Якби ми були нормальною країною

Якби ми були нормальною країною, то 23 лютого було б не святом, а днем ​​скорботи й покаяння. Сімдесят три роки тому бійці НКВС, яких, звісно, аж ніяк не можна порівнювати з есесівцями — вони ж із зірками, а не зі свастикою — виселяли, вбивали, відправляли на смерть і страждання людей, винних лише в тому, що вони чеченці й інгуші.

Якби ми були нормальною країною, то сьогодні, у День Депортації, в усіх церквах, мечетях та синагогах проводилися б жалобні служби, а президент країни перебував би у Грозному й Магасі, схиляючи голову перед пам’яттю жертв. А по телевізору весь день йшли б фільми про депортацію і про долі тих, хто став жертвою людожерського режиму. А співаки Імперії стулили б пельки хоча б на один цей день.

Але ж ні! Ми нікому не віддамо привід випити, привітати чоловіків і розповісти самим собі, що «Можем повторить», що «от тайги до британских морей» і далі за списком. А по телевізору вкотре скажуть, що всі навколо вороги, що скоро ми звільнимо Київ і, напевно, Варшаву й Таллінн — вони ж бо хочуть цього, вони чекають, там брати! І так це буде переконливо й весело, що народ знову повірить, а коли схаменеться, буде запізно.

Ми згадаємо вкотре, що диму без вогню не буває, що багато хто — ох, багато хто! — з кавказців перейшов до Гітлера, і не такий вже й неправий був товариш Сталін, коли їх виселяв. Та й за нинішніми видно — понаїхали, бруд від них один й теракти. І ненавидять вони нас, таку вже вони мають вдачу.

А наступного дня зранку продовжимо будівництво «русского мира», оплоту моральності й добра.

Ну а я цей їхній «русский мир» будувати не буду. Мої співчуття нащадкам жертв.

Леонід Гозман

Джерело: «Эхо Москвы»