Вістовий з Гетьманщини

Це дійсно той унікальний випадок, коли до людини ставилися із повагою і прихильники, і вороги.  Фактично все своє життя Левко Григорович присвятив Україні — спочатку відновленню її незалежності, а потім — її розвитку. І дуже символічно, що свій день народження він святкував в день проголошення незалежності України — 24 серпня. Але цього разу не судилося. Левко Лук’яненко помер 7 липня (після хвороби), не доживши до свого 90-річчя і до 27-ї річниці незалежності всього лише півтора місяці. Яким залишиться Левко Григорович в нашій пам’яті? Яка його роль в історії України? 

«ВІН ВСЕ ВИМІРЮВАВ З ТОЧКИ ЗОРУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ»

Леонід КРАВЧУК, перший Президент України:

— Левко Григорович Лук’яненко посяде в історії боротьби за незалежну Україну достойне місце. Він розпочав свою боротьбу за Україну та її незалежність ще в радянський період. То був час саме радянської історії України. Розпочав він цей шлях дуже виважено, системно і послідовно готуючись до більш активної боротьби в подальшому. Зрозуміло, радянська влада не могла змиритися з цим і засудила його. Це одна з небагатьох політичних постатей нашої держави, яка перенесла вирок — смертна кара.

Більше про Левка Григоровича я дізнався уже після здобуття Україною незалежності. Особливо в період з 19 до 24 серпня 1991 року, коли вирішувалось питання Акта про державну незалежність України. То був надскладний час, і комусь повинна була належати ідея і фраза: ми маємо ухвалити відповідний документ. Автором цієї думки, організації, політичного і теоретичного обґрунтування був Левко Лук’яненко. Він був, підкреслюю, першим співавтором цього документа. І те, що Левко Григорович завжди спокійно та виважено оцінював ситуацію, було дуже показовим. Я не пам’ятаю його зовні агресивним або брутально некоректним з погляду вживання аргументів. Він ґрунтовно і ретельно готувався до будь-якої зустрічі. Створена ним Українська республіканська партія відіграла важливу роль у період підготовки до незалежності. Не Народний Рух розпочав боротьбу за незалежність, а саме УРП, яку очолював Левко Лук’яненко. Рух став спадкоємцем тієї боротьби, яку вела УРП. На жаль, за життя Левка Григоровича цей факт не завжди підкреслювався.

ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 24 СЕРПНЯ 1991Р. / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА

Лук’яненко був прагматичним і розпочав боротьбу раніше, ніж усі інші націонал-патріоти. Ще за радянських часів він малював створення організаційних структур незалежної України. Зрештою, його партія — УРП розпочала організаційні кроки вироблення норм, а не просто формування гасел. Це дуже важливо.

Вважаю, що оцінки його ролі в історії України та його постаті з часом конкретизуватимуться і посилюватимуться. Адже людину вивчають глибше при русі вперед. Я думаю, що попри всі складнощі, Україна просуватиметься вперед, і в цьому русі Левко Лук’яненко буде поряд, незважаючи на те, що його фізично не буде з нами. Його досвід, його внесок надзвичайно серйозні та великі. Я був одним із тих, хто співпрацював з ним і особисто призначив послом у Канаду. Я довіряв йому, високо оцінював і не помилився у своїх оцінках. Він до всього ставився з величезною відповідальністю й вимірював все з точки зору незалежності України. Лук’яненко завжди виголошував, що Україна — це його життя. Світла йому пам’ять і велике співчуття дружині, родичам, близьким та всім нам.

«ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО ЗАВЖДИ БУДЕ БЕЗСМЕРТНИМ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ...»

