«Знак для всiх нас»

Препарувати перемогу, коли ще чути звуки фанфар, складно, але це єдина можливість визначити її складові, повчитися перемагати тим, хто піде далі, вслід за Русланою, — підіймаючись на сцену, обчислюючи інтеграли, зводячи будівлі та стрибаючи з жердиною… Немає різниці. Значення мають лише наполегливість, працьовитість і віра в себе. Можна, звичайно, пояснити власний неуспіх тим, що, мовляв, мені не пощастило, а ось їй пощастило — отримала безкрає море успіху… Отримала. Як отримала і море крові та поту. Усвідомлення останнього важливе настільки ж, наскільки важлива, просто необхідна була всій Україні перемога Руслани Лижичко. Причому саме сьогодні, коли багато хто втратив свої надії. Це був як ковток повітря, як порада — вдихни глибше, щастя можливе! А всього й справ, що кілька кроків!

КРОК ПЕРШИЙ. ДИТЯЧИЙ

Першим педагогом Руслани була Леся Селістра. У Львові всі мами, чиї діти мріють про сцену, знають цю енергійну жінку, чий ансамбль «Щасливе дитинство» плекає таланти не одне десятиріччя. Руслана, як і Юля Юнакова, Інеса Братущик, Наталка Карпа також була її ученицею. Дівчинка співала на урядових концертах у Києві. А разом з ансамблем «Посмішка» їздила до Москви на запис «Веселих ноток». Чотири маленькі львів’янки настільки сподобалися телеглядачам і ті написали стільки захоплених листів, що «Посмішку» запросили до Москви вдруге. Тоді разом із Русланою співала Іра Підлипна, пізніше відома як Ірчик зі Львова. Тепер вона живе в Америці, бо в реалізацію свого таланту в нас не вірила…

Ансамбль, яким у ті роки керував Аркадій Кузін, мав автобус, тому мали й можливість багато їздити, виступати. Тричі на тиждень Руслана бігла на репетиції, двічі на тиждень — на концерт. Тож час свій вона навчилася цінувати ще в дитинстві.

Як розповідає батько Руслани, Степан Лижичко, влітку вона приїжджала до бабусі Ганни в село Конюшки під Рогатином, де колись, як свідчить повір’я, Данило Галицький мав свої стайні та міняв при довгих переїздах коней. Село, яке пам’ятає про своє коріння, було пісенне, життєрадісне, але й там Руслана задавала тон, повертаючись «до своєї концертної діяльності». Брала в руки качан кукурудзи, збирала юрбу дітей і виспівувала, закутавшись у бабусину хустку, як у довгу спідницю.

Свій голос Руслана отримала, напевно, у спадок. У роду і за материною лінією, і за батьковою були та є родичі з хорошим голосом. Але до Руслани особливо виділити можна було прапрадіда, який служив у церкві й на одному з конкурсів у Львові був визнаний кращим серед дяків.

У школі хоча й вчилася не на «відмінно», але вирізнялася старанністю. Ходила коридорами з гітарою в руці. Співала на всіх вечорах, урочистих заходах, бринькала, сидячи в дворі на лавочці біля школи, і, природно, цим притягала до себе увагу однолітків.

— Вона неначе завжди знала, що є головне, а що другорядне. Так ось, першорядним завжди для неї була пісня, — каже вчитель англійської мови львівської середньої школи № 52 Віра Йосипівна Опалинська. — Цілісність у ній була безперечна і розкутість також. Тоді їй, можливо, і дорікали часом… Але ж це її яскрава індивідуальність не давала ставати до строю. А вже коли я почула, як Руслана співає англійською, немов рідною, то була дуже задоволена. Те, що не взяла в школі, — добрала згодом, уже будучи дорослою. Молодець!

КРОК ДРУГИЙ. ДОРОСЛИЙ

Після школи Руслана вступила до консерваторії. І хоча, як признаються сьогодні педагоги, могла б і піаністкою стати, і класику співати, але вибрала інший шлях. І їздила з концертами в Палаци культури, і брала участь у збірних концертах, посередніх солянках, і... загалом усе було, як у всіх. Сказати можна і так, а можна й інакше. Наприклад, на превелике щастя, з нею завжди була мама, яка і до райцентрів із нею їздила, стаючи на цей час перукарем, стилістом, костюмеркою, і в важкі хвилини підтримувала. У Стамбулі за три дні до фіналу дала обіцянку не їсти. А можливо, нічого від хвилювання і з’їсти не могла? Але ж гляньте, як жартують нині, — допомогло!

