Євген ГІНЗБУРГ: «Якщо будете рівнятися на росiйський шоу-бізнес, далеко не поїдете»

«Я — ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ ЦИНІК — ПЛАКАВ НАД ЧУЖОЮ ПРОГРАМОЮ 50 ХВИЛИН»

— Євгене Олександровичу, журналістам належить прибріхувати, так би мовити, «за штатом»: гарно не «свиснути» — історію не розказати. Але життя творчих людей завжди пов’язане з якимись міфами та легендами. І часто ці історії вони самі й вигадують...

— Ну, сам-то я історій про себе ніколи не складав — не схильний, знаєте, до цього. Але все життя стикався із якимись вигадками та чутками про себе. Наприклад, колись мені частенько при зустрічі говорили: «Здрастуй, нарешті ти повернувся!» Виявляється, багато хто вважав, що я прожив деякий час за кордоном… Таких історій було багато, але я людина достатньою мірою іронічна, щоб приймати це близько до серця.

— Як член журі на фестивалі ви повинні проглянути близько 200 телепрограм? Важко?

— Ну, заняття це нелегке: деякі програми, як телеглядач, я б ні за що не став дивитися. Але все одно надзвичайно цікаво. Є просто приголомшуючі роботи. Але, на жаль, не всі володіють ремеслом. Особливу повагу викликають хлопці з регіональних телестудій: працювати на такій техніці і в таких умовах, працювати не «завдяки», а «всупереч» — це сьогодні подвиг. Під час перегляду одного фільму (до речі, знятий він саме регіональною телестудією) я всі 52 хвилини ловив себе на тому, що у мене безперервною рікою течуть сльози. Уявляєте собі, я — телевізійна сволота, телевізійний цинік і вовк — плакав 50 хвилин?! І зроблено його, між іншим, за 2 копійки.

— А у вас є свої пріоритети, взірці на телебаченні?

— Я дуже любив, наприклад, програму покійного Ворошилова «Що? Де? Коли?» Разом із ним, на жаль, помер цілий напрям у телевізійному мистецтві. Я завжди вважав його режисером- першовідкривачем, якому не було рівних на телебаченні. Його приголомшуючі програми «Аукціон», «А нумо, хлопці!» і, звичайно, найграндіозніший проект «Що? Де? Коли?» — це вже історія вітчизняного телебачення. Причому історія з великої букви.

— І все ж, мені здається, вам ближча тема музичного мовлення. Чому, на вашу думку, сьогодні на телебаченні немає гідних музичних програм?

— Відповім вам, як справжній єврей — запитанням на запитання: а звідки взяти критерії у їх створенні? На кого рівнятися? На російський шоу-бізнес?! У нього не просто криза, його не існує! Знаю, що представники російського «шоу-бізнесу» дуже успішно заробляють гроші у вас, в Україні. Ось ми приїхали з вами зараз до Ялти та побачили на набережній афіші все тих же придурків, творчість яких Росія вже не «їсть». У вас вони заробляють капітал, який потім успішно всю зиму витрачають у Москві — створюють нові бездарні програми та кліпи. Є, звичайно, серед них і небезталанні артисти. Той же Філіп Кіркоров здібна людина, але він давно зупинився у своєму розвитку: для заробляння грошей цілком досить того рівня, на якому він застиг. І взагалі, російський шоу-бізнес у значно більшiй мірi криміналізований, ніж український.

«УБИВАТИ МЕНЕ НЕМАЄ ЗА ЩО! ГРАБУВАТИ ТАКОЖ НІЧОГО — Я БІДНИЙ!»

— Різкі речі говорите, Євгене Олександровичу…

— А чого мені боятися? Вбивати мене нема за що, грабувати також нічого — я бідний. А на мою думку загалом усім плювати. Тому якщо будете рівнятися на наш шоу-бізнес, далеко не поїдете. І приклади тому вже є. Ваша популярна в Москві Вірка Сердючка — жахлива! Те, що робить цей талановитий артист — соромно, базарний рівень.

— Маю зазначити, що багато кому і в Києві творчість Андрія Данилка подобається…

— Наташо, я розумію ваші натяки: все має право на існування, ринок та інше. Нехай так! Але тоді дайте і нам можливість працювати! Нам — це тим, хто може і хоче задовольнити запити ІНШОГО глядача!

— Скучаєте за кіно?

— Не просто скучаю, а звірію! Я, пробачте, як жеребець, який застоявся в стійлі. Між іншим, коли я працював над останнім фільмом, мій продюсер намагався мене переконати, що не слід знімати Куравльова, Джигарханяна, Русланову: мовляв, вони своє відіграли та нікому не потрібні. Ну чи не дурість?! Зате вони із задоволенням витрачають гроші на дешеві серіали в ім’я якогось міфічного рейтингу. Це ж можна регулювати. Скажіть мені: що таке успіх? Те непристойне, що нам зараз демонструють перший і другий канали?! Якщо це так, то в ім’я чого це все відбувається? В ім’я саморуйнування?

