Україна офіційно вшанує 80-ті роковини Голодомору

Днями Віктор Янукович підписав указ про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932—1933 рр. в Україні. Цей документ став першим з часів президентства Януковича указом на тему Голодомору. Експерти наголошують, що такими правильними кроками Віктор Федорович укотре продемонстрував еволюцію своїх поглядів у державній політиці. «Поки опозиція «колотиться» об двері Київради, Янукович займається по-крупному, президентською кампанією....» — прокоментувала на своїй сторінці у «Фейсбуці» головний редактор «Дня» Лариса Івшина. 

«Янукович нарешті починає розуміти, що таке Україна, і що треба робити все від нього залежне, щоб забезпечити її незалежність, ідентичність, історичне суверенне минуле і майбутнє, — прокоментував «Дню» політолог, директор Інститут глобальних стратегій Вадим КАРАСЬОВ. — Якщо взяти тему Голодомору, то до неї так чи інакше зверталися всі українські президенти. Кожен із них знав, що для того, щоб зберегти і примножити українську ідентичність, мати спільні підвалини державності, тема Голодомору має бути на вістрі державної політики». «Рішення Януковича свідчить про його політичну зрілість і розуміння того, що Голодомор — це один із стрижнів, на якому ґрунтується українська ідентичність», — підсумував експерт.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РОБОТИ ОЛЕКСАНДРА МЕЛЬНИКА «1933. КОМУ ДАРИ?»

«Кілька місяців тому ми розробили свою програму для роковин і надали її Адміністрації Президента, — розповідає «Дню» кандидат історичних наук, заступник директора з наукової роботи Інституту історії НАНУ Станіслав Кульчицький. — Вони зібрали всі пропозиції й тепер видали відповідний указ». За словами фахівця, обговорення проблематики Голодомору відбудеться у колах експертів в Україні, Канаді та США. «Запрошені фахівці — не тільки українці та росіяни — це питання вийшло на світовий рівень. Загалом, зараз ми маємо все більш поширену світову наукову думку, що події 1932—1933 рр. були Голодомором». «Зокрема, ми маємо документальні підтвердження, що це — геноцид», — додав Кульчицький.

Російська сторона демонструє в цих питаннях іншу позицію. Характерно, читачі російських інформаційних онлайн-ресурсів назвали указ ідеологічною відповіддю України на «економічну війну», розв’язану Росією. «Керівні кола РФ не можуть дозріти й усвідомити, що Радянська влада могла робити такі жахливі речі. Сталін виносив відповідні рішення, дбаючи про свою кар’єру, намагаючись залишитися при владі. Він хотів, щоб усіх охопив жах, і він цього домігся. Напевно, причина в тому, що чинна влада в Росії не далеко пішла від радянської», — пояснює історик.

Щодо українського суспільства, то тут є певний прогрес. «Після ухвалення Закону про Голодомор, на захист якого виступав «День», та інших подій, переважна більшість людей дізналася про цей сталінський злочин. Власне кажучи, багато хто замовчував цю тему до 1980-х, коли про неї дозволили говорити, адже майже кожна родина, яка походить із сільського середовища, має загиблих тоді родичів», — розповідає Кульчицький.

Анна ЧЕРЕВКО, «День»

Голодомор очима п’ятирічного хлопчика

Спогади Павла Кулика «Дню» передав Євген Грицяк. Вони познайомилися в таборах ГУЛАГу, на волі не бачилися, але зв’язок зберегли. Це близько тридцяти сторінок хроніки із життя села на Київщині в 1931—1933 роках. Проста, відверта, іноді шокуюча розповідь про події, які закарбувалися у пам’ять малої дитини. Редакція відібрала для друку в газеті окремі фрагменти з написаного Павлом Куликом тексту.

«КІЛЬКІСТЬ УКРАЇНЦІВ, КОТРІ ЗНАЮТЬ ПРО ГОЛОДОМОР І ВИЗНАЮТЬ ЙОГО ГЕНОЦИДОМ ПРОРЦІЙНО ЗРОСТАЄ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Я народився 1928 року в селі Велика Березянка Таращанського району Київської області. 1931 року в нашій сім’ї були батько, мати, брат Іван, бабуся — мамина мати, а на початку 1932 року народилася сестра Марія, яка живе і понині.

Перші мої дитячі спогади пов’язані з 1931 роком, коли брат Іван навчався у першому класі. Він учив напам’ять вірш, і з його слів я запам’ятав того вірша до сьогоднішнього дня:

У нашій комуні «Червоній зорі»
Неначе буруни гудуть тракторі,
Все спільне в комуні і коні,
й земля...

