронію, запропоновану учасниками дійства, й навіть плаче.

Кожен актор, «вижимаючи» усе можливе зі своєї енергетики, психофізичних даних, майстерно працює в акторських дуетах (характерна риса «курбасівців»). Наприклад, експресивний та епатажний Олег Цьона у ролі Поццо диктує свої правила гри Естрагону та Владіміру, а перевтілюючись у хлопчика-посланця від Годо, він, здається, одягає на себе зовсім іншу маску. Виявляє свою майстерність і представник акторської молоді Театру імені Леся Курбаса: мовчазна гра Миколи Берези (у ролі Лакі) й далі його монолог на наказ господаря «думати» — це суцільна, довготривала текстова еквілібристика, яка не може не здивувати, принаймні кількістю алогічного незв’язного тексту, який запам’ятав актор і «видав» його на одному диханні.

Щоправда, серед театральних елементів «від себе», які є вкрапленнями у беккетівську текстову канву, є й дещо брутальні жарти та натяки, яких можна було б і позбавитися, проте, з іншого боку, вони підтримують те клоунівське, циркове начало вистави.

Звичайно, вражає і зворушує до сліз останній монолог Владіміра, котрий ще раз доводить незаперечну істину: сміялися ми під час трьох годин … із себе, із безглуздості, бездумності та алогічності власного життя. І всі ми — такі самі лицедії, як і герої п’єси С. Беккета «Чекаючи на Годо», маріонетки у руках Чогось або Когось… Можливо, якогось Годо?