Випробування свободою

Це виставка не звичного для Центру формату огляду актуальних творів, а ретроспектива, адже «На межі» фокусується на розвитку сучасного українського мистецтва з середини 1980-х до 2004 року (хоча є роботи і 2009-го, і 2014 років).

Експозицію складають понад 40 робіт українських художників, чиї мистецькі практики формувалися в часи розпаду СРСР та перші роки Незалежності. Є відео, живопис, багато фотографії. Список солідний: Сергій Братков, Леонід Войцехов, Олег Голосій, Юрій Лейдерман, Павло Маков, Борис Михайлов, Влада Ралко, Олександр Ройтбурд, Юрій Рупін, Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Андрій Сагайдаковський, Олег Тістол, Фонд Мазоха, Василь Цаголов, Ілля Чичкан, Оксана Чепелик. Переважна частина цих авторів регулярно брала участь у всіх більш-менш помітних вернісажах в Україні і перебувала в полі зору ЗМІ останні чверть століття. Але відзначити хочеться лише трьох.

У Бориса Михайлова (народився в Харкові, живе переважно в Берліні) на виставці — його знаменита «Історія хвороби» (1997—1998) — цикл фотопортретів бомжів, потужна й талановита атака на нав’язувані суспільством канони краси, на кордони того, що можна і не можна показувати на фото, підсилена вмінням знайти в найбуденніших героях і ситуаціях воістину біблейську трагічність.

Голосія (народився у Дніпропетровську, загинув у Києві 1993 року) представлено лише однією картиною — «Міст» 1992 року — краєвид у брунатних і світлих тонах, на якому зображено старий міст над рікою, наповнений мовчанкою, оповитий тим ледь помітним серпанком, що притаманний лише гарним сновидінням і великому живопису.

ОЛЕГ ГОЛОСІЙ. «МІСТ». 1992 р.

Лейдерман (народився в Одесі, живе так само в Берліні) — один із провідних пізньорадянських концептуалістів, співзасновник легендарної групи «Медична герменевтика». Половину великого залу займають його колажні й оповідальні роботи зі старих радянських зошитів із простими малюночками і написами на кшталт «Ну что, может, пойдем к вокзалу? — Зачем, я давно уже дома», «Лунная вошь», «Я не «шлялась», а шла. Шла к простым, хорошим людям!», а також малюнки квітів на тлі заплямованих старих газет чи в абсурдистському «гербарії».

Питання — чому ці троє? — можна переформулювати: а що в нас, за великим рахунком, є в цій історії, яка почалася з тридцятирічної давнини виходу мистецтва на неочікувану і не завжди приємну волю?

Лейдерман, який за допомогою банальностей — зошитів, олівців, чорнил — створив по-оберіутськи дотепний пам’ятник епосі.

Михайлов, який вірить у рід людський, навіть знімаючи його в найбільшому падінні.

Голосій, який з кожною новою картиною все глибше занурювався у власні видіння і одного дня вже не повернувся.

Плюс ще кілька імен за межами вернісажу.

Здається, все. Хай не ображаються інші — по-своєму цікаві, інколи дотепні.

Наше мистецтво надто довго балансувало на межі — переважно на межі зникнення.

Тепер кордонів немає, і всі шляхи відкрито. Свобода — найважчий виклик, надто ж для митців. Упоралися одиниці, але інакше й не буває.