«Ми повинні довести, що такі країни, як Україна, мають майбутнє в євроатлантичній спільноті»

Чи можна президента Барака Обаму звинуватити у вторгненні Росії і ймовірній анексії Криму? Звичайно, ні, так само, вину за це не можна покладати на розширення НАТО, війну в Іраку чи втручання Заходу, щоб зупинити масові звірства на Балканах та Лівії. Провину лежить безпосередньо на Володимира Путіна,  диструктивного російського імперіаліста і апаратник КДБ.

Але в більш широкому сенсі, Крим виявив тривожну відсутність реалізму, який характеризував нашу зовнішню політику при президенті Обамі. Саме цей світогляд, або його відсутність, має змінитися.

Протягом п'яти років американцям сказали, що «хвиля війни відступає», що ми можемо відійти від світу з мінімальними затратами для наших інтересів і цінностей. Це підживлювало сприйняття, що Сполучені Штати слабкі, а для таких людей, як пан Путін слабкість є провокативною.

Саме так пан Путін розглядав політику «перезавантаження». Плани з розміщення елементів американської ПРО в Європі було скасовано. Союзники в Східній Європі і Грузії були послаблені. Розширення НАТО було зупинено. Новий договір про скорочення стратегічних озброєнь вимагав значних скорочення від Америки, але не Росії. Путін дав небагато. Зате Обама пообіцяв "більше гнучкості".

Путін також побачив відсутність рішучості в діях президента Обами за межами Європи. В Афганістані та Іраку військові рішення, здається, більшою мірою мотивувалися бажанням вийти, ніж домогтися успіху. Оборонні бюджети скорочувались базуючись на сподіванням, а не на стратегії. Іран і Китай знущаються з американських союзників без якоїсь помітної плати. Можливо, найгіршим було те, що Башар аль-Асад перетнув «червону лінію» президента Обами, використавши хімічну зброю в Сирії, і з ним нічого не сталося.

Для Путіна коливання це - запрошення до агресії. Його світ це - жорстоке, цинічне місце, де владі поклоняються, слабкість зневажають, і все суперництво є грою з нульовою сумою. Він вважає падіння Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Він не визнає, що сусіди Росії, і щонайменше Україна, є незалежними державами. Для нього вони є «ближнім зарубіжжям» і повинні бути повернуті назад під домінування Москви за допомогою будь-яких необхідних засобів.
Найбільш тривожним в агресії Путіна в Криму є те, що це відображає зростаюче нехтування довіри до Америки в світі. Це додало сміливості іншим агресивним акторам - від китайських націоналістів до терористів Аль-Каїди та іранських теократів.

Крим повинен бути місцем, де президент Обама визнає цю реальність і почине відновлювати довіру до США як світового лідера. Це вимагатиме два різновиди відповідей.
Першою, і найбільш актуальною, є кризовий менеджмент. Ми повинні працювати з нашими союзниками, щоб зміцнити Україну, заспокоїти дещо зневірених друзів у Східній Європі та країнах Балтії, продемонструвати Путіну сильний, єдиний фронт, і запобігти тому, щоб криза погіршилась.

Це не означає військові дії проти Росії. Але це має означати санкцій проти російських чиновників, ізолювання Росії на міжнародному рівні та збільшення військової присутності НАТО і військових навчань Альянсу на своєму східному кордоні. Це має означати бойкот саміту «Групи восьми країн, який був запланований у Сочі і скликання «група семи» в іншому місці. Це також має означати докладання всіх зусиль, щоб підтримати і надати допомогу українським патріотам, як солдатам, так і цивільним особам, які стоять на своїх місцях у державних установах у Криму. Вони відмовляються сприймати розчленування своєї країни. Так само повинні і ми.
Може статися, що Крим підпаде під контроль Росії, але Україна має ще один шанс на свободу, верховенство право і європейське майбутнє. Щоб скористатися цією можливістю, українські лідери мають об'єднати націю і взяти зобов’язання щодо реформ, а Захід повинен надати значну фінансову та іншу допомогу. Поданий на розгляд  Конгресу законопроект, який підтримують обидві партії, буде сприяти цим зусиллям.

У більш широкому сенсі ми повинні переозброїти себе морально і інтелектуально, щоб запобігти подальшому падінню темряви світу пана Путіна на людство. Ми можемо хотіти вірити, як сказав президент Обама, що ми не перебуваємо «в конкуренції з Росією». Однак Путін вважає, що Росія конкурує з нами, тому робити вигляд, що це не так, є нереальною основою для зовнішньої політики великого нації.

Три американські президенти прагнули співпрацювати з паном Путіним у сферах, де наші інтереси сходяться. Що має бути ясно зараз, і що повинно було бути ясно, коли він востаннє розчленував країну (Грузію – Ред.), це те, що наші інтереси більше не сходяться. Він завжди буде наполягати на тому, що є наш суперник.

Сполучені Штати повинні вийти за рамки Путіна. Його режим може виглядати переконливим, але він гниє всередині. Його Росія не є великою державою нарівні з Америкою. Це автозаправка, якою керує корумпована, самодержавна влада. І врешті-решт, росіяни прийдуть за Путіним таким же чином і з тих же причин, що українці прийшли за Віктором Януковичем.

Ми повинні готуватися до цього дня вже тепер. Ми повинні показати російському народу, що ми підтримуємо його права людини, поширюючи дію Закону Магнітського і накладаючи нові санкції на тих, хто порушує його права. Ми повинні припинити дозволяти найбільш корумпованим чиновникам їхньої країни зберігати в західних країнах незаконним шляхом отримані прибутки. Ми повинні довести, що такі країни, як Україна, Грузія і Молдова мають майбутнє в євроатлантичній спільноті, і Росія теж може мати таке майбутнє.

Ми повинні зробити все від нас залежне, щоб продемонструвати, що хвиля історії на стороні України – що саме політичні цінності Заходу, а не імперської клептократії, є надією всіх народів. Якщо Україна зможе вийти з цієї кризи незалежною, процвітаючою і стане на якір твердо в Європі, через який час росіяни почнуть запитувати: "Чому ми не можемо?" Це б не тільки означало кінець імперської мрії пана Путіна; це б викрило брехню, яка підтримує його владу над самою Росією.

Найбільшою силою Америки завжди було її обнадійливе бачення людського прогресу. Але надії не просуваються самі по собі і темрява, що загрожує їм, не буде стримуватися Америкою, яка заперечує цей факт. Це вимагає реалізму, сили і лідерства. Якщо Крим не пробудив нас до розуміння цього факту, то я боюся думати, що ж тоді пробудить.

Джон Маккейн, сенатор штату Арізона

The International New York Times, 14 березня 2014, Переклад Миколи СІРУКА, «День»