«В вигнанні дні течуть, як сльози...»-2

ВІД РЕДАКЦІЇ   «Дня»

Ми завершуємо публікувати текст Олени Тараненко, завідувачки кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, надісланий на конкурс художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» і опублікований на сайті Тиждень.ua. Нагадаємо, він здійняв у соцмережах хвилю рефлексій і обговорень. Також Олена Тараненко згадує обшук у рідному будинку, влаштований «ДНРівцями». «Ваші» і «наші» в їхній розмові стало сигналом: «Ні, вони не вчились з нами, не росли разом і не жили, не ходили в ті самі «священні» для донеччан місця. Бо вони — не донеччани. Вони не з Донецька. Не українці. І їм ані нас, ані Донецьк, ані Україну не шкода. Саме тому моя українська бібліотека їх так вразила, ще й з «Підривною літературою», «Бронебійною публіцистикою» та програмою і бейджами з Конгресів україністів — ці назви їх налякали».

Згадка про серії книжок із Бібліотеки «Дня» у такому контексті, як і сам матеріал, не залишили нас байдужими. Тож із дозволу редакції Тиждень.ua та команди конкурсу «Самовидець» ми публікуємо текст Олени Тараненко.

Закінчення. Початок в №41-42

«ДУША РОЗІРВАНА, ЯК РАНА...»

Чому ми покинули своє місто? Чому врешті-решт, позбавлені свободи вибору, обрали свободу? Мабуть, через те, що його охопила чума, яку принесли з собою ґвалтівники, вбивці, збоченці. Його вже неможливо було лікувати, бо запізно, з ним можна було тільки залишитися вмирати.

Згадую ще один епізод десь у травні 2014-го, коли ОДА, СБУ, міськрада, міліція вже захоплені, є вже наші вбиті і покалічені.  Місто живе у реальному абсурді, страшній грі без правил — вони кличуть Расєю й Путіна, ми їздимо з українськими прапорами на машинах, і все це в одному місті, на одних вулицях, недовга ілюзія паралельних простору і часу, які не перетнуться...

Наш молодший син повертається пізно ввечері додому, 17 років, перше кохання, щасливий, але, виявляється, не тільки через побачення. Врятував дівчину. Чужу. Повертався вже від своєї дівчини додому (бо благали ж, тільки не дуже пізно, розумієш же, що на вулицях коїться), йшов повз захопленого сепаратистами районного відділення СБУ. А там вже на даху — кулемет, «чергові», всі з автоматами, ціляться в перехожих, і всі п’яні дуже, матюкаються, викрикують щось, іноді стріляють у повітря. А по тротуару іде дівчинка — ровесниця мого сина, також, мабуть, повертається додому пізно, і раптом настає тиша, вся увага огидного кодла зосереджується на ній, і починається страшне: вони викрикують дитині все, що зараз з нею робитимуть, починають спускатися, ор, ґвалт, і дівчина стала. Ну заклякла від страху дитина. А мій переходить дорогу, хватає її за руку і починає на неї кричати: «Ти, дура така, мати тебе вже розшукує, мене послала, а мені воно треба, зараз от як дам тобі, а ще й від матері отримаєш....» Ну і таке, сам не пам’ятає що. Але дівчинка отямилась, ухопила його за руку, і вони побігли. А ледве та шайка зникла з очей, каже син, впала, і вже йти не могла. Плакала, і все. Майже ніс її додому.

Отаку історію прийшов і розказує. Очі палають, гордий, збуджений від близької небезпеки...І тут я починаю кричати. Вже й не пам’ятаю що, знаю тільки, що одна думка весь час крутилася в голові, її я і викрикувала: «Дура і є та дівчина. Чорти її несли вночі, чого вона там шалалася? Ти хоч розумієш, що з вами могло статися, та до неї мені байдуже, але ти, як тобі таке на думку спало, ти хоч уявляєш, на що вони здатні?..» А мій син дуже тихо мені каже: «Заспокойся. Мамо, тобі не соромно? За що ти на мене кричиш? Що з тобою?». Може, тоді я вперше усвідомила саме це — зі мною, з нами усіма коїться щось не те. Неможливо жити під страхом, підлістю, з постійним почуттям огиди і ненависті так, щоб це не відбилося на тобі. Ми ледве вмовили у червні синів поїхати з Донецька, а самі не встигли.

