Сталінградські міфологеми Путіна

У перші дні лютого в Росії з широким розмахом відзначили 70-річчя перемоги Червоної армії під Сталінградом. Перемоги, слід сказати, справді історичної. Проте дуже відмінної від тієї, якою вона поставала у високопосадових російських промовців у Москві та Волгограді, який на цей час знову одержав ім’я Сталіна. І головним із цих промовців-міфотворців (точніше, відтворювачів давніх і конструкторів нових міфологем, що стосувалися не тільки подій 70-річної давнини) був президент РФ Володимир Путін.

У ці дні вперше настільки відверто були окреслені міфоідеологічні засади російського неототалітаризму. Виявляється, росіяни — це народ-богоносець, рятівник людства, переможець сил усесвітнього зла, носій свободи тощо. Утім, ось відповідні формули з виступів Путіна на урочистому прийнятті у Кремлі 1 лютого та на ювілейному концерті у Волгограді 2 лютого. А ще — у промові перед учасниками Архієрейського собору РПЦ 1 лютого. Цитую мовою оригіналу, щоби не втратити найменших нюансів:

«У берегов Волги был переломлен ход всей Второй мировой войны. И сделал это наш народ, советский солдат, который принес свободу Европе, спас мир от истребления и рабства... Город стал... символом духовной мощи и единства нашего многонационального народа, решимости людей ради спасения своего Отечества преодолевать запредельные, нечеловеческие испытания. Герои Сталинграда... доказали, что правда, честь, достоинство, любовь к своей Родине, к своему Отечеству — это непобедимые ценности... Отсюда, с непокоренного города, начался путь наших войск на Берлин... Наверное, это единственный пример за всю Отечественную войну, когда, несмотря на то, что и с нашей стороны были ужасные потери, у противника этих потерь было еще больше... Истинная правда в том, что победу в той великой битве обеспечили советские военачальники и рядовые бойцы... В годы Великой Отечественной войны 1941—1945 годов опора на истинные ценности вдохновляла наш народ и наше воинство, помогала нам побеждать и помогла победить. Именно сила подлинной, исторической России — России Минина и Пожарского, Дмитрия Донского и Александра Невского, Сергия Радонежского и Серафима Саровского — сокрушила нацизм и спасла мир».

Теза про порятунок людства та відстояну власну і принесену світові свободу в цих виступах повторюється неодноразово. Як і теза про «істині цінності», притаманні російському народові, які тільки й змогли подолати нацизм. Про те, що раніше за СРСР на бій із нацизмом стали різні там поляки, британці, канадці, норвежці, французи, греки, серби, голландці та інші народи (в той час як Гітлер і Сталін спільно ділили Європу та зміцнювали економічну могутність один одного). у промовах — ані слова. Так само, як і про внесок союзників у перемогу під Сталінградом — як прямий, так і опосередкований.

І, звичайно, у цих виступах пролунали погрози на адресу ідеологічних противників чинного російського режиму — погрози, як завжди прикриті флером «боротьби з фальсифікаторами історії», розпочатої ще Сталіним та Ждановим у повоєнні роки: «Мы должны сделать все, чтобы память о Сталинграде, правда о нем никогда не меркли. Обязаны решительно пресекать попытки искажать события Второй мировой войны, подгонять их под конъюнктурные политические лекала, бесстыдно перечеркивать подвиг тех, кто освободил мир» — і так далі, й таке інше.

Як і належить неототалітарним міфологемам, виголошені Путіним формули мають дуже своєрідне відношення до істини.

Але перш ніж розібрати головні з них, варто нагадати читачам про основні історичні сюжети, пов’язані зі Сталінградською битвою.

У радянській історіографії Сталінградська битва поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (із 17, або 23 серпня, по 18 листопада 1942 року) та контрнаступ радянських військ (із 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року). Загалом це відповідає дійсності, тільки до характеристики першого періоду слід додати: «...і численні невдалі спроби радянських військ перейти у контрнаступ». До характеристики другого періоду битви також варто додати: «...і невдала спроба Вермахту деблокувати оточене угруповання».

