Знову цвітуть азалії

— Назва «камелії» була вперше використана Лінеєм у 1735 році в пам’ять про Джорджа Джозефа Камела. Раніше саме Камела вважали людиною, яка вперше привезла камелії до Європи. Проте оскільки він не був ані в Японії, ані в Китаї — країнах, які є батьківщиною цих квітів, — то, ймовірно, Ліней просто використав його ім’я, враховуючи досить великий внесок Камела у вивчення культури Далекого Сходу.

Європа відкрила для себе ці квіти у ХIХ столітті. У 1852 році було опубліковано роман Олександра Дюма «Дама з камеліями». До речі, японці називають камелію «ябу-цубах», а китайці — «сон-цфа» («гірський чай»). Її батьківщина — острови Кюсю, Сікоку та деякі провінції Японії, де вона росте у вигляді великого куща або ж деревця. За народним звичаєм нею прикрашають могили, а коли настає свято ліхтарів, зрубані камелії в Японії користуються не меншою популярністю, ніж у нас — ялинки перед Новим роком. З деяких камелій, наприклад, євгенольної, отримують ефірне масло.

Щодо азалій, то колекцію цих квітів у нашому ботанічному саду починала збирати ще Світлана Миколаївна Приходько, котра є автором близько тридцяти гібридів азалій — Ранок, Снігурка, Київський вальс, «Аленький цветочек», Пам’яті героїв. Це далеко не всі її «діти», і виведені нею сорти більш адаптовані до наших умов та витриваліші. Зараз азаліями опікується провідний інженер Раїса Головко, Ігор Харченко займається камеліями.

Створення нового сорту залежить від рослини. Схрещують, далі дивляться на спадковість, відбирають найбільш цікаві екземпляри. Остаточну квітку можна побачити приблизно на четвертому етапі. А потім ще рік спостерігають за рослиною.

— Ці рослини вимогливі?

— Так, ось в тому-то й справа. В Європу їх неодноразово завозили, але вони гинули. Наші співробітники привезли черешки із Сухумі — там вони ростуть під відкритим небом. Ось тоді й почала збиратись колекція. На цьогорічній виставці можна побачити представників орхідних, а також їх окремої групи епіфітних, які мають сильну кореневу систему, можуть рости на деревах, в тріщинах кори і навіть на телеграфних проводах, беручи вологу і необхідні поживні речовини з повітря. А ще тут красуються антуріуми, папоротникові. Зараз колекції тропічних і субтропічних рослин нараховують понад 3 тис. видів, форм і сортів.

— Чи вирощуєте ви рідкіснi екзотичні рослини на продаж? Що сад робить для збереження рослин, які зникають?

— Вирощування квітів на продаж — це, так би мовити, живі гроші. У нас під загрозою була колекція тропічних, субтропічних рослин, бо колишні теплиці будували власними силами і метал швидко піддався корозії. А цього року побудували нові, з дюралюмінію.

Ботанічні сади — це резерванти зникаючих рослин. За підрахунками тих же київських ботаніків, до середини ХХI сторіччя четверта частина рослин перестане існувати. Єдина можливість їх зберегти — на територіях ботанічних садів, дендрологічних парків тощо. В Україні, принаймні формально, близько 6% заповідних територій. Один з напрямків нашої роботи — збереження культур, занесених до Червоної книги. У нас є група, яка займається саме цими рослинами, — їх близько 200 видів. Це міжнародна проблема. Ми входимо до асоціації установ, які займаються збереженням біологічного розмаїття. Понад 200 ботсадів об’єднані в цій організації.

— Чи є обмін досвідом з іншими садами, як поповнюються, оновлюються колекції?

— Двічі на рік відбуваються сесії ради ботанічних садів України. І незважаючи на те, якого підпорядкування ці сади, проблеми вирішуються спільно. Фінансування садів здійснюється державою, і воно досить помірне. Є потреба оновити фонтани, басейни. Своїми силами ми це не вирішимо, нема фінансування на благоустрій. Проведення гідроізоляції, ремонт комунікацій — все це великі кошти, а у нас уже років з десять на благоустрій не виділяється жодної копійки. Він повинен стати справою міста. Сад відвідує багато дітей — хотілося б облаштувати їм куточок. Ми вже виділили для цього майданчик.

Незабаром почнеться підготовка території до Першого травня. Все робиться своїми силами. Коли б якась організація взяла під опіку хоча б маленьку діляночку, то потім можна було б поставити інформацію, що на ній працював певний колектив. Ми були б вдячні за таку конкретну допомогу. Зараз багато говорять про «екологічну освіту». На мій погляд, найкраще — це приклад. У Шотландії куратор приводить дітей на певну ділянку, сам працює, а діти, спостерігаючи за його роботою, отримують навички. А пусті розмови про те, що треба берегти природу, не будуть мати результату.