Проте найбільшим успіхом вважають усі навколо зустріч із Сашею Ксенофонтовим. (Хай пробачить таку вільність Ніна Аркадіївна.) Хто пригадує групу «Клуб любителів чаю»? До речі, дуже пристойна група, так ось — Саша там співав. Познайомилися вони на студії звукозапису, Руслана приголомшила Ксенофонтова своєю норовливістю і сонячністю водночас. Вони одружилися дуже швидко після знайомства і ніколи про це не шкодували. Вже разом боролися за перемогу на «Слов’янському базарі», працювали над проектами, які один за одним дивували спочатку Галичину, а потім і всю Україну.

Колись, років десять тому, я робила для однієї з львівських газет — «Площі Ринок» — інтерв’ю, саме про їхній сімейний союз. І думала: це добре, що вони такі різні, чи погано?

«Ксенофонтов спокійний, врівноважений, його неможливо вивести з себе, підбити на якусь провокацію — проїхатися в аеропорту на возику або доріжці, яка доставляє вантаж… Так, вони різні за енергетикою, але вони й дуже схожі — тому що однодумці, в них світосприйняття однакове, — резюмує сьогодні Ірина Мазур — автор і постановник концертної програми Руслани «Дикі танці». — Я не можу знайти серед своїх знайомих подібних стосунків. Рідкісні стосунки. Напевно, про такі пишуть книжки і знімають фільми. Це не просто кохання, це дві половинки цілого. Тільки з такою людиною поруч можна жити на такому напруженні. Як було в Стамбулі? — Відпрацювали репетицію, а там це виглядало, як повноцінний концерт, Руслана дала ще 15 — 20 інтерв’ю, і на ранок — ми мертві, а Руслана: «Та облиште, підіймайтеся, нічого страшного!»

Дуже швидко відновлюється. Може тому, що не їсть м’яса, жирного, смаженого. Не п’є каву, не палить, дуже мало вживає алкоголь, рідко коли вип’є вина чи пива. Ходить до тренажерного залу, плаває. Коли писали альбом, могла зателефонувати о третій ночі. Я спочатку зривалася, а потім звикла.

Дивно, що ніколи не сказала мені: «Спрости танці, щоб балет мене «не забивав». Навпаки, ми повинні максимум викластися і показати все, що можемо. Вона і сама за останній рік напрочуд розтанцювалася, тому і її танець глядачі сприймають із захопленням».

Але те, що кажуть про її працьовитість друзі, напевно, половина правди. Тому що вони зі сторони, й особливо застосовно до себе, бачать витратні зусилля, а для Руслани це не праця, це — дихання. Тому її не жаліти потрібно, а швидше захоплюватися та Богу дякувати, що послав її худенькому тілу стільки життя. А ще за те, що дозволив не бути схожою на інших зірок. Вона спокійно може випити пива з монтажником сцени, і якось давно призналася журналістам, що, коли стане зіркою солідного рівня (а ті нарікали, що чергова зірка, яка залетіла до Львова, зажадала «Мерседес» найвищого класу), не вимагатиме «крутих» машин від зустрічаючих, а одного разу обов’язкове в’їде до рідного міста на фірі з сіном. Й одягнута буде в джинси та кепку. Дивитиметься в небо і співатиме пісні!..» Мабуть, для більшості зірок така мрія і по суті своїй, і за формою — незбагненна…

КРОК ШВИДКИЙ І РІШУЧИЙ

Те, що Руслана підкреслює внесок і дякує своїй команді, — робить не задля красного слівця. А тому що добре розуміє, як сказала Іра Мазур, «короля робить його почет». А почет вона отримала першокласний. Коли лише вирішила виступити на «Євробаченні», зателефонувала Роксолані Богуцькій і сказала: «Потрібні костюми, і ці костюми повинні вийти дуже дикими. Мене не цікавлять витрати, тільки результат, і влучення має бути в десятку».

