Всесвіт у вікні

В художній галереї «Мистець» проходить персональна виставка Марини Лельчук. На ній представлені живописні роботи художниці, створені в різні роки.

Марина Лельчук — реалістка «старої школи», що майстерно володіє всіма «ремісничими» навичками живопису. Проте безперечна чарівність, жива душа її робіт — в їх ліризмі, навіть поетичності, і ще — в особливій камерності світу, який створює художниця. Всі без винятку твори Марини Лельчук, якщо можна так висловитися, — про океан, відображений у краплині. Складне незмінно розкривається в неї через просте (і звичне), а вічне — через тимчасове (і буденне).

Недаремно улюбленим ходом Марини Лельчук є погляд з вікна (і, як варіант, — погляд з балкона). При цьому художницю найбільше цікавить саме те, що за вікном, а не інтер’єр, що зображається завжди любовно, але досить лаконічно. Найважливіше в ньому — підвіконня, на якому завжди розташовано безліч затишних предметів: зимові яблука, дитяча книжка, букетик весняних квітів у простенькій склянці. Але, так чи інакше, підвіконня — грань, за якою починається Всесвіт («Вікно», «Зимове вікно», «Ранок над містом»).

Проте Всесвіт Марини Лельчук цілком камерний: діти грають, дорослі поспішають на роботу, Київ, Седнєв. Грандіозних катастроф і тих непорозумінь, що, як прийнято вважати, змінюють хід історії, тут не відбувається. Навпаки — життя тече спокійно, передбачувано, рівномірно, як зміна пори року, що, до речі, тут найвідповідальніша і найважливіша подія. При цьому глобальних змін не спричиняють навіть поступове перетворення зими на весну і літа на осінь — просто в першому випадку, незважаючи на те, що за вікном сніг, на підвіконні розпускається гілка, а в другому — в букетах квітів, ніби сивина, починає прослизати жовте і червоне листя. За такого стану справ мова кольорів — не те що єдино можлива, але, певно, найбільш ємна («Маки»).

Власне, іноді ситуація ніби п еревертається:Всесвіт опиняється всередині, він недосяжний, і його мерехтіння ледь простежується за вечірнім вікном — вгадується, проте, в усій своїй пишноті, і від цього стає особливо сумно. Бо тут, ззовні, — літні сутінки, молодь, гітари, а там, усередині, — лише світло («Садиба Лізогуба увечері»).