Випробування свободою

Любов Тарантіно до вестернів давно відома критикам і найбільш відданим шанувальникам. Випустивши «Джанго вільного», він нарешті зізнався у своїй пристрасті публічно і з блискучими результатами.

Для історії вестерну Джанго — ім’я-архетип. Все почалося 1966 року, коли на екрани вийшов «Джанго» італійського режисера Серджо Корбуччі з Франко Неро в головній ролі. Похмура, кривава історія про помсту безжалісного одинака за убиту дружину здобула колосальний успіх, породила близько 70 більш-менш відомих сиквелів, а в цілому рахунок різноманітних імітацій і наслідувань іде на сотні. У німецькому прокаті майже всі вестерни за участю Неро мали в назві ім’я Джанго.

Тарантіно не зняв продовження фільму 1966 року. Створене ним можна назвати у дусі сучасного мистецтвознавства деконструкцією — причому не картини Корбуччі, а жанру вестерну як такого.

Дія відбувається 1858-го за два роки до початку Громадянської війни між Північчю та Півднем. Головний герой, Джанго (Джеймі Фокс) — чорношкірий раб, якого звільняє балакучий і чарівний доктор Бруно Шульц (Крістоф Вальц), — німець, колишній дантист, а зараз — мисливець за головами, котрий заробляє на життя відстрілом злочинців. Спочатку вони й займаються боротьбою за правопорядок, але потім перед ними постає завдання набагато складніше й небезпечніше: врятувати з рабства дружину Джанго Брунгільду (Керрі Вашингтон). Тут до речі придається і давньогерманська легенда про Брунгільду і Зігфріда, якою Шульц вражає свіжоспеченого партнера.

Поєднати тему рабства, «Пісню про Нібелунгів» і вестерн, так само як і двох настільки різних героїв в реаліях Америки середини позаминулого століття — до цього, схоже, не додумувався ще ніхто.

«Джанго вільний» — певною мірою авторська версія Громадянської війни так само, як і «Безславні виродки» були провокаційним режисерським прочитанням історії Другої світової. Адже Джанго веде свою битву з рабовласництвом і перемагає всіх його апологетів, знищує пригноблювачів і їхніх посіпак — він, по суті, виграє ту війну, яка, згідно з підручниками, лише має розпочатися.

Втім, фільм не став би подією, якби зосередився лише на мотивах помсти, війни за справедливість або навіть на міфологічному полоні Брунгільди. Тут слід виходити з назви. «Джанго вільний» — про найважче випробування людської природи — свободу.

Шлях свободи нелегкий і п’янкий водночас. Все, на що мільйони шанувальників чекають з появою кожного нового фільму Тарантіно, тут є: захоплюючий сюжет, хльосткі діалоги, музика, що ідеально відповідає візуальному ряду, зірки в нетипових ролях (ДіКапріо як садист-рабовласник гідний окремої згадки), а, головне — багато стрілянини і багато гранично видовищного насильства. І, звичайно, сам Тарантіно в епізодичній ролі поганого хлопця, який вибухає в буквальному розумінні слова від динамітних шашок, що здетонували на його тілі.

Головний і безперечний успіх — дует Джанго і Шульца. Втім, якщо робота Крістофа Вальца — віртуозна, але звична після його ролі привабливого негідника в «Безславних виродках», то Фокс майстерно передає зміни в людині, яку було піддано випробуванню свободою. Його герой зазнає захоплюючої еволюції: від раба з опущеними очима в перших кадрах до денді на танцюючому коні у фіналі. Шульц не просто звільняє, але саме розковує (слово в оригінальній назві Unchained буквально так і перекладається — «розкутий») Джанго, навчаючи і соціалізуючи його, і той поступово перевершує свого наставника, перетворює своє життя на мистецтво, граючи одного за одним декількох абсолютно різних персонажів й увінчуючи цю виставу ефектним бенефісом з неодмінним вибухом в кінці.

Тарантіно, обігравши й переінакшивши жанр вестерну, звільнив його для майбутніх експериментів. І, з іншого боку, в ту мить, коли Джанго стає homoludens, людиною, що грає (автор цього терміну, голландський історик Йохан Хейзінга, характеризує гру як «вільну дію»), він звільняється по-справжньому.

Нарешті вільний. Нарешті вільні.

Автор вдячний кинотеатру «Київ» за сприяння у подготовці рецензії.