«Як і будь-який злагоджений твір, історія України має свою композицію»

Нещодавно у видавництві «Смолоскип» вийшов друком альбом-монографія «Галина Севрук» авторства Богдана Мисюги. Про українську історію та керамістику — мистецтво, що прагне її відтворити, «День» спілкувався з художницею Галиною СЕВРУК.

Керамічні картини Галини Севрук являють собою зразок народного образотворчого мистецтва, в них відтворено й зображено сторінки нашої історії та культури. Однак сама мисткиня не вважає себе знавцем народного мистецтва, бо лише нещодавно почала його вивчати. Вона росла в непростий час. Мати художниці втекла від революції до Узбекистану, там і одружилася з архітектором Сильвестром Севруком. У Самарканді у них народилися дві дочки (Галина народилася у травні 1929 року). Згодом родина переїхала до Харкова. Знаково те, що прадід пані Галини, відомий архітектор Василь Григорович-Барський — один із засновників українського архітектурного бароко, серед його творінь — церква Миколи Набережного та альтанка зі скульптурою Самсона на Подолі в Києві.

Галина Севрук закінчила Харківський художній інститут. Потім працювала в Художньому фонді: робила копії картин на кшталт «Ленін у своєму кабінеті». Та якось художниця Галина Зубченко привела її до «Клубу творчої молоді». А там — увесь цвіт тодішнього мистецького та інтелектуального життя: Іван Світличний, Опанас Заливаха, Алла Горська, Іван Дзюба... Тоді в Галини відбувся творчий злам, вона почала створювати об’ємні керамічні картини. А тематику добирала зі сторінок нашої історії.

— Я починала з давньослов’янської міфології. Мені завжди видавалося дивним, що ми знаємо міфологію греків, інків, тибетців, а от своєї не знаємо. Я почала дуже багато читати. «Плач Ярославни» — моя перша мозаїка. Зробила я її, майже вивчивши «Слово о полку Ігоревім» — цю грандіозну метрику українського народу. Далі була «Лісова пісня», створена в майстерні одного з кращих українських монументалістів Степана Кириченка. Її одразу закупили для Музею Лесі Українки.

— Тоді й прийшло розуміння, що, попри спеціалізацію, живопис — це не зовсім ваше?

— Ні, трохи пізніше. Галина Зубченко запропонувала піти на її місце в керамічну майстерню Інституту художнього промислу при Академії архітектури. «Софійську гончарню» очолювала тоді Ніна Федорова, яка в 1920-ті навчалася у відомому Межигірському керамічному технікумі. А його, в свою чергу, очолював бойчукист Василь Седляр. Я вже в інституті замислювалася, чому ми вивчаємо історію та культуру якої завгодно країни, тільки не нашої. Тут ніби взагалі визначних постатей зовсім не було. Уже згодом дізналася, що в 1930-ті роки заарештували і знищили цілу плеяду українських письменників, мистецтвознавців. А далі «добивали» вже самою політикою, що висміювала, упосліджувала українське як «неповноцінне». На моїх очах у Харкові чи не щовечора в 1937—1938 роках проїжджав вулицями «чорний ворон» і забирав людей. Мої батьки, закрившись чорними шторами, щовечора чекали, що когось із них заберуть.

Галина Севрук увійшла до гуртка шістдесятників, сама опанувала українську мову й культуру. 1968 року вона підписала листа на захист репресованих українських інтелектуалів. За це її виключили зі Спілки художників. Митці, яких спіткала така сама доля, об’єдналися і створили свої «пересувні школи». Це були такі собі «університети на колесах» — разом вони об’їздили всю Україну, викладали малюнок, влаштовували виставки, читали лекції...

— Галино Сильвестрівно, що з цієї мандрівки з «пересувними школами» наприкінці 1960-х вам запам’яталося найбільше?

— Найбільше пам’ятаю мандрівки Західною Україною: Кам’янець-Подільський, Хотин, Чернівці. Мені, «дівчинці зі Сходу», тоді відкрився цілий, досі малознайомий, світ. Ми обмінювались досвідом, творили...

— Як ви працюєте з історичним матеріалом?

— Я багато читаю, працюю з архівами, спілкуюся з істориками, особливо мене цікавить історія орнаментики. Наприклад, твір «Іван Мазепа». Тут відтворено історичні деталі в костюмі, родинний герб. Церкви навколо образу Мазепи — то ним же збудовані храми.

Зараз читаю Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Автор дуже ѓрунтовно працював з архівами. Сподіваюся, що використаю це в майбутніх роботах.

Що більше я перебуваю в українському історичному полі, то чіткіше розумію: як і будь-який злагоджений твір, наша історія має композицію. Усе тут рухається за спіраллю. От і тепер — черговий виток, на жаль, негативний.

— Без чого, на вашу думку, мистецтво неможливе?

— Мистецтво неможливе без поезії. Я довго й копітливо працюю з матеріалом, темою. Усе це має визріти в мені в поетичному контексті. Тобто не просто декоративність — квіточки, дівчата... А справжня поетична глибина, глядач її завжди відчує.

Сьогодні роботи Галини Севрук зберігаються в Музеї історії Києва, Національних музеях історії України та українського мистецтва, музеях Гетьманщини, Лесі Українки та Михайла Булгакова.