Важко перші сто років

В обличчя довгожителів вдивляємося ми зазвичай пильно, намагаємося роздивитися в них щось таке, що прочинило б загадку Божого Промислу. Хтось вважає, що легше бути довгожителем на Памірі або Кавказі — на свіжому гірському повітрі, хтось говорить, що в Японії, — мовляв, буддизм, рис і сон на рогожах сприяють. Але ось як можна дожити до 110-ти у нас, майже безвиїзно в Косарах, зустрівши там і благополучно провівши революції, громадянську, голодомор, гітлерівську окупацію, перебудову з Чорнобилем і подальші, так би мовити, соціальні трансформації? Це ж яку життєву силу треба всьому цьому протиставити?

Євдокія Феодосіївна Вишемирська на своєму віку побачила три століття. Вона народилася за 5 років до винаходу радіо і рухомих кінокартинок братів Люм'єр. 1890-го, в рік її народження, Енгельс пише свої листи про знаменитий історичний матеріалізм, а студент Володимир Ульянов ще не здав «випускних» на юрфаці Петербурзького університету. Потрясіння й відкриття століття ХХ-го ще сплять у коконі часу. Зріють.

У селі Соснiвка (зараз Кіровоградської області), у батьківському будинку, оточеному сосновим лісом, Євдокія накопичувала сили й знання для майбутнього довгого і нелегкого родинного життя. Поки якось не заїхав до батька, відомого на всю округу тесляра і столяра, замовник з Косар — ставний і вусатий красень, завідувач «магазинами» (складами) на спиртозаводі, Марко Михайлович Вишемирський. Був він вдівцем, мав трьох хлопчиків. Усім дітям стала Євдокія матір'ю. Рідна, нерідна — особливо не розбиралися: мама в дім прийшла. В Косарах на нову господиню чекав красивий і добротний будинок на пагорбі, подарований Вишемирському ще поміщиком, господарем Косарського спиртозаводу.

Тепер внуки з трепетом згадують, яке враження справляв цей «веселий будинок» — великий, під залізним дахом, з величезними, як на ті часи, вікнами- очима, з дерев'яним ганком і лавками з обох його боків, з колодязем і яблунею у дворі зеленому і чистому (госпспоруди було «сховано» за будинком). Господарство було чималим: город у півгектара, свиня з десятьма поросятами в недобудованій половині хатини (щоб не мерзли взимку), кури, корови, коні. Любив господар коней, від них же і постраждав — впав з коня, з переламаними руками залишився інвалідом. Але й після цього завжди допомагав дружині — або в городі, або з худобою. «Весь час у нас стояв у будинку ткацький верстат, — розповідає молодший син, Микола Маркович Вишемирський, — дідусь Феодосій сам виготовляв ці верстати. Все у нас виткане було матусиними руками. Взимку вона працювала на верстатi, а влітку виносила готове полотно на річку, там ми його розстилали, мочили, перевертали, поки сонце не вибілить. Потім уже нарізувала матерію, шила нам одяг, робила рядна, килими, вишивала...»

Важкого, голодного 32-го у Євдокії і Марка народилася дочка Ніна. «Пам'ятаю, як iшла вона до будинку з боку городів — худа, змучена, з Ніною на руках», — згадує Микола Маркович. Це був єдиний випадок, коли діти бачили матір хворою, слабкою.

Як вдалося родині пережити без втрат голодомор — історія окрема. Кажуть, Косарам допоміг вистояти спиртозавод, який продовжував справно «гнати» продукт, і, значить, так само справно скидати відходи виробництва. Із бражних ям, взявши кошики, черпали їстівну кашку виснажені голодом люди. Тим і вижили. Хоча багато які немісцеві доповзали здалеку, де пройшла чутка про рятівну «брагу», падали як мертві біля наповнених резервуарів, не маючи сил зупинитися вчасно...

Дав Бог сили пережити голод, працювати, ростити дітей. До війни парубки Вишемирські мали на селі славу парубків видних, «модних». Був у них навіть патефон з платівками, велосипеди, на яких старші сини — Антон і Мишко їздили на роботу до Кам’янки. Миколі для гри змайстрували велосипед самі, пристосувавши колеса від прядки. Попри важку сільську працю, Вишемирські жили весело й гостинно — на свята, особливо на храмовий (у Косарах Собор Архистратига Михаїла), обов'язково збирали рідню з усієї округи. Будучи людиною віруючою, Євдокія Феодосіївна дотримувала постів і свят, шанувала святих. У неї в будинку завжди були календарі церковні, інколи переписані від руки. Вірі православній, повазі до вікових традицій народу, молитвам навчила і дітей. Можливо, завдяки цим молитвам вдалося родині винести випробування Великої Вітчизняної... У 45-му повернувся додому з перемогою (і важким осколковим пораненням) фронтовик Микола...

До глибокої старості «баба Дуня» пропрацювала в колгоспі, на бурякових полях. О шостій ранку пробігав під будинками і викликав на роботу бригадир. Вставати доводилося о четвертій — своїх корів подоїти, прибрати, наготувати й поставити в піч їжі на цілий день. Будинок не те що сяяв — він пахнув чистотою. Будинок дивував гостей культурою побуту — не міською або сільською — тією внутрішньою культурою, яка інколи притаманна людям незалежно від місця народження.

Зараз, замислюючись над уроками баби Дуніного довголіття, дорослі внуки кажуть, що вона завжди була дуже спокійною, впевненою в собі, в своїх силах жінкою. Дітей тримала в суворості, але ніколи в будинку не було ні криків, ні сварок. І свекрухою запам'яталася делікатною, невісток не те щоб лихим словом — недобрим поглядом не образила.

А ще Євдокія Феодосіївна дотримувалася простого правила — рано вставати (саме життя примушувало) і трохи передихнути в обід, у найбільшу спеку. Ще декілька років тому вона чудово вишивала, вражаючи правнучок тим, як без усіляких малюнків або трафаретів лягають на полотно візерунки, вербові гілочки, з комп'ютерною точністю «виписані» великодні побажання. Зараз очі вже відмовилися служити. У будинку дочки Ніни і зятя у Євдокії Феодосіївни своя кімнатка — ліжко, тумбочка, де під рукою все необхідне. Але величезний світ не звузився до розмірів цих стін — він, як і раніше, яскравий і багатий. Долями шістьох онуків, десяти правнуків і чотирьох праправнуків, новинами і подіями їхнього життя сповнені сьогодні довгі розмови баби Дуні з численним родичами, які заходять у гості. Не забувають і нинішні власті — то мішком цукру підсоблять своїй довгожительці, то з вугіллям допоможуть. І добре було б допомогти бабі Дуні з лікуванням: бо сліпота її не безнадійна. Може, успішна операція поверне їй світло і фарби цього життя, і побачила б на власні очі Євдокія Вишемирська третє тисячоліття.