АВТОРСЬКИЙ КОМЕНТАР

Незважаючи на скарги, Євген Гінзбург продовжує знімати кіно й активно працювати на телебаченні. Нещодавно він зняв комедійний серіал про життя безробітного актора «Мамуко». Спочатку в головній ролі планувався відомий грузинський актор Мамука Кiкалеїшвілі — адже до сценарію, написаного Олександром Міндадзе, увійшли автобіографічні моменти підкорення столиці цим актором. Але рік тому він пішов з життя, і Гінзбургу довелося їхати до Тбілісі — шукати іншого виконавця. Ним став Михайло Джоджуа. Потрібно сказати, що Гінзбург важко переживав смерть Мамуко: «Для мене він був не просто актором, якого я любив знімати. Він був моїм другом, і, звичайно, відмовитися від його образу було важко».

А нещодавно цей ветеран телебенефісів і мюзиклів зняв «Звичайне диво- 2002». Так називалося новорічне шоу, яке представив на початку цього року популярний у Росії телеканал ТВЦ.

— Невже вам настільки некомфортно в нинішній ситуації?

— Річ навіть не у цьому! Я не хочу функціонувати як пам’ятник минулих перемог, якась пафосна статуя. Я — не статуя! Мені всього лише 57 років, у мене молода дружина і три роки сину. Я сповнений сил, хочу жити, працювати і перемагати. І я буду це робити! За вдачею я — гладіатор.

«Я НЕ ВСІХ СПОНСОРІВ ЗНАЮ В ОБЛИЧЧЯ — І, МОЖЛИВО, ЦЕ НА КРАЩЕ…»

— Зараз Москву захлеснула нова хвиля мюзиклів — «Метро», «Нотр-Дам», «Норд-Ост» тощо. Як ви думаєте, з чим пов’язана ця новоявлена мода?

— Все дуже просто. Театральні продюсери давно зрозуміли, що постановка таких мюзиклів — досить вигідний бізнес. На жаль, у московському варіанті це дуже погано — стосовно музики чи виконання, а щодо режисури — в більшості випадків вторинно. Такими речами я займатися ніколи не буду.

— Чим же ви будете займатися найближчим часом?

— Зараз у мене новий проект. Разом із композитором Олександром Басилаєвим (колись ми з ним робили «Весілля сойок») ми маємо намір робити свій мюзикл у Цирку на Вернадського. Гроші є. Їх дали люди, які вірять у нас і яким я безмежно вдячний… (задумливо) …Я не всіх знаю в обличчя... (більш задумливо.) Може, це й на краще? Ну що ви смієтеся? Просто не хочеться розчаровуватися.

— Що ж, наявність грошей вирішує багато що.

— Не завжди. У нашому випадку виникла проблема з керівництвом Цирку. Вони поки «думають», чи надавати нам приміщення. Кажу — і в мене мурашки по шкірі. Я не розумію. Адже їхній цирк, як і всі цирки в країні, знаходиться в кризовому стані, а я їм пропоную видовище, на яке всі купуватимуть квитки! Проте його керівництво роздумує… Так що переговорний процес триває. Приміщення на Вернадського — це не моя примха, а необхідність: мені потрібнi п’ять манежів, коні, слони, вода та інше. Хочу зробити видовище для сім’ї — татусів, мам, бабусь, дідусів, дітей! Але нічого, я людина терпляча, навчена життям чекати.

— Я тут якось у кулуарній розмові почула, як ви говорили про Путіна: «Я люблю свого президента». Правда?

— Клянуся вам, він мені подобається. Мені подобається, що він молодий, що ходить на лижах, що активний. Він непривабливий — так, але в ньому є якась мужицька чарівливість і сила, які мені імпонують.

— І Єльцина, либонь, любили?

— Не іронізуйте! Як його не любити? Він задушив комунізм, перегриз глотку цій гідрі. Так, далі було погано, але головне було зроблено! Взагалі, з «любов’ю-нелюбов’ю» до можновладців — штука складна. Я не люблю нашу інтелігенцію, яка несе в собі всі риси радянської інтелігенції. За надмірну любов до влади. Тому що не люблю прихвоснів і негідників, які ухитряються з’явитися в потрібний час і в потрібному місці. Але мені здається, Путін не вітає спробу нашої творчої інтелігенції та журналістики створити новий міф.

— Не любите журналістів?

— На жаль! Даруйте мені, не люблю. Хоч і розумію, що не всі, як кажуть, одним миром мазані — є чесні й талановиті. Але загальний рівень сьогодні ви й самі чудово знаєте який.

— Добре, а що ж любите, Євгене Олександровичу?

— Сім’ю свою люблю — дружину Нару, сина Сашка, спілкування з ними заспокоює мене, розслабляє. Люблю талановитих людей. Джаз — моя давня пристрасть. Щасливий, що з’явилася можливість дивитися кращі фільми світового кіно. Вдома зібралася серйозна колекція фільмів, і я пишаюся нею.