Як дістатися з Києва до Житомира за 26 годин?..

Минулу суботу, 23 березня, можна впевнено проголошувати «червоним» днем календаря. Як його вже не назвали: «колапс, стихія, кінець світу перенесено... і так далі...». Пам’ятати будемо довго — обговорювати, жартувати, лаяти владу, хвалити волонтерів. Але кожен бачив цей день зі свого погляду. Мені «поталанило» — я виявилася всередині події.

У суботу моя родичка — жінка у віці за 60 — виїжджала до Німеччини, і мені потрібно було її провести. За кордон вона зібралася вперше в житті, до сина, якого не бачила вже три роки, автобусом (потяги до Берліна скасували ще 1 жовтня 2012-го) і, звичайно, дуже хвилювалася вже зразу, коли ще ніщо не віщувало біди. Як відомо, снігопад почався у п’ятницю, тому, замовляючи таксі на ранній суботній ранок, я перестрахувалася і — до 30 хвилин, потрібних для проїзду від її будинку до автовокзалу «Київ», що біля залізничного — додала ще годину. Диспетчер повідомила, що смс з номером машини прийде за 20 хвилин до призначеного часу — до 5.30 ранку. Есемеска просигналила вчасно. Номер виявився довгим: «Даруйте, мовляв...» Декілька наступних спроб викликати таксі успіхом не увінчалися, час танув, але, нарешті, мені поталанило, щоправда, проїзд із Харківського масиву до залізничного вокзалу замість 88 гривень коштував уже 180!

Тепер відновлюю події за хвилинами. Водій виявився асом: жахливу дорогу він здолав за мінімальний термін, забуксував лише один раз, але впорався з ситуацією без сторонньої допомоги. Рівно о 7.30, коли автобус ЄВРОКЛУБу повинен був вирушати у бік автостанції «Дачна», ми були біля залізничного вокзалу. Не чекаючи, поки вивантажать речі, до пояса потопаючи в снігу, млявою мухою я кинулася на стоянку, щоб попередити — прибув ще один пасажир. Автобуса не було. Заклякла (мороз, мерзенний вітер, завірюха!) жменька тих, що від’їжджають до Німеччини відрапортувала на мої нервові вигуки: «Хто на Берлін?!», мовляв, коли автобус подадуть, ніхто не знає, жодних повідомлень не було, водії і диспетчери слухавки не беруть. Минуло 10, 20, 30 хвилин — новин не надійшло. Сховатися в «чистому полі» виявилося ніде — автостанцію побудували, розвантаживши проїжджу частину біля старого залізничного вокзалу і «Південного», де до нещодавнього часу зупинялися чисельні міжнародні автобуси, але навіть навісів (боюся виголосити слова «зал чекання»!) ніхто не передбачив. Мороз міцнішав, вітер казився, дивлячись на дивнуватий натовп — дівчатка на високих підборах і в коротеньких курточках, які намагаються невміло підстрибувати, щоб не відморозити ноги і животи, літні люди вросли в сніг, ділові хлопці спортивного вигляду, елегантні інтелігенти «в черевичках на тонкій підошві» (ну, ви знаєте...) терпляче чекали на рятівний транспорт. Жодних роз’яснень не було. Охоронці автостанції, зазвичай похмурі і грубі, стали по декілька осіб пускати відігрітися в свою крихітну кімнатку, пригощати їх чаєм, телефонувати своїми каналами до ЄВРОКЛУБу. О 8-й ранку відчинився супермаркет, куди за чергою стали ходити грітися ті, хто потрапив у халепу.

Час спливав. Нарешті, з’ясувалося, що автобус вже виїхав з Нивок! Опускаю неліричний відступ. О 9-й ранку з криками «Ура!» пасажири завантажилися до автобуса. Передчуваючи, що це далеко не кінець історії, я попрохала свою родичку зателефонувати мені, коли вони відчалять від автостанції «Дачна». О 12.30 це сталося. Я полегшено зітхнула, відзвітувала її синові, що мама в дорозі. А години через чотири вирішила зателефонувати їй, щоб дізнатися, як проходить поїздка. Виявилось, що від’їхати сміливці-водії змогли лише на 30 кілометрів від Києва (кажуть, що деякі автобуси, що їхали на Львів, повернулися з траси) і глухо стали в пробці. Щоб не втомлювати читача, скажу лишень, що до Житомира пасажири цього рейса «домчали» 24 числа о 15.30! 2-годинна дорога зайняла 26 годин. Слава Богу, звичайно, що це був не легковичок, а комфортабельний автобус, де тепло, дають чай-каву, крутять кіно, туалет не потрібно шукати вздовж заметеної траси, але моральних витрат ніхто ж не скасовував... І питань у зв’язку з цим виникає неміряна кількість. Чому керівництво ЄВРОКЛУБУ не скасувало рейс, знаючи, що в Києві оголошено 8—9-бальне штормове попередження?.. Чому, затримуючи прибуття автобуса, вони не лише не повідомляли про це пасажирів (всі контактні телефони вказуються при покупці квитків), але боячись не брали слухавку, щоб не коментувати ситуацію?.. Вирішували, як вчинити?.. І так далі. Сама, звичайно, розумію, що питання риторичні — вся подія трактується до непристойності просто: гроші втрачати не хочеться, адже їх при скасуванні рейсу потрібно було б повертати. Тому краще випустити автобус на непрохідну трасу, а там — будь що буде!