Чому я покинула свій дім? Бо 18 липня в наш двір, а потім і дім за доносом сусідів прийшли днр-івці. Донос, справедливості раді треба сказати, був правдивий за змістом: «Вони не підтримують днр», — написали вони «куди треба», але мета їхня була стара, як світ, і до ідеології з політикою прямого відношення не мала. Ми тільки-но добудували новий будинок, він стояв таким собі більмом перед їх заздрісними очами, і план, мабуть, був такий: нас розстріляють, може, і тут, просто удворі, а вони заселяться вже до ночі в нову оселю. Не знаю, що пішло не так, який «людський фактор» раптом спрацював у когось з тих для мене не людей, які майже три години обшукували будинок, вели свої допроси, погрожували, насолоджувалися владою над нами і можливістю залякування: зброєю, насильством, смертю, але сталося так: чоловіка заарештували, а мене чомусь залишили (як сказали, «поки що»), давши таким чином мені змогу після довгих розшуків  викупити чоловіка з полону. І залишити дім, думаю, назавжди.

Я дуже не хочу згадувати ті страшні «майже три години», а ще більше — ті довгі й ще страшніші, коли не знаєш, що з дорогою тобі людиною і нічого не можеш зробити, тільки уява малює тобі картини одну жахливішу за іншу. І моя пам’ять йде мені назустріч, вона потроху стирає те, що тоді  здавалося немов би гумовим, безкінечно розтягнутим часом, нескінченою жорстокою розкадровкою того, що «не може бути правдою», «не може статися зі мною». Тепер залишилися тільки окремі епізоди та загальне відчуття абсурду, бо, навіть якщо б хтось схотів нам допомогти і попередив про обшук, ми навряд чи могли б підготуватися, бо не змогли б уявити, що саме стане «доказами» того, що ми — вороги «донецького народу». Жовто-блакитні прапорці з мітингів — саме наші «бойові», з мітингів березня і квітня 2014-го, що були прикріплені на самому видному  (і важливому для жінки) місці — на трюмо, не фігурували в справі. Може, через те, що малі. А ось два величезних, що ними огорталися на стадіоні під час Євро-2012, їх знайшли на антресолі та обіцяли в них нас і поховати. Потім «страшними» доказами нашої провини були абонементи на Донбас-арену, колекція футбольних шарфів та м’яч з підписами гравців збірної України з того ж 2012-го. Чому? Бо «твоїх синів тут нема, то старший в тебе — український снайпер, нас вбиває, а молодший — ультрас «Шахтаря», а вони наші головні вороги». Версія про снайпера взялася взагалі зі статуетки стрільця, що її подарували комусь з синів у дитячому таборі як приз за участь у змаганнях з дартсу.

Потім — вишиванка («в ній тебе і спалимо»), рибальський костюм (бо камуфляж), і навіть роздруківка «Думи про Богдана», що хтось з синів готував як домашнє завдання у 8 класі. З кожним «доказом» ми розуміли все менше: ну хто в Донецьку може любов до «Шахтаря» вважати злочином? Ну хіба ви не вивчали у 8 класі те саме і не ходили на перший та на останній дзвоник у вишиванках? У нас усі ходили. Хіба ви з нами разом тоді, на стадіоні, в таких саме прапорах не співали гімн України по десять, а то і більше разів за матч? Ну і нарешті, чому мій прапор в моїй країні є злочином, коли він врешті-решт зображений у нас в паспортах? У вас же такі саме паспорти, подивіться! Останнє запитання я вже і в голос наважилася поставити. І почувши: «А, так ты ждешь, пока ваши нас всех поубивают, когда вернутся? Не дождешься», я, нарешті зрозуміла. Це «ваші» і «наші» мені все пояснило. Ні, вони не вчились з нами, не росли разом і не жили, не ходили в ті самі «священні» для донеччан місця. Бо вони — не донеччане. Вони не з Донецька. Не українці. І їм ані нас, ані Донецьк, ані Україну не шкода.

Саме тому моя українська бібліотека їх так вразила, ще й з «Підривною літературою», «Бронебійною публіцистикою» та програмою і бейджами з  Конгресів україністів — ці назви їх налякали. А от «Чорний ворон», Донцов не вразили. Бо вони не знають хто це. І один з них сумно сказав мені як абсолютно безнадійній: «Как же ты докатилась до такой жизни. Ты ж по диплому учитель русского языка и литературы, а этим занимашься». А потім, риючись в моїй білизні (три години — це багато, і якесь спілкування все одно відбувається), він мені сказав, що йому 36 років, на днях в нього весілля, одружується він вперше, з якоюсь «бойовою подругою», раніше не мав такої можливості, бо 19 років відсидів (вже не знаю, разом чи окремими строками). З 17 років. Зек з 19 роками тюрми. І раптом — щастя: воля, зброя, можливість компенсувати всі образи свого недолугого життя за рахунок «хохлов» (вбиватимеш, катуватимеш, ще й повчатимеш дурних), можливість в один момент, як у казці, все перемінити, тільки казка та страшна: взяти чуже життя, вкрасти чуже щастя, за звичкою влізти в чужий дім, в чужу душу.

