ВЕРНIСАЖ

Жінки слухають пісні Марії Бурмаки...

«Черешні чорні» — так загадково (і трохи схоже на «Очі чорні») назвала свою персональну виставку в галереї «Срібні дзвони» київська мисткиня Євгенія Гапчинська. Граціозне, трохи манірне, вишукане та іронічне малярство Євгенії Гапчинської — безперечно й навіть демонстративно жіноче, хоча аналогії з жіночими часописами та жіночою логікою в цьому випадкові неоднозначні та химерні. Принаймні, на цей раз основним приводом для натхнення, за визнанням самої мисткині, стали пісні Марії Бурмаки.

Світ Євгенії Гапчинської — принаймні світ «Черешень чорних» — належить героїням, їх квітам та їх іграшкам. Герої тут — явище виняткове, а «чоловіча» весела самовпевненість («Повелителі равликів») чи меланхолійність («Vorob’off») у рівній мірі відсувається на другий план перед бурхливим створенням і ще більш бурхливим розв’язанням суто жіночих проблем на зразок черевичків, макіяжу, чаю з тістечками, плюшевих ведмедиків і золотих рибок («Чай із тістечками», «Шум Адріатичного моря»). Героїні Євгенії Гапчинської — переповнені дивовижного почуття власної гідності дівчатка-жінки — одночасно забавні, зворушливі й чарівні. Вони можуть носити казкові псевдоісторичні костюми («Пані з поросятком»), але частіше вони є цілком сучасними — якщо, звичайно, приділити увагу лише вбранню та аксесуарам, бо щодо всього іншого, то ці пихаті й дещо сумні одвічні мрійниці («Miu-miu», «Не даруй мені подарунки, подаруй мені кохання», «Стюардеси паперових літачків»). Проте від героїнь жіночих часописів героїні Євгенії Гапчинської відрізняються однією істотною деталлю — вони мають за спиною маленькі напівпрозорі крильця («Улюблена ранкова кава», «Все як ти хотіла») — точно такі ж, як у їхніх улюблених песиків чи, навіть, поросят.

...А чоловіки шукають свої міста

«Місто, що зникає» — так називається виставка у галереї «Ірена», що об’єднала роботи художників Дмитра Кавсана та Ярослави Чорноморець. Дещо меланхолійну назву експозиція отримала за волею своїх творців, і вона, мабуть, обговоренню не підлягає. Однак міста, створені художниками, чомусь здаються не зникаючими, а швидше навпаки — такими, що з’являються, проявляються, принаймні — примарними: що з’являються у баченні, у спогаді чи уві сні.

У роботах Ярослави Чорноморець ці різноманітні явища продемонстровано якось навіть вельми просто і конкретно. Мотивом для виникнення у повітрі химерного індійського храму чи знайомого київського собору стають дим екзотичного куріння, келих вина, поетичний рядок (що символізується паперовим сувоєм і гусячим пером). У Дмитра Кавсана усе складніше і цікавіше. Його акварелі блискучі і віртуозні. Але передусім — несподіване до парадоксальності саме перетворення автора вельми гедоністичних «Прельстительных натюрмортов» на романтика і мало не містика, що сумує за недосяжною країною, де під покровом напівзруйнованих колон і готичних соборів блукають тіні закоханих, а з гір відкриваються долини зі стародавніми містами. Що ж до зникнення, то воно обертається у Дмитра Кавсана швидше забуттям — хворобливим, але непоправним — чогось дуже особистого, нескінченно важливого і нескінченно дорогого, невловимо, але безумовно схожого на уламки грецького храму у ранковому тумані чи на незліченні башточки готичного собору у дощ...