Життєсмерть
30 літ тому Іван Миколайчук полишив цей світ. І нас з вами...
Тоді, на початку серпня 1987-го, багато хто звернув увагу на те, що Миколайчук прожив Шевченків вік — було йому лишень сорок шість. Для режисера золотий вік: вже є мистецький досвід, і головне — погляд на світ набуває необхідної оптичної потужності, набуває виразної конструктивності. У тому числі і в баченні смерті...
Життя немислиме без смерті, просто неуявне, ніякої фантазії не вистачить. В народній культурі смерть завжди є початком нового життя, себто новим народженням. Так зерно, падаючи в землю, починає новий життєвий круг. У Миколайчуковій натурфілософії було суголосне потрактування життя / смерті. У «Вавилоні ХХ» епізод похорону, матір Соколюків несуть у труні на цвинтар, а навколо квіти й політ бджіл, що несуть нектар інших вимірів буття. І саме прощання виглядає як присмеркова обіцянка нових зустрічей. Аж ген сільський філософ Фабіан (цю роль зіграв якраз Миколайчук, своєрідне alter ego автора стрічки) копає нову могилу наступному небіжчику, земля від неї лягає на гріб новоприставленої душі. Вічний кругообіг життя в її космічному масштабі, таким було мислення Івана Миколайчука.
А життя митця видалося коротким. Справді, Шевченків вік. Одначе ж достатнім для того, щоб залишитись у мистецтві назавжди. І своїми артистичними роботами («Тіні забутих предків», «Сон», «Пропала грамота»...), і режисерськими, тим же «Вавилоном ХХ» передусім. Не встиг розкритися його письменницький талант, до якого в останні роки відчував потяг, в якому незрідка бачив інструмент відкриття своїх нахилів пророчо-філософського прогнозування буттєвих обширів.
Той кінематограф, який розвивав Миколайчук своїми фільмами, потім продовжився у роботах інших режисерів (скажімо, фільмах Еміра Кустуріци). В ньому закладено симфонічний принцип розкриття сутності життя — бо ж тут використовуються усі інструменти людської душі! І дозволено вигравати на них тільки самій людині, хоча зазвичай охочих зіграти на людині яко скрипочці щораз зростає.
Думаймо сьогодні про дивовижного Івана Миколайчука, про той мистецький і власне людський скарб, який він нам полишив.
