Негода
«Сніг та юний вік — це дві проблеми, які проходять самі собою, якщо на них достатній час не звертати уваги», — так писав американський журналіст Ерл Вилсон, якийсь колись строчив колонку для «Нью-Йорк Пост» під назвою «Це сталося вчора ввечері»...
В Україні ж учора ввечері сніг нікуди не дівся. Хоча вже за тиждень-два через кучугури перелазити буде не треба, й він забудеться.
Замість нього на думці буде повінь.
Весна. Та юний вік.
Ця весняна хурделиця не повинна збивати з пантелику. Далі буде ліпше й тепліше. Бо саме десь у ці дні — Теплий Олекса. Ця заметіль — лише незручність, яка відстрочує забавніший час. Дає можливість стенути плечима на непорозуміння за вікном. Подумати, що для снігу з такою кількістю авто в наших містах зовсім не лишилося місця. Тридцять років тому йому ніхто не заважав, а він — нам, і ми спокійно човпли до школи через посипані по ньому двірниками доріжки з піску.
Апокаліпсисом він став у особливо розвинених метрополіях у особливо розвинений час.
Ерл Вілсон жив у місті, де місця завжди мало, й саме туди всі увесь час чомусь пнуться. Люди платять добру копійку за те, щоб жити в тісноті. Два роки тому після січневої хурделиці по завалених снігом вулицях Нью-Йорка можна було пересуватися тільки піші, бо навіть машини «швидкої» не могли проїхати, й тоді не одне дитинча народилося в застряглому в снігу таксі, що прямувало до шпиталя, котрий був не надто обтяжений пацієнтами, які не вірили у власні можливості прийти туди в годину апокаліпсису.
Для американських міст новини погоди — основні новини. Це, коли розказують про те, куди в лиху годину ходити не треба.
Із місяць тому у Вашингтоні не радили йти на роботу через прогнозований снігопад. Але погода в останній момент передумала, «дрипнула» дощиком замість снігу, й федеральний уряд мав собі безпричинний оплачуваний вихідний.
Ліпше помилятися в бік обережності.
Взагалі, очікування погодного катаклізму є не менш цікавою справою, ніж пробувати справлятися з ним. Увечері, перед снігопадом, із супермаркетів вимітають не тільки лопати й сіль, а й провіанту на місяць, бо не дуже вірять, що сніжитиме тільки день-два й що продукти в магазин потім знову можуть завезти. Хоча такого ще ніколи не бувало, люди гадають, що цього разу буде по-іншому. Вони сидять перед комп’ютерами й перевіряють, чи не збрехали метеорологи з траєкторією суворого й важкого циклону. Дзвонять одне одному й радять бути обережними, навіть якщо й не збираються виходити з приміщення.
Важливість погодних перипетій нагадує значущість війни, якої тут уже давно не було. Це — такий собі екстрім, якого тим американцям, котрі не вештаються за пригодами світами, а сидять вдома, так бракує.
Із лопатою на плечах і мішком солі під пахвою вони йдуть відкопувати сусідів і родичів. Потім сидять перед телевізорами й перевіряють дані про те, скільки ж інчів (дюймів) снігу й де саме натрусило. Вони люблять великі рахунки з багатьма цифрами. Як у баскетболі чи американському футболі. А ще люблять великі події. Снігопади з багатьма інчами задовольняють обидва фетиші.
Багато снігу робить їхній світ ще тіснішим, а взаємини — несподівано ще ближчими.
Так само, як і по інший бік Атлантики, чи деінде, де заледве є місце для тісних квартир, вулиць, машин, хідників, сусідів, знайомих, родичів і навіть відлюдків.
І де зовсім не залишилося місця для заметілі.
