Апологія Майдану
На фоні занепаду цікавості до мистецтва, особливо приємно спостерігати емоції, які незмінно викликає у мешканців столиці все, пов’язане із розбудовою-перебудовою Києва. Не відстають і ЗМІ — скільки тут анафем, філіппік, інвектив, а також звичайної лайки! Найбільшою популярністю користається центр столиці, а особливо — реконструкція майдану Незалежності. І хоча кияни не мають найменшого впливу на те, що там планується і робиться, вони уважно слідкують за всіма змінами і негайно збираються тут великими натовпами після встановлення чи відкриття чогось нового.
Все це трохи нагадує життя італійських міст часів Відродження. Для прикладу звернiться до мемуарів славетного ювеліра і скульптора ХVI ст. Бенвенуто Челліні. Там розповідається, серед іншого, про те, як, завершивши складну і повну пригод роботу над своїм «Персеєм» із головою Медузи, Челліні встановив скульптуру на центральній площі Флоренції. Це було зроблено вночі, потайки — щоб вранці вразити співгромадян. Сюрпризу, однак, не вийшло. Якимися незбагненними шляхами звістка про встановлення на славетній площі Сеньйорії нового шедевру негайно облетіла місто. Задовго до світанку площу вже заповнили флорентійці з факелами, які вирували навколо Персея, критикували й хвалили статую, вголос промовляла присвячені їй сонети.
У нас все відбувається майже так само, як у Флоренції часів Відродження, якщо не брати до уваги «малість» — художність, талант, смак і здоровий глузд наших архітекторів та скульпторів. До оцінок більшості киян та ЗМІ мало що можна додати. Адже кожного разу, почувши про нову скульптуру чи будівлю, поспішаєш до центру — з надією, а повертаєшся — із гіркотою. Невже... й чому ми такі безталанні? Чи справа таки в іншому, як вважають оптимісти, — у тому, що істинним талантам повністю перекрита дорога до реалізації своїх задумів?
Втім, сьогодні я хочу виступити на захист майдану Незалежності як цілісного «архітектурного ансамблю». А точніше — його північної частини, тієї, під якою побудовано «Глобус» (що, до речі, означає ця назва?). Бо впевнена, що на цій площі нічого не спаплюжено, все доречно і навіть, пробачте, гармонійно. Адже ансамбль «шедеврів», збудованих тут за радянської влади, абсолютно неможливо зіпсувати. Згадайте «вишукану» архітектуру Пошти та Дому профспілок, а особливо — тих будинків у фельдфебельському «стилі», що нахабно вишикувалися під горою і повністю закривають її. У таку забудову кожен має право «вписувати», що захоче, навіть «Глобус» — подібне до подібного. Між тим схил і романтичні вулички (їх п’ять), які збігають вниз на майдан із міст Володимира та Ярослава — то є найкраще, що тут ще залишилося.
Аби зробити цю частину майдану вже зовсім довершеною, необхідне одне — усунути звідти «старовинні» Львівські ворота, бо важко уявити щось несуміснiше з оточенням. А заодно винести кудись і «архангела Михаїла». Думаю, він гарно виглядав би на даху, наприклад, Оперного театру, бо дуже нагадує чарівника-злодія Ротбарда з балету «Лебедине озеро». Взагалі — чим далі й чим вище, тим пристойнiшим він здаватиметься.
Значно гірше йдеться із південною частиною Майдану — на тому боці, де стоїть монумент Незалежності. Новий ансамбль там «розвалюють» кілька гарних будівель кінця ХIХ — початку ХХ століття, а також невеликий шмат Купецького саду, що помiтний на схилі (втім, вже частково загороджений гігантською рекламою). Цей куточок саду, Інститут шляхетних дівиць, готель Континенталь та ще ріг вулиці Городецького нівечать всю картину. Зовсім інша справа — готель «Україна», який блискуче вписується в абсурдний, ні на що не схожий скляний «схил» (чи, може, ангар?). Цікаво якось виходить — мальовничі природні схили, які завжди були однією із найпривабливiших прикмет міста, ми згладжуємо і забудовуємо, а взамін споруджуємо скляні. «Большие оригиналы!», як казав Хлєстаков.
За чим ще жалкуємо, що порушено, так це дерева, безжально викорчуванi в процесі реконструкції майдану. І тут виникає запитання: «Чому це мер міста, який робить для столиці все (і навіть більше), зовсім не опікується київськими деревами?» Чи п. Омельченко не бачить, скажімо, у якому занедбаному стані знаходяться колись славетні каштани? Вони ж хронічно хворі і вимирають! І чому в Києві не використовується, хоча б у центрі, технологія пересадки великих старих дерев — біля новобудов, на місці викорчуваних? Граф Воронцов (ХVIII ст.) міг собі це дозволити й умів здійснити, а п. Омельченко — ні? Гарні великі дерева могли б врятувати не одну «довершену» архітектурну композицію і навіть примирити з нею киян. У мене є ще й інші пропозиції — прошу звертатися до газети «День».