Сталінград являв собою важливий вузол комунікацій і один із головних центрів виробництва військової продукції в СРСР, а ще називався ім’ям «вождя всіх народів», тож закономірно став однією з головних цілей наступу військ Німеччини та її союзників на Східному фронті влітку й восени 1942 року. Наступ у загальному напрямку на Сталінград вела група армій «Б», у якій на заключних етапах були три німецькі, дві румунські, італійська та угорська армії. Безпосередньо на місто рухалися 6-та польова армія (командувач генерал Фрідріх Паулюс) і частина сил 4-ї танкової армій (командувач генерал Герман Гот). Їм протистояв спершу Сталінградський, а потім і новоутворені Південно-Західний та Донський фронти. Командували ними відповідно генерали Єрьоменко, Ватутін та Рокосовський. 23 серпня німецькі війська вийшли до Волги; цього ж дня сотні літаків Люфтваффе завдали масованого удару по місту, фактично зруйнувавши його і вбивши, за різними оцінками, від 40 до 100 тисяч цивільних (точний підрахунок утруднений тим, що у Сталінграді на той час було понад 300 тисяч місцевих жителів і приблизно стільки ж біженців, нерідко без документів). Евакуація цивільного населення розпочалася лише 24 серпня, коли залізничне сполучення з містом було вже перерване. Було вивезено близько 100 тисяч осіб; а щонайменше половина цивільних, які залишалися на початок вересня в місті, загинула.

Колосальними були і втрати Червоної армії: точні цифри втрат особового складу і техніки досі не названі, але, скажімо, тільки 13-й танковий корпус за час оборонної фази битви втратив 550 танків (чотири рази він одержував повний комплект бойової техніки і втрачав його); загалом, у цій фазі брали участь 8 танкових корпусів та 12 окремих танкових бригад Червоної армії, і рівень втрат у них був приблизно однаковим. Це стало наслідком постійних спроб — за наказами Сталіна — контратакувати і відкинути противника, не зосередивши достатні сили і не розвідавши місцевість.

У самому місті точилися надзвичайно запеклі бої. Спершу радянські втрати були традиційно значно вищими за німецькі через недоладну організацію; так, добре підготовлена 13-та гвардійська дивізія генерала Родимцева через добу після введення у бій, коли вона відбила у противника чималу частину Сталінграду, залишилася без боєприпасів — їх незадовго до цього перевезли через Волгу і тепер під обстрілом їх треба було везти назад... Але головним стало те, що німецькі солдати раніше за червоноармійців перейшли на ведення вуличних боїв добре «зіграними» бойовими групами чисельністю 50—70 «багнетів», насиченими автоматичною зброєю. Та невдовзі ця тактика була запозичена червоноармійцями, і їхні дії стали значно ефективнішими. Цьому сприяла специфіка сталінградської оборони, коли в місті залишилися тільки бойові підрозділи і неполохливі командири; ті політруки й «особісти», які воліли розстрілювати своїх бійців за найменші провини, або втекли, або були знищені самими червоноармійцями. Командири дивізій та армій не були повністю «закріпачені» наказами Ставки — проконтролювати виконання її наказів на передовій посланці Сталіна не наважувалися, бо місто, за спогадами учасників боїв з обох сторін, перетворилося на справжнє пекло. А от коли треба було виконати конкретний сталінський наказ, втрати знову ставали страхітливими і безглуздими. Так, під час однієї з невдалих спроб відбити панівну висоту — Мамаїв курган — упродовж доби загинула щойно введена в бій добре підготовлена 10-тисячна стрілецька дивізія...

19 і 20 листопада 1942 року спершу на північному, потім на південному фланзі військ групи «Б» почався потужний контрнаступ Червоної армії. Удар був завданий румунській армій, ворожий фронт був прорваний і 23 листопада війська Донського та Південно-Західного фронтів з’єдналися, оточивши 6-ту німецьку армію і частину сил 4-ї танкової армій. Планував контрнаступ і координував дії трьох фронтів освічений і позбавлений хамства a la Жуков — генштабіст генерал-полковник Василевський, який після Сталінградської битви став маршалом. 2 лютого 1943 року після жорстоких боїв Червона армія зламала опір останніх німецьких вояків під Сталінградом. Склало зброю близько 110 тисяч солдатів, офіцерів і генералів, включно з командувачем 6-ї армії генерал-фельдмаршалом Паулюсом. Загалом же, внаслідок радянського контрнаступу склали зброю майже 240 тисяч вояків Німеччини та її союзників. Червона армія успішно йшла вперед до лютого 1943 року і зайняла великі території Росії та України.