Юрій ЩЕРБАК, публіцист, дипломат:

— Левко Лук’яненко завжди буде безсмертним в історії України, хоча це величезна втрата. Зі смертю Левка Григоровича відходить ціла епоха української боротьби за незалежну державу. Це була епоха і романтична, і героїчна. Це власне те, за що боролися українські націонал-демократи та українські націоналісти. Не варто боятися слова — націоналізм. Левко Лук’яненко був у найкращому розумінні українським націоналістом. Буквально днями я перечитав стенограму першого з’їзду Руху в Києві. На тлі досить боязких та обережних слів про національне питання в Україні і про те, що Україна має стати частиною оновленої радянської федерації й не мислить себе без дружби з російським народом (безумовно, ці люди були під величезним пресингом партійних організацій і тогочасного КДБ), дуже різко вирізнявся виступ Левка Григоровича. Він чітко і твердо сказав, що Україна повинна бути самостійною і суверенною державою. Це викликало бурхливі оплески, тому що такими були настрої тих, хто зібрався.

Проте ті, хто вели той з’їзд, були набагато обережнішими. І я подумав — який величезний контраст між тими поміркованими політиками, які все життя пристосовувались до радянської дійсності, і цією Людиною, яка була під розстрільною статтею й після того ще відсиділа більш ніж 25 років у радянських таборах. Людина, яка не зламалася, яка не змінила своїх поглядів і не побоялася прилюдно сказати, що Україна має стати самостійною та незалежною державою. Ясна річ, він був величезним моральним авторитетом. І якщо ми шукаємо героїв у минулому, то варто придивитись до того, що поряд з нами жила Людина, яка безмежно була         віддана справі української самостійності. Я дуже пишаюся тим, що Шевченківський комітет             удостоїв Левка Григоровича Лук’яненка Премії імені Т. Шевченка. Він абсолютно достойний цієї високої нагороди, хоча звучали голоси деяких письменників, мовляв, навіщо це робити, адже він є політичним діячем, а не письменником. Я переконаний, що він заслужив на цю премію, позаяк, зокрема, займався яскравою та правдивою публіцистикою.

У політичному житті я познайомився з ним задовго до того, як Україна стала незалежною державою. У моєму житті був такий епізод, коли мене висунули кандидатом у депутати Верховної Ради України по одному з округів. Потім я дізнався, що по тому ж округу висунутий Левко Григорович. Я зняв свою кандидатуру, щоб не заважати йому потрапити до парламенту, хоча переконаний, що він переміг би в будь-якому разі. Це невеликий подвиг, але я пишаюся тим, що не став йому на заваді. Дуже показово, що саме Левко Лук’яненко написав проект Акта державної незалежності і це виводить його в пантеон найвищих українських героїв. Але ми зараз маємо зосередитись на тому, щоб зберегти про нього пам’ять, примножити його здобутки. Якщо безліч героїв є контроверсійними, то про Лук’яненка я не чув жодного голосу чи слова сумніву щодо поваги до нього. Це була абсолютно чиста і прозора Людина. Переконаний, що найкращим пам’ятником Левку Григоровичу буде європейська незалежна Україна. Не треба забувати про те, що він ніколи не піддавався ілюзіям щодо «братської» любові російського народу до українців. Він абсолютно відкидав облудливі й фальшиві слова. Лук’яненко прекрасно розумів, що таке російський шовінізм та російський імперіалізм. Він про це говорив відверто, адже чітко знав, хто наш ворог, і хотів, щоб усі українці це також розуміли.

«ВІН ВИРОЩУВАВ УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ»

Сергій ЖИЖКО, політолог:

— Є такий вислів: «Найшовсь таки один козак. Із мільйона свинопасів». Коли мільйони українців були втягнені в будівництво так званого комуністичного майбутнього, Левко Григорович — людина із Сіверщини, козацького краю, робить свій вибір проти системи. Насправді, він міг би зробити блискучу кар’єру в СРСР — дев’ять років в армії, потім вступив у КПРС, навчався на юридичному факультеті Московського університету... Словом, високі кабінети для нього були відкриті, однак він заміть того, щоб увійти у ті відкриті двері, робить протилежний вибір. Такий вибір робили одиниці, і він був серед них.

