Три життєві історії

ЛЮБОВ УДОВЕНКО: «НІКОЛИ НЕ СИДІЛА НА МІСЦІ, НЕ ТАКА ЗА ХАРАКТЕРОМ»

Немає такої сільської роботи, з якою б не справилася чи не вміла зробити Любов Удовенко. Останні три роки вона очолює громаду селища Івангород, що на Черкащині. Люди обрали її на посаду сільського голови за активність та цілеспрямованість. Кажуть, якщо Люба поставила перед собою мету, то хай би як було важко, а вона її досягне. Саме під її керівництвом в селі почали проводити водогін (досі люди носили воду з криниць), привели до ладу транспортні зупинки, нині почали ремонтувати дороги.

«В Івангороді мешкає до тисячі жителів, є амбулаторія, дитсадок, школа, в якій усі діти харчуються безкоштовно. За рахунок співфінансування — державного та місцевих бюджетів — реалізуємо великий проект із прокладання водогону, якого в селі досі не було. Люди вдячні, і це головна оцінка моєї роботи. Бо немає нічого кращого, коли ти їдеш на авто, а твої односельчани махають руками, усміхаються й вітають», — зауважує Любов Удовенко.

Вона сіла у візок 1988 року — невдало впала з черешні. Тоді їй було 13 років. Спочатку сиділа вдома, боялася виходити на вулицю, але завдяки вчителям та друзям, які постійно навідували її, знову стала ходити до школи, разом з усіма. Каже, що її випадок, напевно, чи не перший приклад інклюзивної освіти, адже на той час людей з інвалідністю здебільшого ховали від суспільства, її ж, навпаки, витягнули, долучили до соціуму.

Після школи дівчина поступила на заочне відділення Уманської сільськогосподарської академії, яку закінчила за спеціальністю «бухгалтерський облік та аудит». Активно займалася спортом, зокрема кульовою стрільбою, навіть брала участь у всеукраїнських турнірах та чемпіонатах. А 1996 року спробувала свої сили в конкурсі «Міс Україна на візку».

«Я ніколи не сиділа на місці, не така за характером. Зараз мої рідні — мама та синочок кажуть жартома, що я роблю в селі «революцію». Я можу! Маю гарний і дружний колектив, багатий на ідеї, які треба втілювати заради наших людей, — каже Любов. — Кажуть, добра та влада, яка дбає про літніх людей і про дітей, тому впроваджуємо доступність. Нині всі заклади соціальної сфери Івангорода адаптовані для людей з інвалідністю і зручні для всього населення. Хоча почалося все ще до того, як я стала сільським головою, з випадку. Якось я їхала автомашиною повз сільраду і бачу, як колишній сільський голова, мій попередник, спостерігає за бабусею, котра ледве підіймається до нього по сходах. Зупинилася і кажу: «Васильович, подивіться на цю стареньку, невже не можна пандус нормальний зробити? Усі ж будемо такими!» Він подивився, махнув рукою, мовляв, їдь по своїх справах. Але через тиждень пандус до сільради облаштували. Нині з пандусами у нас всі об’єкти. І зупинятися на досягнутому не збираємося. Ідей багато, тільки би бюджет і спонсори витримали...»

АНДРІЙ ЩЕРБАЦЬКИЙ: «ЖИТТЯ ЗАНАДТО КОРОТКЕ, ЩОБ ЙОГО МАРНУВАТИ»

Андрій Щербацький відомий у Вінниці тим, що не раз і не два організовував спортивні змагання для людей з інвалідністю. Торік він провів турнір із регбі за участю команд із різних регіонів України. Минулого літа ініціював риболовлю для людей з інвалідністю, а зовсім нещодавно влаштував змагання з боччі. Це дуже давня гра, якою захоплювалися ще за часів Римської імперії, а нині її використовують для реабілітації людей із церебральним паралічем.

