Куди спрямувати енергію активних громадян?

Дослідник і громадський активіст розповідає «Дню» про те, як змінювати простір у власному місті, чому забудовники не слухають розумних порад урбаністів і як працює культурне виробництво в малих містах.

— «Урбаністики» як такої в нас немає. На Заході є два напрями і, відповідно, два фахи, які можна вивчати в університеті: міждисциплінарні міські дослідження (urban studies), що містять елементи антропології, соціології, різних наук про культуру; і практичне міське планування (city planning). Там вони тісно пов’язані між собою. На наших просторах урбаністика існує саме в другому варіанті. На всю країну є лише одна кафедра — традиційне «містобудування» в Харківському університеті будівництва та архітектури. У нас офіційні «урбаністи» — це працівники великих державних або приватних бюро, які займаються дизайном міського простору. Вони, зокрема, створюють важливі документи, наприклад, генеральні плани забудови територій.

Я належу до нечисленної групи українських урбаністів, які є скоріше дослідниками, ніж, власне, розробниками. Цього в нас не вчать — можна лише зацікавитися і почати розбиратися самому. Зараз я — аспірант кафедри культурології в Києво-Могилянській академії, де досліджую повсякденні міські практики і публічні простори. Окрім того, я займаюся моніторингом містобудівної політики в Центрі дослідження суспільства — пишу аналітичні статті та ініціюю публічні обговорення проблемних тем.

«УРБАНІСТІВ УЯВЛЯЮТЬ ЯК ДОБРИХ ЧАРІВНИКІВ, ЯКІ ЗНАЮТЬ, ЩО РОБИТИ З МІСТАМИ»

— Фах урбаніста за нинішніх умов парадоксальний. З одного боку, це дуже престижний персонаж. Уже декілька років поспіль цю професію популяризують через ЗМІ. Урбаністів уявляють як добрих чарівників, які знають, що робити з містами: як створити комфорт для мешканців, оптимізувати внутрішню логістику і так далі. Ідеальний урбаніст — і саме так його позиціюють медіа — моделює простори на комп’ютері, тлумачить їх, вивчає потреби співтовариств, закономірності їхньої поведінки — і лише після цього пропонує якісь зміни.

З другого боку, на пострадянському просторі фактичний вплив урбаністів-дослідників і, відповідно, їхня винагорода — мізерні. Справжніх фахівців одиниці — їх або підтримують зарубіжні фонди, або вони займаються цим у вільний від роботи час.

Раніше держава володіла монопольним правом приймати ухвали і розподіляти ресурси, створюючи міський простір. Скажімо, потрібний їй завод. Для заводу потрібні робочі руки — а їх потрібно поселяти, годувати і забезпечувати. Тому проектувалися мономіста, такі як Прип’ять, з інфраструктурою, розрахованою на певну кількість мешканців. Ті були виключені з процесу створення просторів, а простори часто були непривітними і дисциплінуючими. Сьогодні ситуація трохи інша — умови міській владі диктують забудовники, які інвестують капітал у бізнес-центри, торговельно-розважальні та житлові комплекси, комерційну інфраструктуру. Але в городян і зараз немає можливості впливати на простір, де вони мешкають. Просто одного дня поряд із твоїм будинком з’являється зелений паркан... Монополія на міське планування і управління плавно перейшла від одного агента до іншого, а підходи не змінилися: молодих фахівців за тими ж радянськими принципами вчать некритично виконувати замовлення згори.

ПРО УЯВНИЙ БЛАГОУСТРІЙ

— Придивіться до того, як організовано наш з вами публічний простір. На клумбах нагідками і трояндами викладають написи на зразок: «1025 років хрещення Русі», але немає лавок, куди люди могли б сісти, велосипедних доріжок, пандусів, нормального освітлення і переходів. Це одночасно і сумно, і смішно. Це — уявний благоустрій.

Все частіше зміни в містах роблять заради «туристичної привабливості». На перший погляд — це крок у бік поліпшення, але насправді — ілюзія. Міста, орієнтовані на туристів, не орієнтовані на власних мешканців. Літні тераси ресторацій перегороджують вузькі тротуари, де не можуть проїхати люди з візками або на візках, а часом навіть розминутися важко. А про велосипедистів і поготів ніхто не думає.

Сьогодні з’явилося покоління людей, яких не влаштовує деградація простору в усіх українських містах, перенаселення, втрата архітектурної спадщини. Молодь починає самостійно щось вивчати. А якщо забудовники не слухають експертів, єдиний спосіб на щось вплинути — це узяти ініціативу до своїх рук. Зараз справжня урбаністика в Україні існує стихійно, у формі тактичного урбанізму.

Популярність цієї теми тісно пов’язана з потребою кудись дівати енергію активних городян. Виникають неформальні об’єднання, співтовариства в соцмережах, де люди з освітою і без — ентузіасти — вирішують, як можна поліпшити щось у власних містах, зробити їх комфортнішими для мешканців. У західних країнах через таку кооперацію суспільство впливає на тих професіоналів-містобудівників, чиїми руками діють держава і капітал. У нас, зрозуміло, наразі багато що залишається на рівні ідей, але їх пропонують усе більше — і всі кращі. У Львові, наприклад, є ініціатива «Lypneva.com»: тут займаються ревіталізацією старого майдану, міським озелененням, створенням пішохідної інфраструктури. У Києві група активістів «Простір міста» створила маніфест «Київ — комфортне місто», в якому детально описано головні міські проблеми і можливі, відносно швидкі, способи їхнього розв’язання.

Стихійні групи (до них належать архітектори, художники, культурологи, соціологи, журналісти, транспортні інженери) часто діють усупереч стратегічній міській політиці. Вони здійснюють дрібні (у масштабі міста) дії, що не потребують ні великих витрат, ні дозволів. Це можуть бути інтервенції на зразок мимовільного усунення реклами або заселення сквотів. Рівнобіжно з цим існує несвідома активність городян: створення квітників під панельними будинками, протоптування зручних доріжок — це ж цілий партизанський благоустрій!

ПРО РОБОТУ КУЛЬТУРНОГО ВИРОБНИЦТВА В МАЛИХ МІСТАХ

— Максимум, що ми, ентузіасти, зараз можемо робити, — це створювати інформприводи для медіа і так званий громадський тиск. Є один прекрасний спосіб — організація культурних подій у міському просторі. У Славутичі, наймолодшому місті України, проходив І Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». На ньому я координував дискусійну платформу, де було представлено важливі теми, які стосуються роботи культурних агентів і культурного виробництва в малих містах. Приїхали активісти та представники культурної сфери зі всієї України. Ну і, звісно, сама тематика фестивалю, і добірка фільмів була надзвичайно актуальною — я б навіть назвав його найбільшою подією у сфері культури і урбаністики за останній час.