До 1931 року ми мали три гектари поля, хату, клуню, коня, корову. Від початку року не раз приходили до нашої хати зграї сільських активістів (Комітет незаможних селян). Це були сільські нероби, п’янюги, злодюги, організовані владою, яка використовувала їх у своїх справах. З ними завжди приходив комісар із центру — двадцятип’ятитисячник, присланий із Росії. Він завжди ходив з наганом. Їхнє завдання було заможніших селян пограбувати й вивезти до Сибіру, а в усіх інших — забрати хліб і загнати в колгосп.

Одного дня прийшло їх до нас багато. З ними була одна комсомолка-активістка. Агітували, умовляли, погрожували, лякали, намагалися щосили затягнути батька в колгосп. Але батько відмовився: «Не піду в ту вашу колотнечу», — казав. Тоді підійшла одна активістка і сказала: «Дядьку Яків, доки ви будете слухати куркулів, які не хочуть колгоспу? Записуйтесь добровільно в наш колгосп. Ось до нас незабаром привезуть машину, яка коситиме пшеницю, а викидатиме за собою вареники в маслі». А батько їй: «Ну, як ти наїсися тих вареників, а я побачу, тоді вже і я запишуся у ваш колгосп».

Однієї ночі, коли ми вже полягали спати (а спали ми на долівці посеред хати, застеленій соломою), біля півночі почули сильний грюкіт у двері та крик: «Відчиняй!» Батько й мати мовчали й не відчиняли. Тоді ті знадвору почали вибивати двері. Мати злякалася, встала й відчинила. До хати ввалилося десь із десятеро активістів, усі були з берданками, а комісар з наганом. З криком та брудною лайкою наказали батькові вставати й одягатися. Батько не вставав. Тоді підбігли двоє, схопили батька за руки, поставили на ноги і змусили одягнутися. Куди повели його, ми не знали. Вранці мати пішла в сільраду дізнатися, де батько, за що його взяли. Відповіли, що заарештували його як злісного куркуля, який не хоче добровільно вступати в колгосп.

Увечері, як стемніло, в ліску за селом почулися постріли. Мати почула й каже: «Це, діти, мабуть, батька розстрілюють». На ранок мати знову пішла в сільраду. Там активісти з лайкою напали на неї та сказали, що розстріляють батька як ворога-куркуля, якщо не запишеться добровільно в колгосп. Увечері знову почулися постріли. Це батька і ще декого з тих, хто не хотів записуватися «добровільно», активісти й комісар виводили з льоху, вели за село, ставили на коліна, казали, що будуть розстрілювати, і стріляли ззаду над головами. Один із заарештованих не витримав і пообіцяв записатися. Тоді його відпустили, а решту знову замкнули в льосі, щоб «надумалися».

Так тримали батька майже тиждень, доки всі не витримали й «надумалися» «добровільно» записатися в колгосп. «Надумався» і батько. Його випустили, прийшли до нас і забрали воза, коня, весь реманент. Корови не забрали, бо «законний куркуль» повинен був мати хоч п’ять гектарів землі, а в батька з городом було всього три.

Тих, хто мав п’ять-десять гектарів, «розкуркулювали»: одних грабували повністю, а всю сім’ю вивозили до Сибіру; інших тільки грабували, виганяли з хати, яку розбирали, і звозили у колгосп. «Куркулів» до колгоспу не брали. Їх ліквідували як клас. Вони та їхні сім’ї стали першими жертвами організованого голодомору.

Навесні 1931 року батько вже «добровільно» працював у колгоспі. На зароблені трудодні восени видали аж два мішки житнього посліду. На городі у нас була посаджена картопля, яка того року вродила добре. Ми сподівалися якось прожити. Але під Новий, 1932-й, рік прийшла «червона мітла» й вимела той послід до зернини. Прийшли зграєю з довгими штирями, перевернули все у хаті, попробивали землю, але нічого не знайшли, тільки той послід і забрали.

Ми залишилися без хліба, але картоплі в нас не забрали. Ми харчувалися нею всю зиму й весну, а весною засадили весь город — і ще залишилося. Восени викопали — й знову врожай був чудовий. Мати раділа й казала: «Ну, діти, хоч, може, й хліба не дадуть з колгоспу, проживемо якось на картоплі». Крім того, ми мали корову, а на трудодні восени нам нарахували майже центнер житнього посліду. У грудні 1932-го видали наказ здати весь хліб державі. Попередили: хто не здасть, а знайдуть захованим, одержить десять років тюрми. Призначили термін здачі. У нас у хаті той хліб стояв у двох мішках. Батько не хотів здавати, але боявся десь сховати — боявся тюрми. Стояв той хліб, аж поки по селі пішла знову гуляти «червона мітла». Тоді вночі батько взяв одного мішка, заніс далеко від хати й розсипав у сніг, а другий висипав у пусту занехаяну криницю.