«Я раніше активно займався дзюдо, захоплювався риболовлею. Та одного разу, ловлячи рибу, захотів скупатися, стрибнув у воду і зламав шию... Перша думка після травми? Як жити далі... Тоді, здавалося, життя розділилося на «до» і «після». Я розумів, що треба шукати порятунок. Для мене ним виявився спорт. Не хотів грати в шахи і шашки, які зазвичай пропонують людям на візках, тому обрав регбі, знайшов однодумців. Тепер майже щодня тренуюся. Паралельно працюю диспетчером служби перевезення людей на візках, складаю маршрути, куди кому потрібно, і замовляю машину», — скромно розповідає про себе Андрій.

Торік хлопець завершив навчання в університеті «Україна», здобувши фах юриста. Але має й неабиякий хист до конструювання. Свій звичайний візок він переобладнав на спортивний хендбайк, на якому вже подолав десятки кілометрів.

«Люблю відпочивати на природі з наметами, а також їздити на риболовлю. На автобусі чи тролейбусі в ліс не заїдеш. А на такому «звірі», як у мене, можу дістатися до будь-якої водойми в районі 40 кілометрів від Вінниці, — продовжує Андрій. — Життя дуже коротке, щоб його марнувати. Кожен прагне стати успішними, але вдається лише одиницям. Передусім тим, які озброєні наполегливістю, перебороли зневіру й зуміли дійти до кінцевої мети. Моя особиста мотивація — це прості слова: «Я все зможу, я впораюся, я цього досягну, бо це вкрай потрібно саме мені».

ВАЛЕНТИНА ПУГАЧ: «МЕНЕ ВРЯТУВАЛА РОБОТА»

Валентина Пугач уже 30 років обслуговує пацієнток і допомагає їм втілити свої материнські мрії. Спочатку вона працювала дитячим гінекологом у районній лікарню, а вже 19-й рік поспіль — у військовому санаторії Хмільника, що на Вінниччині. Травму отримала у 29 років: переламала хребет, коли впала з дерева. Згадує, як збиралася з силами, щоб вийти на роботу — на візку. Каже, якби не підтримка колег і чоловіка, то залишилася б, напевно, у чотирьох стінах, а так щодня відчуває себе корисною і затребуваною. Черги біля кабінету пані Валентини займають ще до початку робочого дня.

«Повірити в себе допомогла підтримка колег та близьких. Коли стається біда, головне — знайти мотивацію. Мене врятувала робота — хоч як важко було, я не зачинилася в хаті. Перший місяць мене щодня виносили на руках на другий поверх, бо там був кабінет гінеколога, а ліфта в приміщенні немає. Чоловік носив зранку, а мої колеги — зазвичай жінки — носили донизу після роботи. Було не дуже приємно, бо я не хотіла залежати від когось, завдавати незручностей. Керівництво це розуміло й облаштувало робоче місце для мене на першому поверсі, потім і пандус установили. А тепер, зважаючи на те, що у нас військовий санаторій, доступними є перші поверхи всіх корпусів, бо щороку хлопців на візках стає дедалі більше», — зауважує пані Валентина.

Лікарка допомогла реалізувати свою материнську мрію багатьом жінкам. Нині щасливі матері живуть в різних куточках України. Дехто долає сотні кілометрів, щоб тільки подякувати і поспілкуватися знову, бо вміє Валентина Пугач не лише лікувати, а й слухати і мотивувати.

«Лікар мусить лікувати не лише тіло, а й душу, коли треба. Був у мене один випадок: жінці провели екстирпацію, але про видалення їй не сказали. Вона нормально почувалася, допоки не пішла на огляд до іншого лікаря і той їй сказав: «О! У вас, виявляється, жіночих органів немає!» Для жінки це стало шоком, порушилися гармонійні стосунки з чоловіком, розпочалася депресія, — розповідає лікарка. — І коли вона вперше прийшла до мене, на ній лиця не було, їла себе зсередини. Ми багато розмовляли... І якось в один момент вона повертається до мене і каже: «Де ви черпаєте те добро? Пересуваючись на візку, заспокоюєте і втішаєте ту, яка ходить на своїх ногах».

...Не нарікати, не скаржитися, а боротися й вірити — в себе та людей, які поруч, — це головне правило, що допомагає людям на візках вести активний спосіб життя і почуватися самодостатніми в цьому світі. Кожна їхня історія — це прямий доказ того, що неможливе — можливе, а всі бар’єри та перепони — лише у наших головах.