Володимир ВИШНЕВСЬКИЙ: «Нашій інтелігенції завжди хотілося переспати з владою»

Усі ці сумнівні думки я «вивалила» на Вишневського, що несподівано зустрівся мені під південним сонцем — десь між Гурзуфом і Ялтою. Він загадково посміхнувся, хрумкаючи морозиво, і церемонно подякував. Ніби дав зрозуміти, що з пафосом я перебільшую.

«ВИДАВЦІ, ЯКІ МЕНЕ ДРУКУЮТЬ, НЕ ДУЖЕ РИЗИКУЮТЬ»

— Володю, знову вийшла твоя нова книга. І практично вмить розкуплена. Чим цього разу ти вражав публіку?

— Нічого смішного, між іншим. Головна ознака життя, яку я можу подавати, — це книги. Зараз я працюю над вибраним. Що це означає? Рік тому у видавництві «Ексмо» вийшов мій 13 том «Антология поэзии ХХ века». Цифра радує. Те, що це вийшло за життя, добре розпродується, — великий успіх. Видавництво при додрукуванні тиражу йде мені на деякі поступки і дозволяє вносити зміни. Але і вони також не у програші. Як я недавно пожартував на одній презентації, видавці, які мене друкують, не дуже ризикують.

Видав я ще одну книгу — «Басни о Родине-2». Вийшла зовсім інша книга, ніж «Басни о Родине-1». Є ще ідея зробити книжку під назвою «Вишневский, я беременна!».

— Хороша назва — хвилює, я б сказала…

— «Большая честь создать продукт, достойный вашего вниманья».

— Ну добре, а роман з телебаченням, як і раніше, продовжується?

— Певним чином. Мені надходить багато пропозицій. Недавно я зробив цикл програм «Стойка Пегаса» на «Дар’ял- ТБ». Але програму забрав звідти, оскільки телеканал «невидимий». У програмі розповів про творчість Семена Кирсанова, Леоніда Мартинова й інших наших чудових поетів…

— Думаєш, когось з телеглядачів хвилює сьогодні поезія Кирсанова?

— Неважливо, я виконую свій моральний обов’язок. При створенні програми я навіть членам знімальної групи — режисерам, операторам, освітлювачам — платив зі своєї кишені. Програма про Кирсанова, наприклад, знаєш як закінчувалася? Я виходжу до шкільної дошки і пишу крейдою роки життя і смерті поета. А потім беру губку і стираю роки смерті. І читаю свій улюблений вірш Кирсанова… Ти його знаєш…

— «Смерти больше нет»?

— Так, «Смерти больше нет»!!! А з Мартинова знамените:

Ко мне привязывались пьяные,

Мечтая,чтобы их задел.

Но в мутные и оловянные

Глаза спокойно я смотрел.

Отмахивался нелюбезно я

От них, как-будто от

слепней…

Ко мне привязывались

трезвые —

И это было пострашней.

«ВСЕГДА ПЛАЧУ НАЛОГ С УДАЧ»

— Володю, адже був час, коли ти сумнівався у власному призначенні — поет ти чи не поет. Залишився комплекс з тих часів?

— Час такий був, але комплексу не залишилося. «Прошло всего каких-то десять лет — и стало ясно всем, что я поэт». Хоч, звичайно, все ж періодично страждаю, що чогось не додаю собі і читачеві…

Недавно відвідав свій інститут, побачив своїх колишніх викладачів — так приємно… Я завжди відгукуюся на прохання своїх вчителів. Наприклад, у однієї з моїх улюблених викладачок Анастасії Филимонівни Войтенко, яка збирає діалекти і наріччя, вийшла книга. Знаючи мою суєтну славу, запросила мене як популярну людину і колишнього студента на презентацію. Я прийшов. А вона чомусь жахливо здивувалася і була зворушена до сліз.

— Зрозуміло ж, чому. Сьогодні альтруїстичні жести такi рідкісні… Володю, а ти забобонна людина у значенні — пам’ятаєш добро?

— Звичайно! У мене навіть є вірші: «В неправедное нас не впрячь, я радостно хожу под Богом, — всегда плачу налог с удач…». Я розумію, що це красиво звучить, але є «вопрос божественной цены». Так, я у цьому значенні забобонний.

— У кожній професії свої «зони ризику». Артисти бояться, що завтра їм перестануть дзвонити режисери. А у поетів трапляється, закінчується натхнення. Недавня трагедія Ніки Турбіної — цьому підтвердження. Ніколи не боявся, що одного разу вранці прокинешся і не зможеш написати жодного рядка?