А «червона мітла» вже «вимітала» все, хто що мав, а також «вимітала» із села на Соловки «саботажників» — так називали тих, у кого знаходили захованим якийсь кілограм хліба. По всьому селі чувся плач, лемент... Ось до нас у хату ввалилися активісти з комісаром. У кожного в руках штир. Удома були мати, бабуся й ми, діти. Батько був у колгоспі на роботі. Коли та банда зайшла до хати, я вскочив на піч. Комісар відразу до матері: «Признавайся, де схований хліб?» Мати відповіла, що схованого хліба в нас нема. А один активіст, що прийшов з ними, — близький наш сусід Явтух Комашко — закричав: «Не вірте їй! Вони сховали хліб, щоб не дати радянській владі!» Уся та зграя кинулася довбати в хаті землю, зігнали мене з печі, з одного боку розвалили піч, бо підозрювали, що там захований хліб, але нічого не знайшли, тоді вийшли з хати й почали перекидати все, що лежало на подвір’ї: розкидали купу гною, розтрусили купку бур’яну — і нічого не знайшли. Тим часом комісар виліз на горище й голосно закричав: «Є, знайшов!» Злазить з горища й у руках тримає відро з квасолею. Й до матері: «Казала, що хліба нема, а це що? Не хліб?» І сів писати протокол. Мати почала плакати й просити його, щоб не писав той протокол, бо вже пахло тюрмою. Тоді він «роздобрився» й сказав: «Ладно, не писатиму. Зараз бери це відро з квасолею і неси до сільради. Там віддай і принесеш квитанцію про те, що здала».

Мати занесла ту квасолю — й ми залишилися ні з чим. Через два чи три дні вранці, коли ми ще спали, постукали до нас знову — та сама «мітла» — й наказали відкрити льох, а тоді на дві підводи забрали всю картоплю до одної. Після цього всю надію на виживання ми поклали на нашу корову. Й ось тим, що я живу й можу писати ці спогади, я зобов’язаний нашій корівці-годувальниці, яку декілька разів злодії намагалися вкрасти, та батько з матір’ю зуміли її захистити.

1932 року в нашому селі люди ще масово не вмирали. А померлих ще ховали в окремих ямах. Умирали в основному «куркулі» та їхні сім’ї, в яких пограбували все, а самих вигнали з хати. Особливо багато ходило бездомних дітей, які шукали щось поїсти. Вони були жертвами голодної смерті та людоїдів вже 1932 року.

На січень 1933-го влада забрала в людей все, що можна було взяти: зерно, картоплю, усяке насіння. Почався запланований тотальний голодомор. Люди почали вмирати так, що влада була змушена виділити для звезення й поховання три підводи та шість чоловік, які щодня їздили селом, заходили в хати, шукали в бур’янах померлих.

«КОЛИ ЛЮДИНА ВМИРАЛА ГОЛОДНОЮ СМЕРТЮ, ДОМАШНІ НЕ ПЛАКАЛИ ГОЛОСНО, БО СМЕРТЬ ВІД ГОЛОДУ БУЛА МАСОВА Й НЕНАЧЕ... УЗАКОНЕНА»

У січні 1933 року мати зайшла в хату й, плачучи, розказала, що наш недалекий сусід Гриша Бодашевський вирубав сокирою всю свою сім’ю: матір, сестру, братову дружину та її грудну дитину. Та сім’я жила від нас метрів за сто. Усі, хто мав сили, йшли побачити порубаних. Мати обгорнула мене кожухом і понесла на те страшне видовище. Людей зійшлося багато. Жінки голосно плакали. Тіла порубаних витягли з погреба, куди їх повкидав убивця, й вони, закривавлені, лежали біля хати на снігу. Порубавши сім’ю, Гриша забрав усе, що було в скрині, й поніс на базар продавати. Там його спіймали, побили, й він помер. Зізнався, що хотів дуже їсти, тому вирізав усю сім’ю, щоб не заважали взяти зі скрині одяг й обміняти на харчі. Дитини не мав наміру рубати, але воно прокинулося й заплакало, і він побоявся, що своїм плачем видасть його. Сказав, що, рубаючи дитя, поклав його на лаву, відвернувся, щоб не бачити, й рубонув. Я сидів у матері на руках, огорнений кожухом, коли одна жінка підійшла до нас і, голосно плачучи, сказала: «Киньте його, не тримайте, бо як виросте, то заріже вас, як Гриша». Я злякався, обняв матір за шию і, плачучи, закричав: «Ой, не кидайте, не заріжу!» Кидалось у вічі: коли людина вмирала голодною смертю, домашні не плакали голосно, бо смерть від голоду була масова й неначе природна — узаконена. А над порубаними плач був страшний.

