Все о’кей, Хоттабичу

Казки… Золота відрада дитинства. Казки можна читати, слухати на ніч, переказувати один одному, в них можна грати і навіть жити. Досить лишень розкрити книгу. Казки у кожного покоління свої, але, коли приходить пора, вже власним дітям купуєш книги, які запам’ятав на все життя.

На обкладинці однієї з тих давніх улюблених книжок намальовано старого з довгою бородою і хлопчака, який висить під стелею, смішно махаючи в повітрі ногами. Можна подумати, що шибеника підтримує в повітрі невидимий пропелер. Однак це — не сиквел «Малюка і Карлсона» на геронтофільський манер. Це «Старик Хоттабич».

Ім’я Лазаря Лагіна навряд чи щось скаже громадянам, які навіть доволі довго пожили. Його знають хіба що дослідники радянської словесності. А ось «Старика Хоттабича» пам’ятають якщо не всі, то багато хто. І книга, і її екранізація були, без перебільшення, справжнім бестселером і блокбастером відповідно. Дійсно, яка ідея — звичайний піонер Волька Костильков знаходить глиняний глек, ламає печатку на ньому, і звідти в хмарі диму вилітає справжній джин, могутній Гасан Абдуррахман ібн Хоттаб, ув’язнений у цю в’язницю волею Сулеймана ібн Дауда, мир з ними обома! У результаті з Волькою, його товаришем Женею і Хоттабом — тобто Хоттабичем — відбуваються дивовижні пригоди. Вони потрапляють у всілякі, фантастичні і смішні, пригоди, мандрують повітрям і морем. Все це описане легкою мовою, часом велемовно, із завитушками на кшталт «дикуваті добрі очі» чи «красуні, які граціозно стоять на спинах невимовно розкішних коней». Можна, звичайно, розгорнути набір аналітичних скальпелів, заглибитися в контексти, згадати міфологеми, але цікавим є інше: в чому мораль лагінської байки, тим більше — сьогодні?

Адже, відома річ, кожна казка не без моралі. Є вона й тут. Спочатку пружина конфлікту — в зіткненні світоглядів принципового радянського піонера Вольки і феодального Хоттабича. Ну, не може старий зрозуміти, чому султани і королі — «найостанніші люди в світі», чому слугам обов’язково треба їсти за одним столом з тими, кому вони подають (тут недоречно згадується свідчення Андре Жида про один епізод на спецпароплаві, призначеному для відпочинку партійної верхівки. Під час однієї із зупинок корабель відвідала делегація робітників, на що дочка високопоставленого партфункціонера сказала: «Я дивуюся, як цих звіряток пускають до нас на корабель»), або чому 22 гравці на футбольному полі повинні ганяти лише один м’яч. Дотепні епізоди чергуються зі спонтанними політінформаціями. Старий стрімко перевиховується. Скоро вже добре опонує ще кращому. Для подальшого розвитку замало буде. Вуличних хуліганів утихомирили, цирк відвідали, а що далі?

І ось у топку затухаючої фабули Лагін підкидає завжди сухих дрівцят антиамериканізму. Тричі прокляту цитадель капіталу репрезентує занадто непривабливий містер Вандендаллес (натяк на тогочасного шефа ЦРУ, прозорий хіба що для сивобородих пропагандистів). Однак відплата буржуїнові неминуча.

Свого піку пильність піонерів і Хоттабича досягає, коли вони потрапляють до Італії і розпочинають класову боротьбу. Чарівність Генуї автор своїм героям подивитися не дає — справою потрібно займатися. Адже Апенніни являють собою жахливу в’язницю пригнобленого і убогого народу, яким правлять кровожерливі капіталісти, що продали свою Батьківщину, ну, звичайно, тим же США. Загін Хоттаба з темпераментом шахідів викорінює виразки: дарує першим зустрічним рибалкам валізи, повні риби, примушує жандармів, поліцейського інспектора і всюдисущого Вандердаллеса лупцювати один одного. Потім інспектора на довічно саджають до карафи, а товстого містера перетворюють на пса, який решту своїх днів гавкає на «Голосі Америки»…

Звичайно, смішки смішками, але, коли я перечитував цю книгу, то піймав себе на тому, що буквально ковтаю її. Дорослі попутники в метро, побачивши обкладинку, з розумінням усміхалися. Уваги з боку дітлахів не помітив. Так чи інакше, для тих, хто хоча б краєм вуха чув бій піонерських барабанів, Хоттабич ще довго буде добрим героєм на зразок Чапаєва. Більше цього. Подібно до того, як Чапаєв раптом знову став модною субкультурною фігурою, старий джин також здатний вчудити щось у тому ж дусі. Зрештою, він безсмертний, інакше який він, врятуй його Аллах, джин? Мабуть, і зараз він вештається де-небудь у Москві, в своїй вічній українській вишиванці, солом’яному капелюсі, парусинових брюках і загнутих догори туфлях. Гіпнотизує чергового урядовця, щоб підвищив йому пенсію. Чи ходить зі старими на першотравневі демонстрації — не з переконань, а просто — за компанію. Чи ганяє вечорами на побитому міллю килимі-літаку з двома іншими пенсіонерами, Волькою і Женькою, потай від їх сварливих дружин, за пивом. Гадаю, що в нас із ним життя вдалося.

P. S. Минулого, здається, року, не змовляючись, басист київських «ВВ» Олег Піппа і поп- дует «Ніж для фрау Мюллер» випустили ремікси музики до того ж таки фільму. Композиція на альбомі «Ножів» так і називається — «Пісенька Хоттабича». Як запевняють музиканти, вона носить педофільський характер. Хоттабич любить дітей. Однак діти не пам’ятають Хоттабича. У них, жорстокосердих, інші казки.