А тепер — про путінські міфологеми. І найперше — про поворот у війні. Так, Сталінград має відношення до повороту у Другій світовій війні, але як один із моментів, складових такого повороту. Адже війна на те й була світовою, що точилася практично повсюди — від Арктики до Антарктики, від Тропічної Африки до Близького Сходу, від Індії до Гренландії. І відповідним пунктом такої війни не могла стати одна лише битва, навіть наймасштабніша. Початок переламу у війні — це розгром американцями японського флоту біля атолу Мідуей (червень 1942 року). До цього японці активно наступали в басейні Тихого океану і були близькі до встановлення контролю за ним. Але, втративши 4 важких авіаносці, важкий крейсер, 248 літаків і 2500 чоловік особового складу, Японія назавжди втратили стратегічну ініціативу на морі і змушена була перейти до оборони. Здавалося б, що таке дві з половиною тисячі втрат, коли на радянському фронті щоденно гинули десятки тисяч людей. Але йшлося про найкращих пілотів палубної авіації та досвідчених моряків, втрату яких Японія не змогла компенсувати. Другий момент такого переламу — це перемоги союзників у Північній Африці. Йдеться про невдачу спроб Роммеля захопити Єгипет, перерізати Суецький канал і вийти в Палестину та Месопотамію, де нацистів готова була підтримати чимала кількість арабського населення та місцева еліта (згадаймо лише про авторитетного муфтія Єрусалима, який приїхав до Гітлера, і з Берліна по радіо агітував мусульман підтримувати нацистів; згадаймо про Ірак, який у 1941 році воював з англійцями, але зазнав поразки, про настрої молодого Гамаля Абдель Насера та його однодумців...). А потім була висадка союзників у Північній Африці, яка дозволила американцям «обкатати» свою необстріляну армію та змусила німців окупувати південь Франції. І третій момент — це справді Сталінград. Але, всупереч Путіну, після Сталінграду німці ще не втратили стратегічну ініціативу на Східному фронті; у лютому 1943 року Вермахт перехопив цю ініціативу і завдав Червоній армії низку поразок на Східній Україні, відкинувши її від Дніпропетровська і відбивши Харків (втрати радянських військ внаслідок німецького удару становили понад 100 тисяч убитими, полоненими й пораненими та 1130 танків).

Інша міфологема — Червона армія самотужки домоглася перемоги під Сталінградом. Але ж немалою мірою допомогла радянському у цій битві висадка союзників у Північній Африці 8 листопада 1942 року (операція «Торч»). Щоб запобігти наступному кроку американських та британських стратегів — висадці в Італії — Гітлер вирішив створити потужний плацдарм у Тунісі, і вже 10 листопада розпочалося термінове перекидання туди повітрям і по морю німецьких та італійських військ. А 11 листопада німецькі війська окупували досі номінально вільну частину Франції, контрольовану режимом Віші. Все це відволікло великі сили та ресурси, а, головне, увагу від Східного фронту в критичний момент боїв. Розгортання групи армій «Африка» у складі німецької 5-ї танкової армії та 1-ї італійської армії тривало паралельно з концентрацією групи генерала Гота, яка мала деблокувати оточених під Сталінградом. Відомо, що загалом країни Вісі втратили в Тунісі понад 300 тисяч солдатів й офіцерів, половина з них була німецькими вояками. Якби хоча б чверть цих сил, в тому числі й сотні танків, була використана для прориву під Сталінград, то успішне завершення битви стало б неможливим. І ще одна важлива деталь щодо допомоги союзників: за наказом президента США Рузвельта, у другій половині 1942 року на території Ірану, окупованій британськими і радянськими військами, був створений так званий «Перський транспортний коридор» для перекидання до СРСР великої кількості озброєння, військового оснащення і продовольства; до 90% отриманого, за оцінками сучасних американських статистиків, ішло прямо під Сталінград.

І ще одне. 1963 року голова КГБ Володимир Семичасний подав лідерові КПРС Микиті Хрущову донесення, де містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав: «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю. А зараз представляють справу так, наче у нас все це було своє в достатку». У ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але у розмовах за чаркою з людьми, котрим він довіряв, маршал говорив те, що думав і знав. А знав він достатньо. І що головне: його слова повністю підтверджено документами, які в 1990-х Кремль і Луб’янка мали необережність бодай частково розсекретити.