Потрапивши за розподілом у Західну Україну і знайшовши там однодумців, зокрема Івана Кандибу, Лук’яненко організовує підпільну партію під назвою — Українська робітничо-селянська спілка. Метою цієї партії було — вихід України із СРСР. Цей його крок свідчить не просто про донкіхотство чи якийсь ідеалізм, це був свідомий вибір. Перекресливши всі свої перспективи, він поставив за мету незалежність України. Це був надзвичайно хоробрий крок громадянської мужності, національної гідності й людської шляхетності. А далі вже все гідно системи — доноси, слідство, суди і відсидка, де він знайомиться з різними соціальними і політичними типажами, які радянська система загнала в табори. Там у нього був етап нової історично і політичної освіти про Україну і світ.

Лук’яненко не падав у відчай, не пішов шляхом песимізму, а мав величезну віру в Україну. Він казав, що навіть якщо залишиться один, то все одно не відступиться від свого, а буде стояти до кінця. Навіть якщо українці цього не розуміють чи не усвідомлюють, бо він розумів, що їх обманули. Лук’яненко усвідомлював, що народу потрібна свобода і своя держава. В таборах він глибше пізнав і історію національно-визвольної боротьби, і збройної боротьби, і що таке націоналізм. Я пригадую, коли я вже як член проводу Української Гельсінської спілки Львівської обласної організації приїхав до Києва допомагати організовувати маніфестації, після чого розпочалася Революція на граніті, то у нас відбулася дискусія — чи повинен український націоналізм стати ідеологією Української республіканської партії? Пригадую, що тоді всі дисиденти були проти, хоча і відсиділи разом із націоналістами в таборах, і тільки один Левко Григорович будучи головою партії казав, що це можливо, але тільки зі словом «демократичний націоналізм». Тоді це рішення так і не змогли прийняти, але з часом до нього повернулися і націоналізм став ідеологією УРП.

Всі знають, що 24 серпня у Левка Григоровича — день народження, і саме цього дня в 1991-го проголосили незалежність України. І саме Лук’яненко написав чернетку Акту проголошення незалежності. Потім цей текст із поправками був прийнятий Верховною Радою. Даний факт свідчить про те, що в цій людині доля нації написала бути автором тексту про незалежність. Тобто Гетьманщина, яка була кілька століть в неволі, породила у своєму середовищі людину, яка була готова написати історичний акт і зіграти доленосну роль у відновлення нашої державності. Це дуже промовисто. І це одне з головних досягнень в його житті. Свою місію Левко Григорович виконав.

ПОПРОЩАТИСЯ ЗІ СВОЇМ ПОБРАТИМОМ ПРИЙШОВ ПОЛІТВ’ЯЗЕНЬ РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ, А НИНІ НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ — ЮРІЙ-БОГДАН ШУХЕВИЧ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «ДЕНЬ»

Він був трудоголіком і той час, який провів в таборі, використав для того, щоб написати книжки — свої спогади, історії героїв — українців, які були в таборах, ставлення до комунізму і т.д. І ці спогади мала б видати держава, а не те, що Левко Григорович шукав якихось дрібних бізнесменів, які йому допоможуть. Він вирощував українську націю, він сіяв її зерно. І будемо сподіватися, що воно зійде, і що будуть називати вулиці його іменем і ставити пам’ятники.    

«ЙОГО ПОВАЖАЛИ І ПРИХИЛЬНИКИ, І ВОРОГИ»

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Левко Лук’яненко був представником покоління, яке боролося за незалежність. Його поважали і прихильники, і вороги. І те, що його поважали навіть вороги є показовим орієнтиром. Це було видно. Звичайно деякі наші політичні «недорослі» не висловили своїх співчуттів і думок щодо постаті Лук’яненка. Це ті, кого ми називаємо олігархічним колом, окремі опозиційні сили.. Але тоді, коли Левко Григорович був в парламенті, завжди було відчуття, що таких як він поважають. В тому числі в Росії...