Спочатку Богуцька сподiвалася, що має час на роздуми, але знову пролунав дзвінок — 17 березня потрібно зняти кліп, залишилося всього п’ять днів… Із майстерні не виходили кілька діб, стукіт стояв, як у кузні. 10 чоловік набивали пояси, нарукавники, чоботи. Усе робили за енциклопедією, історичними монографіями, добре, що перед цим замовили майстрам точні копії хрестів, пряжок і різних гуцульських дрібних прикрас. Гуцули використовували в своєму одягу багато металу, але мала вийти етніка, що переплітається з мілітарі. Те, що вийшло, викликало в Стамбулі подив і величезне бажання сфотографуватися, якщо не з Русланою, то з кимсь із танцюристів.

Богуцька призналася, що «купилася» на те, щоб усе так аврально зробити, лише тому, що була впевнена — потім вдасться щось переробити та доробити. Проте нічого не довелося змінювати. «Я завжди старалася, але в ці костюми, скажу, вклала душу».

Напевно, не було б такого дивовижного успіху, якби і Богуцька, і Мазур не працювали з Русланою раніше, не знали досконало характер Лижичко і не розуміли, що від романтики їй потрібно відійти, а додати агресивності та сили.

Автором проекту, як і вказувалося в нагородних документах, була Ірина Мазур, котра після «Євробачення» стала заслуженою артисткою України. Вона задумала стиль, танець, який мав бути цікавим для пересиченої бабусі Європи. (Хоча багато хто стверджував, що саме це буде для неї нецікаве.) У цьому напрямі, як вважає Ірина Мазур, потрібно розвиватися — синтезі національної ритмопластики з елементами джазу та вкрапленнями вуличного танцю. «Ми намагалися не перевантажити автентикою, не перегнути палку. Розвинути імідж диких (наголошую, не здичавілих) людей, вільних та енергійних».

Руслана в цьому стилі написала пісню, аранжувала її на своїй студії, причому тричі переробляла аранжування, п’ять разів приспів… Тепер багато хто називає геніальною ідеєю влаштування напрочуд потужного туру 15 країнами Європи. До цього підштовхнули стратегічні схильності Ксенофонтова, здатність точно та спокійно все прорахувати. Тобто щоб зважитися «на таку дикість», потрібно було всім чотирьом (Руслана, Ксенофонтов, Мазур і Богуцька) зібратися разом, і кожен по-своєму повинен був проявити свій талант. Пригадуєте, що кажуть про щастя мудреці — з’явитися в потрібному місці, в потрібний час. А я ще б додала — з потрібними людьми.

«Євробачення», як стверджують обізнані, деякою мірою конкурс політичний, і цього разу за всіма показниками мала перемогти Сербiя i Чорногорiя. Але перемогла українська співачка. До речі, дуже багато хто цього року робив ставку на етнос, а точніше — на стилізований етнос. Тобто тактично співаки робили те саме, що й Руслана. Але в її харизмі було стільки співзвуччя сьогоденню, стільки азарту, віри, що вона зруйнувала всі плани та наміри.

Сьогодні всі чомусь забули, що ще декілька днів тому висловлювалися вельми іронічно відносно Руслани та її проекту, що ніхто й копійки не дав на його розкручування, але зате зараз — усі її друзі. Так, вона одним махом (якщо це можна так назвати) стала народною артисткою. Її персональний сайт останнім часом перевантажений. Не витримує сервер, оскільки щодоби по Інтернету до неї звертаються щонайменше 50 тисяч шанувальників. Її записи не можна купити.

Але вона (її команда!) зробила ще одну незбагненну річ. Головну річ. Не так давно в газетах опублікували дослідження, що українська мова — третя за користуванням у Європі серед мов країн, які до європейської співдружності не належать. Без помилкової скромності — де вона звучала? На базарах, у дешевих крамницях, на будівництві та кухні, бо нею розмовляють люди, які приїхали до Євросоюзу робити найважчу, найбруднішу та не дуже престижну роботу. А Руслана в одну мить зробила українську з мови заробітчан — мовою Переможців!