КІНЕЦЬ АКТИВІСТА

У квітні 1933-го ми з братом проходили біля хати Явтуха Комашка, який був активістом і ходив із «червоною мітлою». Це він кричав: «Не вірте, вони сховали хліб, щоб не дати радянській владі». Брат заглянув у вікно (скла не було, бо взимку дах хати згорів, і скло висипалося). Я також заглянув. Страшна картина відкрилася перед моїми очима: на печі, на лежанці, на тапчані під піччю лежала мертва вся сім’я Явтуха. Самого Явтуха не було між мертвими. Із хати несло нестерпним смородом. Очевидно, вони померли давно, але оскільки Явтух був активістом, то люди обходили його хату... Пройшло небагато днів після цього. Мати налила мені склянку молока, і я почав пити, а мати поралася в хаті. Раптом відчинилися двері й у хату ввійшов Явтух. Побачивши мене, прожогом кинувся, вирвав склянку з моїх рук і, тремтячи всім тілом, одним духом випив те молоко. А потім упав на коліна, припав до землі, почав страшно плакати — то був не плач, а якесь нелюдське ревіння.

А мати йому: «Чи ви думали, що таке буде з вами, коли ходили по хатах і забирали все до зернини?» Коли вони ходили й грабували, то не думали, що колись все те закінчиться для них сумно. Влада їх використала у своїх планах, а після залишила напризволяще. Люди пам’ятали їхні чорні вчинки і ненавиділи їх, бо зла вони заподіяли багато. Явтух мав до колективізації 8 га землі, але працювати на ній бажання не мав. Частину віддавав на відробіток із половини, а решта заростала пирієм. Тому влада записала його в «бідняки» і разом із подібними йому послала розкуркулювати навіть тих, хто мав 5 га. Вони пиячили й грабували, поки було кого і що грабувати. Кінець Явтуха був сумний: через кілька днів прийшов бригадир і сказав батькові: «Явтух лежить біля ставка, поїдьте й заберіть». Батько забрав і відвіз у загальну яму. На тому закінчилася його діяльність.

Мій дядько Іван Комашко мав велику сім’ю і 10 га поля. До революції він мав 2 га, а 8 дали вже при радянській владі. Але він та його сім’я були працьовиті. Від снігу до снігу дядько ходив босий, але мав гарне господарство. У 1932 році влада розграбувала все те господарство, а його самого та сина Юхима посадили в тюрму. Хату закрили й заборонили жити в ній. Сім’я розбрелася хто куди. Найменшу дочку Василину ми таємно від влади взяли до себе, й вона жила в нас. Удень ніколи не виходила з хати. Вона була «куркульська» дитина, і якби хто доніс, що ми прихистили «куркуленя», то доля її сім’ї спіткала б і нас. Дружина дядька Оляна якось відкрила хату й лягла на холодній голій лежанці, вже пухла від голоду. Була вагітна й мала незабаром родити. Нам заборонили її відвідувати.

Одного дня ми з бабусею сиділи біля хати. Бачимо: їдуть трьома підводами активісти, завернули у дядьків двір, зупинилися. Спочатку зайшли в хату, де лежала пухла тітка Оляна, але швидко й вийшли. Серед них ми побачили дядькового зятя — чоловіка найстаршої дочки Явдохи. Він записався в комуністи, і влада наказала йому, щоб довів, що він не пристосуванець, а ідейний. Приставили драбину — і дядьків зять Онопрій Степанець першим поліз зривати верх над вагітною. До вечора розібрали й вивезли в колгосп дах із хати, клуню, хлів, комору, в криницю накидали гною. Тітка Оляна лежала вже у безверхій хаті. Увечері того ж дня вона народила хлопця.

