Вередливі героїні сильної жінки
Оксана Стратійчук (iз недавнього часу її прізвище Бербека-Стратійчук) — художниця з ім’ям або, краще сказати, зі стилем. Її спеціально шукають на виставках, впізнають iз першого погляду, дізнавшись, — вголос радіють. Найзначніше і безперечне свідчення того, що це ім’я і свій стиль дійсно існують, в тому, що її — Оксану Бербеку- Стратійчук — наслідують — як несвідомо, так і цілком свідомо.
Кидатися з боку в бік (а тим більше — з крайності в крайність) художниці з ім’ям не випадає. Проте створюється враження, що Оксана Бербека- Стратійчук iз тих у собі впевнених і цілеспрямованих особистостей, які зберігають повний спокій, навіть коли (і особливо коли) починають втрачати цю саму мету з поля зору. Принаймні, замість переломів і перегинів — відносно органічне переростання сюжету в сюжет, образу в образ — одного в інше, або навіть — в те ж саме.
Початок було встановлено ще на третьому курсі тогочасного Київського художнього інституту. Молодий графік взялася за «Гріхопадіння». Колеги-однокурсники розсудливо відраджували і навіть — чи то співчували, чи то страхали: «Двійку» поставлять». Річ, щоправда, не в сюжеті (подібні сюжети тоді вже починали поголовно входити в моду) і тим більше не в «образному втіленні», а в... наявності (нікуди не подінешся) двох оголених фігур. Це чомусь не те, щоб заборонялося, але начебто і не заохочувалося. Можливо, зіграло свою роль і те, що Єву було зображено в кокетливому капелюшку. Проте обійшлося без епатажу — і, до речі, без «двійки». А ось ключа, що відкрив скарбницю сюжетів і образів, котра досі не вичерпалася, було знайдено. Отже, оголені фігури на тлі екзотичних квітів, колон, котрі руйнуються, умовних аркад, фонтанів, що не б’ють і що б’ють, покритих мохом мармурових амурчиків і подібного. Майже відразу ж з’ясувалося, що допускатися до графічної гри будуть — за найрідшим винятком — лише дами. Вони тужать, нудьгують, коверзують, щонайбільше — загадково мріють, в будь-якому разі — нічого не роблять. Однак вважати їх полохливими німфами або цілком нешкідливими капризулями в дусі Ватто — помилка, яка може коштувати життя якому- небудь занадто самовпевненому графічному героєві. Якщо вже на те пішло, героїні Оксани Бербеки-Стратійчук — скоріше амазонки. Принаймні, приборкання диких звірів для них — звичайна (і, навіть, не особливо весела) розвага, а зі Сфінксом і іншими міфологічними монстрами вони явно на дружній нозі.
Така графіка, звичайно, наштовхує на паперопсування — в розумінні тлумачень. Знаходили в ній усе, що завгодно — аж до прихованих проблем і комплексів самої художниці — самотньої «сильної жінки». Знаходили й іронію — а іноді й самоіронію тієї ж «сильної, але самотньої». Однак Оксана Бербека-Статійчук скоріше навпаки — вбивчо серйозна, принаймні — послідовна й логічна. Капризують її героїні, але не вона. Парадоксальна багатоповерхова ваза, обкладена фруктами й увінчана трьома героїнями, які сидять і гойдають ніжками — це (по секрету) авторська варіація на тему реально існуючої вази; вся різниця полягає в тому, що на справжній вазі ніжками ніхто не гойдає — сидять собі смирненько, як і годиться барочним надмірностям.
Десь незабаром після парадоксальних ваз Оксана Бербека-Стратійчук і зробила крок у натюрморти. Спочатку фантазії на теми хрестоматійних голландських шедеврів були чимось на зразок декорацій для тих же нудьгуючих ню. Потім натюрморти наповнилися власною фауною. Першими, однак, з’явилися не інфузорії- туфельки, а папуги — живі, мертві, замкнені в золоті клітки, що життєрадісно розмножуються, у будь-якому випадкові — багатобарвні і, загалом, не страшні. Симпатичні чубаті сирени-сірини також нікого особливо не лякали — і головним чином сварилися з папугами, які брали гору завдяки чисельній перевазі («Папуги з’їли мій виноград»). Про зміїв і ящірок iз людськими обличчями чи про омара з людськими ж ногами такого вже не скажеш — як і (особливо ) про черепаху зі страшенно-спокійною людською маскою замість панцира. До того ж фауна натюрмортів ставала все більш агресивною, вегетаріанство стрімко втрачало свою популярність — і поїданням винограду справа вже не обмежувалася. Інакше кажучи, персонажі все з більшим і більшим задоволенням накидалися один на одного — під лукавими поглядами все тих же дам iз високими зачісками і розфарбованими віялами. Проте сама Оксана Бербека-Стратійчук поки що не вважає натюрмортну тему вичерпаною, а можливо вона просто ще не визначилася з подальшим графічним маршрутом.
Принаймні, зараз художниця влаштовує велику виставку в Дитячій академії мистецтв, де, до речі, зараз і викладає.