НАПЕРЕДОДНІ НАСТУПНИХ КРОКІВ

— Що ти робитимеш завтра?

— Завтра я вже відлітаю. Адже починається неймовірно божевільний рух. Щонайменше на рік у мене розписані всі концерти, заходи, акції… Зараз нам потрібно лише набратися здоров’я, щоб усе витримати. Але я думаю, що все витримаємо. Адже зараз Європа хоче підтвердження тієї сили, яку ми продемонстрували в Стамбулі. Признаюся, я настільки під час вручення призу «Євробачення» була в ейфорії, що тримала важезний приз однією рукою майже 5 чи навіть 10 хвилин над головою. Пізніше, коли чоловіки взяли його в руки, то не розуміли, як мені вдалося тримати так довго приз, який важив не менше 15 кілограмів? В один момент мені стало дуже важко його втримувати, ще трохи — і він би випав із рук. Але тоді я собі сказала: «Тримай, тому що зараз всі повинні бачити Україну сильною!»

Мені приємно було, що дуже багато людей за кордоном, моїх співвітчизникiв, вимушених шукати кращої долі, підходили до мене і говорили: ти — наша, ти повинна об’єднати українців у всьому світі. Я щаслива, що мене підтримала моя земля, прості люди, і постаралася все зробити, щоб перемогти. І мені дуже хочеться, щоб ви написали, передали мої слова: нікуди не потрібно їхати, всього можна досягти вдома!

— На минулому конкурсі Олександр Пономарьов зайняв 14-те місце, а ти стала першою, можливо, щось вдалося врахувати, подолати?

— Я повірила в себе. У Саші цього не було. Йому здавалося, що потрібно звернутися до всіх фахівців Європи, і вони зроблять це краще. Я також пройшла цей шлях, але мені вистачило розуму відкинути всіх «понтових» аранжувальників, які пишуть не завжди якісні пісні. І просто вирішила повірити у свої сили — сісти і написати самій для собі. Якщо б Сашко написав таку душевну пісню, які він співає та які зворушують серця багатьох людей, то, думаю, він би також одразу переміг. Я вважаю, що просто не варто сподіватися на сили інших, а до кінця сподіватися на себе.

— А як ти вважаєш, яким повинен бути співак, який наступним представлятиме Україну на конкурсі «Євробачення»?

— Ой, не хочу про це зараз говорити. Тому що це складно і, можливо, буде неправильно. Мені б тільки дуже хотілося, щоб зараз покотилася Україною хвиля нових імен. Дуже багато виконавців бояться робити якісь кроки, тому що думають, що це божевільні гроші, що це нереально. Ось наводять приклад Ірини Білик, яка вимушена співати російською, щоб заробляти. Або Пономарьов, який почав співати англійською також із цією метою. Але всі ці думки потрібно негайно розвіяти. Особливо це важливо для Львова. Тому що завжди Львів дарував музикантів світового рівня. Я взагалі вважаю, що Львів у цьому питанні домінує, зокрема в музиці. Пригадаємо Крису, Башмета, Івасюка, Колессу, Білозіра тощо. Якби зараз був спалах нових імен і якби на наступному «Євробаченні» було представлене саме нове ім’я, можливо, без досвіду і необхідного професіоналізму, але це було б таке дике українське серце, яке б вірило і саме своєю вірою зламало б усі стіни на шляху. Я б хотіла, щоб на наступному конкурсі від України була саме така людина — абсолютно впевнена в собі, божевільна.

— На вашу думку, чи здатна Україна на гідному рівні провести «Євробачення», що для цього потрібно зробити?

— Звичайно, здатна. Я взагалі думаю, що ця перемога — знак для всіх нас. У нас дуже багато українців, які перемагають у різних змаганнях, зокрема спортивних. Тобто нам перемагати не так вже й складно. Я вважаю, що рівень менеджменту та рівень усвідомлення того, що ми професіонально повинні і можемо цю справу в Україні здійснити, вже настав. Вважаю, що просто слід до справи підійти дуже емоційно, з душею. Думаю, що з технікою та професіональністю в нас жодних проблем не виникне. Головне, просто створити команду. І щоб зараз не почалися, у зв’язку з виборами, якісь там «нюанси». Ось тільки за це я боюся.