Євген ЗІНЧЕНКО: «Спорт — це політика й мистецтво водночас»

Євген Зінченко, ведучий «ПроСпорт-Новин» на каналі «1+1» — людина молода, але дуже цілеспрямована. У свої 29 років він встиг пропрацювати п'ять років учителем історії в школі, робив програму на телебаченні в Одесі, був диктором новин на радіо.

— Яким є рівень професійної культури спортивного телеогляду на українському телебаченні?

— На всіх великих телеканалах, які мовлять в Україні, працюють, безумовно, професіонали. Інша справа — подобається чи нi стиль тієї або іншої програми. Я б відзначив, наприклад, «Футбол від УТН», мені подобається, як працюють Гливінський і молоді спортивні оглядачі. І що найважливіше, мені здається, — програма росте й розвивається.

— Тобі, звісно, подобається й стиль каналу «1+1»?

— Мені подобається стиль «1+1». Це спорт крізь призму життя. Іноді я бачу на інших каналах просто перераховування результатів. Адже телебачення тим і відрізняється, що тут є відеоряд і аудіоряд. На ТБ ми можемо вивести на екран результати й зробити такий аудіофон, щоб було цікаво. Я прихильник цього. Спортивна програма має давати відтінки, аналіз, як все відбувалося й чому.

— Мене як глядача дратують футбольні коментатори у нас на телебаченні. Чому такий низький рівень?

— Дуже складно бути коментатором. Необхідно осмислювати безліч інформації, треба постійно бути в темі. Коментатор — окрема професія в спортивній журналістці, це людина, яка повинна водночас змістовно й емоційно подавати інформацію. А ми, журналісти, її аналізуємо.

— У нас немає серед коментаторів професіоналів, які можуть це робити?

— Є. Я особисто знаю таких людей. Не знаю, чому вони цього не роблять.

— Добре, хто може бути «прикладом для наслідування» серед спортивних каналів у Росії, в усьому світі?

— Територіально найближчий приклад — це НТВ і НТВ- плюс. Як і всюди, там можна знайти безліч недоліків, але це оперативно, інформаційно й аналітично. Що ще треба від каналу, котрий розказує про спорт? На НТВ працює багато талановитих людей, і вони намагаються робити це «прозахідно», не відкидаючи при цьому традицій радянської журналістки, її повноту й об'ємність. Стиль спортивних програм задають окремі особистості: Маслаченко, Уткін. Останній молодий, але він професійний і точний у своєму аналізі.

— У західній спортивній журналістиці це, звичайно, Євроспорт?

— Є й інші хороші спортивні канали, але у нас мало хто про них знає, а вже тим більше дивиться: це, наприклад, такий американський канал, як ESPN. Безсумнівно, Євроспорт — лідер. Це яскраво, професіонально, завжди на крок попереду — немає до чого прискіпатися. Я дивлюся канал і мені не потрібна газета. До них нам тягнутися й тягнутися. Знову ж таки, що потрібно спортивному каналові? Трансляції найважливіших подій у режимі прямого ефіру, швидке реагування, аналіз. Хто зі спортивних уболівальників перемкне Євроспорт?

— Бути ведучим спортивної програми — це межа мрій? Якими ти бачиш перспективи свого професійного розвитку на телебаченні або ж поза ним?

— Я пробував себе в різних ролях на телебаченні. Ще в школі й у педагогічному коледжі ми з друзями займалися тим, що постійно влаштовували якісь конкурси, шоу, концерти. Приїздили з командою до Києва на УТ-1, тоді була така програма «Клас юніор бізнес», і виграли. Тоді ж я познайомився з Костею Грубичем й іншими чудовими людьми, які там працювали. Подивилися, що в нас виходить, і 93-го року нас запросили працювати на кабельному одеському телебаченні «Елан», де я робив програму.

— Мабуть, як і всі початківці, отримував задоволення від залучення до особистого життя зірок?

— Мене це ніколи не цікавило. У кожного є свої дивацтва й інтимні подробиці. Я вважаю, що особистим життям зірки цікавляться люди, які не можуть або не бажають помітити й оцінити її професіоналізм. Або цей професіоналізм настільки високий, що проявляється вікове прагнення людини: «не можеш дотягнутися — треба опустити».

— Чи не надто ти схильна до захоплення натура? Шоу- мен, який колись займався, наскільки мені відомо, й легкою атлетикою, i стрільбою, й спортивною аеробікою...

— Схильна до захоплення, це правда. Більше того, пізніше я перемкнувся на створення спортивної програми про футбол, котра називалася «Дев'ятка». Я категорично не погоджуюся з тим, що спорту в житті відводять другорядну роль. Чомусь вважається, що спорт — це не настільки серйозно, як мистецтво або політика. А як на мене, це й мистецтво, й політика водночас. Я хотів би, щоб спорт сприймали як частину життя, таку саму, як робота або любов, наприклад.

— Якщо розглядати те, що ти робиш, як зв'язку «телебачення — спорт», то що в ній головне?

— Я вважаю, що в моєму випадку вони не віддільні. Мені хочеться розказувати на телебаченні про спорт, таким, яким я його бачу. І про спорт можна так само говорити, як і про будь-яку іншу частину життя, а не тільки як про результати, очки, секунди, моменти. Це більше, ніж подія й більше, ніж просто дозвілля.

— Як ти опинився на «1+1»?

— Я дуже хотів сюди потрапити. Я був диктором новин на радіостанції «Філ» в Одесі — класна, модна радіостанція, де працюють і творять талановиті люди, які мають бездоганний музичний смак. Але Одеса — це прекрасний трамплін, не більше й не менше. Вона виховала в мені бажання зростати професіонально, яке треба було реалізовувати. Мені завжди подобався стиль програми «ПроСпорт». Дізнавшись від друзів, що Сергій Полховський шукає нову людину для програми, я приїхав якось на проби, але не підійшов. Я спробував ще й ще раз, спробував змінитися, спробував врахувати ті зауваження, які мені зробили. Врешті мене взяли.

— Наскільки я знаю, за освітою ти історик?

— ...Недоучка. Поки що. Ще вчуся, вірніше, не вчуся, а намагаюся отримати диплом. Я закінчив педагогічний коледж в Одесі, потім відпрацював п'ять років учителем історії в школі. Зараз навчаюся на історичному факультеті в Одеському університеті. Коли я працював учителем — горів цією роботою, хотів, щоб мої учні навчилися розуміти історію, а значить, розуміти сучасність. Але мені чомусь раптом стало дуже тоскно порпатися в чужих помилках. Я втомився від цього. Мене стала обтяжувати велика кiлькiсть чужого досвіду. Я не хотів ставати науковим працівником, хотів розуміти історію.

— Ти спеціалізуєшся...

— За спеціалізацією я історик новітньої епохи. Тобто — це вже більше політика. А ось як спортивний оглядач я намагаюся поняття спорту й політики не об'єднувати. Хоча й розумію, що в усьому світі ці два боки життя перетинаються. Спорт як частина життя держави.

— Ти вважаєш, що коли ці поняття об'єднуються, вони набувають якості негативного явища?

— Це життєве явище. Дуже часто політика допомагає спорту, а спорт — політиці. Разом вони співіснують дуже навіть непогано. Інша справа, чи завжди є при цьому користь суспільству, хоча таке й не виключено.