Втрачений рай

У галереї «Грифон» відкрилася виставка молодої київської художниці Вікторії Ряснянської.Безпорадний лепет- щебет та пристрасть до всіляких красивостей, що зазвичай видається за характерні (та позитивні) ознаки так званого жіночого живопису, їй абсолютно не властиві. Її погляд незмінно проникливий до пронизливості. Вікторія Ряснянська не просто хоче дiстатися — вона просто-таки рветься до суті справи, і які б не були ілюзії, що цілком природно, в ході пошуку відкидаються одна за іншою. Замість повної довіри до інтуїції, манірних недомовок та густого туману таємничості — безжалісність тверезого раціоналізму, заявленого вже у порівняно ранньому та цілком, здається, немислимому для жінки-художниці «Автопортреті».

Наслідків у цьому випадку виявляється цілих два. Однин iз них — у постійній, майже необхідній присутності іронії — інакше буде дуже жахливо. Вікторія Ряснянська іронізує не тільки у гротескній жанровій сценці («Осінній поцілунок»), але й у деяких натюрмортах — принаймні, у сюжеті («Пиво та раки при повному місяці»). Наслідок номер два — постійна присутнiсть навіть не смутку, а найсправжнісінької туги, яка у картинах Вікторії Ряснянської поступово, але неухильно оволодіває людьми та речами («Натюрморт iз флейтою»), простором і часом («Кримське кафе», «Київський дворик», «Дахи»). Можливо, у цьому й полягає спогад про той втрачений рай, у якому все було ще безіменним, цілком незрозумілим, і тому — сліпуче прекрасним?