І ще — чому при незчисленній кількості компаній міжнародних перевезень, ніхто на секунду не замислюється про елементарну інфраструктуру: навіть убогої хатинки, де можна сховатися від дощу, вітру, снігу, спеки (таке теж трапляється в природі, до речі), випити кави, чекаючи на рейс (я не маю на увазі екстремальну ситуацію, що підстерегла тих, хто від’їжджав у далеку далеч 23 березня, а щоденну!), на автостанції «Київ» не передбачено. Чия це турбота: приватних компаній, які народжуються чи не щодня? Міської влади, яка напевно отримує відрахування від підприємців? Начальства автостанції?..

На жаль, припускаю, що стихійне лихо забудеться за тиждень-другий, урядовці відрапортують поетапно, що кияни мужньо пережили колапс, попри нелюдські труднощі й безкорисливо допомагаючи один одному, а віз залишиться стояти на тому ж місці і в тому ж вигляді. До речі, пишу ці рядки — сьогодні, у понеділок, 25 березня, об 11.30, а моя родичка до Берліна ще не дісталася...

Моя ж сумна суботня сага на цих пригодах не закінчилася. Увечері 23 березня, коли добрий господар, як відомо, собаку на вулицю не ризикував вигнати, а дуже добрий (жарт фейсбука) навіть снігоочисну техніку пожалів, мені довелося знову потрапити в район залізничного вокзалу. Привід вибратися з-під пледа був більш, ніж вагомим, не піти я не могла ні за яких обставин — просто перестала б себе поважати. І, хочу визнати, багато цікавого побачила. Від метро мені потрібно було пройти до місця зустрічі одну тролейбусну зупинку. Як ви розумієте, жоден наземний транспорт вже не функціонував. Тролейбуси, маршрутки було кинуто водіями прямо на трасі, весела молодь пустувала на проїжджій частині, відкопувала чиюсь машину, що забуксувала наглухо, не дуже весела — з важелезними валізами, що застряють у снігу, — намагалася пересуватися у бік залізничного вокзалу, оскільки на місці колишніх тротуарів стояв непереборний мур зі снігу, який майже сягав зросту людини.

У затишній кав’ярні, де ми зустрілися з друзями, розмови, окрім приводу, що зібрав нас того дня, крутилися лише довкола стихії, яка об’єднала всіх. На вокзалі, наприклад, марно чекаючи потяги на Миколаїв, тужила наша подруга, але прийти до теплої компанії випити філіжанку чаю вона не могла (хоча, це 10 хвилин ходьби), бо всі рейси на всі напрямки затримувалися, проте жодних оголошень (навіть приблизних), скільки триватиме чекання, ніхто не квапився давати. Коли години за чотири ми поверталися додому, дівчина зателефонувала і сказала, мовляв, здається, состав нарешті подають.

Щоб не пірнати в похмурий і холодний тунель, я вирішила пройти до метро через вокзальний хол. Картинка, яка відкрилася моїм очам, була до болю пізнавана і пам’ятна. Таке я бачила один раз у житті — в чорнобильські дні, коли ми всіма правдами й неправдами намагалися вивезти з міста дітей. Протиснутися в натовпі було практично неможливо, повернутися назад — так само. Ви здивуєтеся, але мене приголомшило, що майже не було роздратованих облич, п’яних, не вищали діти, ніхто не панікував... Розкладалися імпровізовані столи на валізах, господарі запрошували випадкових знайомих розділити традиційну дорожню трапезу, пропонували приглянути за дитиною, якщо комусь потрібно було відлучитися. А в нижній залі мовчазний натовп дивився кудись угору — на табло, як я зрозуміла потім. Стало навіть трохи ніяково — ніби допомоги згори прохають, на землі не дочекалися. Знову подумалося про те, скільки ж терпіння заховано в наших душах, і чому найкращі якості виявляються лише тоді, коли біда (або екстрим, як у даному випадкові) починає лізти у вічі... Незбагненно, але саме в цю хвилю дивовижна думка промайнула в голові: може, все в нас вийде?.. Люди ж які у нас добрі... Я не помиляюся, як ви думаєте?..

25 березня, 12.30. Моя родичка ще в дорозі...