Як стемніло, моя мати, крадучись, щоб ніхто не бачив, відвідала її. Побачивши матір, Оляна почала просити, щоб мати взяла новонародженого і десь віднесла, щоб їй не бачити смерті своєї дитини. Мати повернулася від неї додому, виплакалася й пішла до сусідки, щоб допомогла віднести ту дитину. Ще до сходу сонця взяли немовля і понесли в Таращу за 26 км. Пройшовши 15 км, досягли лісу. Поклали дитину при дорозі, самі сховалися в кущах, щоб впевнитися, що дитину підібрали. Пройшло небагато часу, їхала якась машина, побачивши дитину, зупинилась і забрала із собою. Мати, діждавшись вечора, знову пішла до Оляни й сказала, що її прохання виконала. Оляна подякувала й сказала: «Тепер я вмру спокійно». Через день її не стало. Відразу ж приїхали активісти, розламали й вивезли в колгосп рештки хати.

«ДЛЯ МЕНЕ ТЕПЕР НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ, ЩОБ УСЮ НАШУ СІМ’Ю З ДІТКАМИ Й ЧОЛОВІКОМ ПОХОВАЛИ В ОДНІЙ ЯМІ»

Врізалася в мою пам’ять подія червня 1933-го. Мати поговорила з бабусею, потім взяла мене за руку й сказала: «Хочеш, синочку, підемо відвідаємо одну тьотю?» Я з радістю погодився, бо сидіти в хаті, коли надворі все зеленіє й пахне, мені набридло. Пройшли ми селом біля кілометра. Прийшли до одної хати, підійшли до дверей, спробувала мати відчинити — не відчиняється. Постукала — тихо. Обійшли ми навкруги, стукали в усі вікна — ніхто не озивався. Тоді мати сказала: «Зайдемо в сусідню хату, запитаємо, де господарі цієї». Підійшли, мати взялася за клямку і відчинила двері. З сіней війнуло смородом. Розглянувшись, побачили, що в сінях біля хатньої стіни лежали двоє мертвих дівчаток років семи-восьми. Лежали рядочком, обличчя їхні були худі й чорно-сині. Мати закрила за собою сінешні двері й відкрила хатні. З правого боку від дверей на лежанці лежала якась людина, вкрита з головою рядном. Біля лежанки стояв тапчан, а на тапчані сиділа жінка, розпухла так, що очей не видно. Одягнута була в якесь лахміття. Мати привіталася й почала розпитувати її про життя. Передаю її розповідь, як запам’ятав:

«Забрали в нас хліб і все, що мали. Що було в нас з одягу, ми позбували. Й ось уже не стало нічого — ми вирішили всією сім’єю вмерти, щоб нас поховали разом в одній ямі. Ті дві доні, що ви бачили в сінях, померли тиждень тому. Вони дуже хотіли їсти і все просили, щоб я дала. А перед смертю я спитала їх: «Чи ви, діти, хочете їсти». Вони відповіли: «Ні, нам так добре». Мертвих своїх дітей я витягла в сіни. Ще тоді в мене сил вистачило. А ось три дні тому мій чоловік помер. Я вже не маю сил його витягти. То, як бачите, вкрила його ряденцем, бо мухи не дають спокою. А мій старший хлопчик Василько вже третій день як пішов з дому. Я просила: «Не йди, синочку, вже всі помремо, й разом нас поховають». Але ж він мене не послухав, все плакав, що їсти дуже хочеться. Може, ви, — звернулася до матері, — побачите мого синочка, то передайте йому, щоб ішов додому — разом будемо вмирати. Я вже також не хочу їсти — хочу вмерти; одне моє горе, що нема з нами Василька. Дуже прошу вас: не кажіть нікому, що бачили в нас мертвих, бо приїдуть і заберуть. А я ж ще жива — і вже не вкинуть мене в одну яму з моїми дітками й чоловіком. Для мене тепер найбільше щастя, щоб усю нашу сім’ю з дітками і чоловіком поховали в одній ямі».

Наближалися жнива, але голод забирав дедалі більше жертв. Тим, хто ще мав силу вийти на колгоспне поле на прополку буряків, в обід на полі давали скибочку хліба й черпак похльобки — «шліхти». Але це мало допомагало. Часто батько їздив полями й збирав померлих. Нарешті діждалися жнив. Багато людей накинулися жадібно на їжу. Голод і в жнива збирав для себе страшний урожай. Наївшись на голодний шлунок, люди вмирали в муках. У 1932—1933 роках московські комуно-фашисти знищили в нашому селі Велика Березянка Таращанського району на Київщині 750 людей. На фронтах проти німецьких фашистів за чотири роки було вбито 180 односельчан.

Павло КУЛИК, село Воля-Ковельська Волинської області