— Страх є постійно. Але це нормально. Пам’ятаєш знаменитий вірш Євтушенка:

Когда взошло твое лицо

Над жизнью скомканной моею

Вначале понял только то

Как скудно все, что я имею...

Страх втратити — це і є любов. Безпомилкова її ознака. Якщо його не буде, я погрузну у самовдоволенні, і тоді й настане кінець всьому. А взагалі я не дуже люблю говорити на цю тему. Ось і моя наречена завжди просить: «Не говори нікому!»

— Почекай, яка наречена?! А дружина куди поділася?

— Це я дружину нареченою називаю. Ми досі разом, — мабуть, разом і залишимося.

— Два роки тому ти також дуже романтично говорив про цей союз. Але тоді ви були ледве не молодятами…

— Усе добре. Але я дуже складна людина. Тут хочеться процитувати: «Как надоел я любящим меня». Я кожний день по Інтернету отримую десятки дивних листів. Але, знаєш, що найважче у любові, — неважливо з ким, жінкою чи читачами? Не обдурити сподівання, виглядати кожного разу новим, іншим. Це, на жаль, не завжди виходить.

— Це ще пов’язане і з тим, що ти вибрав досить публічний жанр, який пов’язаний не тільки з бажанням, але і необхідністю подобатися. Не тяжко завжди пам’ятати про те, що щосекунди треба виправдовувати сподівання?

— З одного боку, іноді дратує… З другого… Ось зараз я беру участь у антрепризі з Наталією Крачковською. Моя роль — практично без слів, проте у фойє завжди продаються мої книги, що дуже правильно. Вистава йде кілька місяців, і кожного разу мене викликають на «біс». Було б неправдою, якби я сказав, що мені це неприємно.

«ВСІ МИ РОДОМ ІЗ СОВКА»

— Твій літературний образ малює такого собі фата, Дон Жуана і нехлюя. А взагалі у житті ти — людина серйозна?

— Можливо, не стільки серйозна, скільки відповідальна. Скажімо, я цілком здатний бути з жінкою і одночасно думати про те, що у мене не написана передмова до книги. Це не цинізм, а почуття відповідальності. При цьому я ненавиджу жити у владі термінів — при моїй незібраності й ліні. І все ж протягом 10 років я живу, як трудоголік. До цього мене змушує увага видавців і порівняно добрі гонорари. Здорове честолюбство і пихатість завжди вели мене життям. Останнього я не соромлюся і давно написав про це у своїх віршах:

Я, если что-то успел,

То потому, что в бытность

школьником

Решительно не захотел

Быть анонимным

трудоголиком.

Між іншим, мене і Жванецького можна однаково провалити: нас треба помістити в концертний зал, де публіка не реагує. Боже мій, один раз я це бачив! Асоціативно чомусь пригадав фразу Шкловського: «Сценаристам треба багато платити за приниження».

— Завжди ставлю це питання творчим людям і жодного разу не отримала зрозумілої відповіді. Чому творча інтелігенція так любить тертися біля влади?

— (Сумно). Мені також частково це властиво — я це знаю і борюся з собою, як можу. Це правда: нашій інтелігенції завжди хотілося переспати з владою, «притулитися», так би мовити. І це зрозуміло — адже ми всі родом з совка. У мене є пародія на Вознесенського. Читається у режимі поетів-шестидесятників.

Чтоб не врать себе

ежеутренне,

Откровенность, как свет,

пролью!

Что при всем уважении

к Путину,

Что при всем уважении

к Путину

Я его еще и люблю!

Але, повторюю, у мене в цьому значенні більше претензій до себе, ніж до інших. Мені незабаром 50 років, я все життя йду до достоїнства — і не можу досягнути його остаточно.

— Тужиш за мамою? (мама Володимира Вишневського померла кілька років тому. Він — один з найніжніших синів, яких мені доводилося зустрічати у житті. — Авт. )

— Коли ми з тобою останного разу розмовляли, був живий ще батько. Тепер і його немає. Знаєш, я замість своєї автобіографії написав про батьків — усього дві сторіночки. Цей текст визнано найбільш «моїм». І закінчується він так: «Все, что я написал и не постеснялся обнародовать, не стоит одной строки из новогодней открытки моей мамы: «Я полюбила тебя, сынок, с первого взляда».