«БАЛЬЗАМ ДАЛЕКО ТАК, ЯК СОНЦЕ...»

Мені жодного разу не снився Донецьк, тільки дім іноді сниться. Завжди розтрощеним, порожнім і брудним, земля на підлозі, чи взагалі немає підлоги, земля кругом...

Думаю, наш дім ще довго чекав на нас, як ми поїхали...Чекав з терпінням і любов’ю, якою ми його наповнили, чекав, бо не міг збагнути, чого це «сюди ніхто давно не приходив», якщо «звідси ніхто не пішов», точно як у Жадана. Я тепер часто згадую ці рядки:

Хай стоять непокірні будинки.

З якої не починай сторінки -

Час перемотує рвані жили,

Перетягує сірі бинти.

Тебе тут надто сильно любили,

Щоби звідси піти.

У нас, вигнанців, дуже схожі історії, типові, так би мовити, і реакція на них також досить типова. Є люди, і їх, на щастя, багато, які щиро намагаються зрозуміти та допомогти, спасибі їм, без них ми б не впоралися. Ба більше, морально, ніж матеріально. Є ті, хто вважає, що всі ми, «донецькі», однакові, і «скільки вовка не годуй...». Таким можу тільки порадити: а ви не знайте наперед, ви спробуйте погодувати. Тільки щиро, не як подачку.

Але я про інше. Знову про свободу вибору. Майже всі повторюють: «Не розумію тих, хто там, у Донецьку, Луганську залишився. Чого вони там сидять?» І повторюють це, як правило, з осудом. Я зараз не про тих, хто взяв зброю чи співпрацює з окупантом. З тими все ясно. Ні, я про тих, що немов би просто сидить майже чотири роки під обстрілами, під страхом і ненавистю, в постійній присутності смерті. З відчуттям того, що твоя країна тебе покинула, життя спинилося, страшний сон ніяк не закінчиться, і ти ніяк не можеш прокинутися. І кожного разу, коли мені майже зривається з язика: «Не розумію вас», я змушую себе згадувати, як ми стояли на балконі шостого поверху маминої квартири (бо у себе вже ночувати було не можна), а прямо через нас летіли «гради» — це днр-івці з центру міста обстрілювали наших хлопців, що у липні-серпні стояли впритул до Донецька.

Снаряди летіли прямо над нашими головами, з таким гидким, противним виючим свистом — той, хто чув такий звук, його вже не сплутає з іншими. Чому ми стояли на балконі? Бо спочатку тобі, як нормальній людині, страшно. Потім з’являється якесь дивне бажання це побачити на власні очі. А потім ти розумієш, що хочеш тільки одного: щоб цей огидний свист припинився. Не можеш більше цього виносити. Він має припинитися за будь-яку ціну. Я цю свою думку дуже добре пам’ятаю: «Нехай мене вже уб’є, тільки б я не чула цього вою, я більше не можу. Інакше я збожеволію». І має пройти багато часу, хоч якось щось має загоїтись в тобі, поки ти усвідомлюєш, що це і є думка божевільної людини: «Нехай мене вб’є».

Я хочу, щоб божевілля припинилося, щоб ми прокинулися від цього жахливого сну, але знаю, що вже не буде «прокинулися, немов би нічого не було». Було — кров, бруд, смерті, зради, біль. Багато болю. Надто багато. Життя назавжди розділилося на «до війни» і «після». Колись нам про це розповідали наші бабусі, тепер випало і нам. Для мене це назавжди, і вже ніколи не буде, як раніше. Але нехай вже прийде те «після війни». Нехай...

Я взяла собі за назву і підзаголовки рядки зі страшного вірша Олександра Олеся. На жаль, там є і такий рядок: «Бальзам далеко так, як сонце...» Що є тим бальзамом? Хай як дивно, саме відчуття внутрішньої свободи і власної правоти, відчуття того, що за нами правда. Це вкрай важливо для людини, як з’ясувалося. Правди ж нема де діти, нас змалечку вчили, правда нагору вийде... Але я все частіше думаю про те, що стане тим бальзамом надалі. Коли війна закінчиться, а вона закінчиться обов’язково, як усі війни до цього. І на це запитання у мене відповіді немає.