«Віденський вальс» без вальсу
У Національній опері України відбулася прем’єра вистави «Віденський вальс». Це перша масштабна робота завідуючої кафедрою сучасної хореографії Національного університету культури та мистецтв Аніко Рехвіашвілі на уславленій сцені. Аніко також є автором лібрето «Віденського вальсу». Це романтична історія про те, як народжується музика. Головний герой композитор Франц (Євген Кайгородов) закоханий у просту дівчину Аннель (Яна Гладких), але, приголомшений талантом знаменитої балерини Карли (Тетяна Бiлецька), захоплюється нею. Навколо цього любовного трикутника і розгортається сюжет. У музичній концепції були використані твори знаменитих австрійських композиторів Штраусів (батька та синів).
За словами режисера, вистава народжувалася важко. Майже півтора року. Тричі художник Анатолій Іконников переробляв декорації. Багато сперечалися з приводу костюмів. Одразу ж відмовилися від копіювання і відновлення постановки театру 60 — 70-х років «Біля блакитного Дунаю», створеної Оленою Тангієвою-Бірзнієк, де у ролі Прими з трiумфом виступала Валентина Калиновська (нині завідуюча балетною трупою Національної опери). Разом з диригентом Олексієм Бакланом підбиралися музичні фрагменти та вибудовувалася драматургічна концепція. Крім іскрометних, що стали вже класикою, «Казок Віденського лісу», «Вальсу баядерок», «На прекрасному блакитному Дунаї», «Весняних голосів» Іоганна Штрауса — старшого та молодшого, звучать твори Йозефа, які поглиблюють музичну палітру спектаклю. Як стверджує художній керівник балету та керівник постановочного проекту Віктор Яременко, цiєю виставою вони виводять на підмостки нову, сучасну хореографію. Саме тому запросили Аніко Рехвіашвілі, знаючи її як цікавого та неординарного хореографа. До цього вона ставила кілька концертних номерів для творчого вечора примадонни Національної опери Ганни Кушнерьової.
Що ж в результаті вийшло? Музика дійсно чудова, декорації яскраві, але вистава невиправдано затягнута (вона триває три години). Особливо одноманітним вийшов перший акт: сюжет немов стоїть на місці, незважаючи на велику кількість танців. Ефектна поява Карли у лімузині — і знову затишшя. Прима половину акту просто сидить у куточку. Дивне враження справляють сукні кордебалету — яскравіші, ніж у основних персонажів. Водночас — вечірні блискітки у денному костюмі Аннель (як ви пам’ятаєте, простої дівчини). Але найголовніше — у пластичній мові хореографом використано мізерний лексикон. Та й головні герої позбавлені енергетики. Євген Кайгородов — технічний танцівник, але ж він грає Франца — натуру пристрасну, маестро, короля вальсів, і назвати його героєм-коханцем можна тільки з великою натяжкою. Яна Гладких (Аннель) — муза композитора — також маловиразна.
Це враження компенсує другий акт, де свою майстерність показала Тетяна Білецька, а режисером використано хід театру в театрі з фрагментом з оперети «Летюча миша». У сценах «В будуарі» та «На балу» вийшов вдалим дует Прими з Вадимом Буртаном (граф Кайзерлінг). Танцівник демонструє свій «коньок» — легкий, розмашистий стрибок. Свого персонажа грає справжнім аристократом, але за показною стриманістю відчувається його пристрасність. А ось розв’язка вийшла зім’ятою. Фінал з повітряною кулею став просто однією з красивих картинок.
Дивно й те, що у балеті постійно звучать мелодії вальсів, але сам танець так ніхто і не виконав. Виявляється, це режисерський хід Аніко Рехвіашвілі. «Я вважаю, що танцювати вальс — поганий тон, — сказала хореограф, коли я звернулася до неї за роз’ясненням. — Ми звикли до стандартів. У нас поверхово ставляться до музики Штраусів. Як до чогось легкого та красивого, але без витівок. Адже в кожному їхньому творі зашифровані авторські емоції, які необхідно розгадати. Вальс — примітивна танцювальна форма, доступна всім. Для мене музика Штрауса — це не просто танець на три чверті, а емоційний стан. І була важлива не форма, а зміст. Ми не танцюємо падеграс, мазурку, французьку кадриль або інші салонні танці XIX століття, якi стали основою для хореографічної мови того часу. Для мене важливо передати нинішнє відчуття від музики. Тому я воювала за костюми. Ми відмовилися від віял, капелюшків, довгих пишних платтів, тобто тих атрибутів, з якими асоціюється та епоха. Попри всю уявну для глядачів легкість нинішньої постановки, вона технічно є дуже складною. Багато поту і сил витратили актори, щоб розучити свої партії. Тому й костюми робили з розрахунку, щоб у них танцівникам було зручно рухатися».
За словами режисера, вона спробувала зробити свою постановку відмінною від спектаклів, які йдуть на цій сцені. Щоб балет був «легким, живим, не штучним і не атакуючим, без крові, сліз та пристрастей». На генеральній репетиції Аніко не приховувала, що сама не задоволена. І оркестр, і танцівники працювали упівсили, очевидно, економлячи енергію на прем’єру. Ось тільки на ній осяяння також не сталося. Може, позначилася втома? Чи перегоріли, а може, просто не запалилися? Тому «Віденський вальс» викликає подвійні почуття. Радує, що Національна опера вирішила розширювати рамки, експериментувати. Дійсно, щоб йти уперед, потрібні свіжі ідеї, неординарні підходи. Ось тільки шкода, вийшов не цілісний спектакль, а окремі фрагменти, більш або менш вдалі.