За Левком Григоровичем стояла освіта і постійна робота над собою. Згідно з критеріями, які означені для люстрації, він мав би потрапити під неї. Адже він вчився в Московському університеті на юридичному факультеті, був членом партії, деякий час працював в райкомі. Але це є ілюстрацією до того, хто ким став. Лук’яненко став величиною загальнонаціонального звучання і орієнтиром для багатьох людей.

Той факт, що Лук’яненко є людиною, яка від руки написала Акт про незалежність, говорить про те, що він до такого кроку був готовий. І готувався він цього все попереднє життя, адже знав що цей історичний момент рано чи пізно настане. І як міг його наближав.

Представниця Президента написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» загальноприйняті хороші слова. Я в свою чергу у коментарі до посту відзначила, що в 1999-му році, який був Рубіконом для нашої держави, Левко Григорович зробив такий вибір, який став ще одним його грандіозним духовним вчинком. Людина, яка більш ніж 25 років пройшла жорстке випробування таборами радянської системи, обрала кандидата в президенти, якому докоряли, що він зробив кар’єру в КДБ. Це «шекспірівський сюжет». Євген Марчук, в свою чергу, часто цитував фразу Лук’яненка: «Левко Григорович говорив, що я вивчав його, а він вивчав мене». В результаті цих взаємних вивчень вони дійшли думки, що саме Марчук має стати президентом країни в 1999-му році. І характерним є те, що цю ж позицію підтримували гіганти націоналістичного руху такі як Слава Стецько та Євген Грицяк. Чому? Тому що за цим стояла освіта, широкий світогляд і здатність до вчинків, які не оглядаються на масові настрої. Ці люди готові формувати течію і готові йти попереду. Звичайно це був великий виклик і для рухівського середовища, яке не змогло оцінити рівень Левка Лук’яненка. Цей політичний злам дуже важливий. Тому що всі, хто зараз говорить про Левка Григоровича похвальні слова, недоговорюють. Адже саме через те, що вони не прислухалися до нього — ні тоді коли він обирався в 1991-му, ні тоді коли він закликав голосувати за Марчука в 1999-му. Що ж це за ціна вшанувань, коли людей не чують при житті в їхніх вирішальних закликах?

9 ЛИПНЯ 2018 Р. ПРОЩАННЯ З ЛЕВКОМ ЛУК’ЯНЕНКОМ У СЕЛІ ХОТІВ ПІД КИЄВОМ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «ДЕНЬ»

При всій своїй твердості, Левко Григорович був досить толерантним. Він вдавався до спілкування навіть з тими людьми, думки яких не підтримував. Але все одно варто усвідомити трагізм ситуації. З одного боку, він написав Акт про незалежність, а з іншого боку, останні роки свого життя він говорив про найбільшу гіркоту своєї  душі — в Україні немає справедливості для людей. Тому все це вимагає більш чесної розмови. Він є тією постаттю, яка може забезпечити і своїм життям, і своїм відходом в інший світ потребу чесного діалогу хоча б на майбутнє. Питання в тому хто на це здатен. Добре, що спікер парламенту Андрій Парубій сказав добрі слова на адресу Лук’яненка. Добре, що віце-прем’єр Степан Кубів теж сказав добрі слова. Але цього не досить. На мою думку, представники влади мала б не просто обмежитись добрими словами. Вони мали доручити уряду створити комісію по вшануванню пам’яті Лук’яненка, взяти на себе всі витрати, залучити найкращих архітекторів, скульпторів та художників для того, щоб створити пам’ятник, треба визначити стипендію для працівників Академії державного управління тощо. Ну і звичайно необхідно перевидати все те, що Левко Григорович написав. Тобто потрібні кроки, які б показувати, що вони не просто говорять слова, а роблять все, щоб була передана естафета Левка Лук’яненка. На своїй сторінці я написала, що Лук’яненко є одним з велетнів, а віце-прем’єр Климпуш-Цинцадзе написала у відповідь — хто підніме його прапор? Так ось для того, щоб було піднято цей прапор, треба навчити нове покоління бути такими. Хто буде маркером? Маяком? На кого люди будуть орієнтуватися в майбутньому? Велике питання.