Отож перемога під Сталінградом була спільною перемогою Об’єднаних Націй, а не самої тільки радянської військової й політичної машини.

А шлях на Берлін почався з контрнаступу під Москвою у грудні 1941 року...

Твердження щодо втрат сторін у Сталінградській битві — також типова міфологема. Навіть за офіційною радянською статистикою, Червона армія втратила там 1 мільйон 347 тисяч убитими, пораненими й полоненими, з них незворотні втрати становили 675 тисяч. Це без втрат військ НКВД, моряків Волзької флотилії та ополчення (там вони були дуже високими). І без померлих у тилових шпиталях від ран (таких теж вистачало, скажімо, дуже великими були втрати від правця, бо ж у німецькій армії пораненим найперше робили відповідне щеплення, а у радянському війську такі щеплення було робити нічим...) Натомість незворотні і санітарні втрати військ Німеччини та її союзників становили 841 тисячу осіб, а втрати полоненими (за весь період битви) — 238 тисяч. Навіть якщо врахувати, що понад 200 тисяч полонених дуже швидко загинуло, і навіть якщо додати до числа загиблих кілька десятків тисяч «хі-ві», тобто добровольців із числа радянських військовополонених, все одно радянські втрати істотно більші.

Тепер про ідеали і цінності. Ілля Еренбург, найпопулярніший сталінський пропагандист, писав на початку Сталінградської битви у «Красной звезде» (цитую також мовою оригіналу): «Можно все стерпеть — чуму, голод, смерть. Нельзя стерпеть немцев. Нельзя стерпеть этих олухов с рыбьими глазами, которые презрительно фыркают на все русское... Нет сейчас ни книг, ни любви, ни звезд, ничего, кроме одной мысли: убить немцев. Перебить их всех. Закопать. Тогда уснем. Тогда вспомним про жизнь, про книги, про девушек, про счастье... Мы поняли: немцы — не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье... Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать... Если ты убил одного немца, убей другого...»

Мова йде не тільки про німецьких вояків — ідеться про всіх жителів «окаянной Германии», як її називав Еренбург. Отож, коли після капітуляції оточених військ їх у перші дні полону не тільки не давали бодай мінімум харчів, а й відбирали останні запаси, коли радянський майор застрелив у потилицю капелана, котрий нахилився над помираючим полоненим, то це відбувалося відповідно з тодішніми панівними в СРСР цінностями й ідеалами. Що варто усе це свято зберігати й передавати у спадщину нащадкам?

У своїй промові Путін суперечить не тільки маршалу Жукову, а й іншому радянському полководцеві, який воював під Сталінградом — маршалу Малиновському. Той 1965 року стверджував: «Я вважаю, що Сталінград взагалі не треба було обороняти. Простіше було відвести війська на східний берег Волги. Волга — занадто серйозна перешкода, щоб німці змогли швидко форсувати її. Ті війська, які були перемелені в боротьбі за місто, краще було б використати для контрударів по флангах противника. Тоді наші втрати були б набагато меншими за німецькі, а так в ході оборонної битви вони виявилися у декілька разів більшими». Схоже, маршал Малиновський також «викривляв події війни» і «підганяв їх під кон’юнктурні лекала»...

І ще одна обов’язкова неототалітарна міфологема — про «єдність народу». А тим часом за період Сталінградської битви на німецький бік добровільно перейшло понад 52 тисячі радянських солдатів та офіцерів, щоб воювати проти більшовиків. Такі переходи траплялися навіть після оточення військ Паулюса. Переважна більшість із цих людей загинула (скажімо, ті 20 тисяч, які потрапили у радянський полон, були розстріляні на місці). Можна по-різному оцінювати цих бійців, але їх було надто багато, щоб їх ігнорувати.

Загалом же Сталінград справедливо є символом грандіозної та страхітливої битви, яка гуркотіла з серпня 1942 по лютий 1943 року у цьому приволзькому місті та навколо нього — битви, яка стоїть у ряду найважливіших у Другій світовій війні. Але в сучасній Росії Сталінград знову став символом низки наріжних соціальних — власне, соціально-політичних та соціально-історичних — міфів, на яких, з-поміж інших, тримався радянський режим і на грунті яких, дещо модифікувавши їх у річищі «православ’я, самодержавства й народності», прагнуть утриматися нинішні господарі Кремля.