«Архіолігарх» граф Михайло Воронцов

З Кримом та півднем України з 20-х років ХIХ століття нерозривно пов’язана доля давнього роду, представники якого протягом XVIII ст. займали найвищі пости в Російській імперії. Біографії Воронцових та представників іншої гілки цієї сім’ї — Воронцових-Дашкових — читають як захоплюючий роман. Так, рідний брат діда Михайла Воронцова Михайло Iларіонович був у 1758—1763 рр. всесильним державним канцлером за Єлизавети Петрівни; рідній дядько — Олександр Романович — президентом Коммерц-колегії при Катерині II, і також державним канцлером (у 1802—1805 рр. за Олександра I). Батько Михайла Воронцова Семен Романович був видатним воєначальником, сподвижником графа Петра Румянцева-Задунайського, послом у Венеції та Лондоні. Сестра ж його — «кавалер-дама» Катерина Дашкова, президент Російської академії, жінка незвичайної долі, прекрасно освічена й відома далеко за межами імперії, листувалася і вела бесіди з Дідро та Вольтером, залишила цікавий документ катерининської епохи — «Записки».

«Найсвітліший князь» Михайло Семенович Воронцов (1782 — 1856) народився у Санкт-Петербурзі та був хрещеником Катерини II. Мати його, дочка адмірала Олексія Сенявіна, померла рано, залишивши на руках батька двох малолітніх дітей. Семена Воронцова у 1785 р. призначили послом в Англії. За Павла I він потрапив у немилість, але завбачливо відмовився повернутися до Росії. Після 1801 року — за Олександра I — почалася реабілітація всіх катерининських вельмож, яких так не любив Павло I. С.Р.Воронцов вже назавжди залишився на Туманному Альбіоні, як і дочка Катерина. Надзвичайною є доля її сина лорда Сіднея Херберта, військового міністра Великої Британії в роки Кримської війни (1853 — 1856) — це окрема сторінка в літописі сім’ї, що чекає своїх дослідників.

А що ж Михайло Воронцов? До 20 років він виховувався і вчився в Англії; вивчав європейські мови, політичні науки, математику, вільно читав давньогрецькою та на івритi. Повернення на батьківщину молодого графа, якого чекало велике майбутнє, стало подією для всієї сім’ї. Він був спадкоємцем майже всього величезного багатства Воронцових, саме для його виховання тітка готувала «Записки». Ось що писав про М. Воронцова Петро Завадовський, один із найвідоміших вихідців з України на службі імперії, міністр народної освіти: «Не полагал я никак пережить судороги России и начать счастливую эпоху (пiсля повалення Павла I. — С.М. ) утешением, увидя твоего премилого сына. Сердце доброе и нежное, скромность не по летам и рассудок здоровый имеет».

З 1803 року М.С. Воронцов у діючій армії на Кавказі, бере участь у війнах з Наполеоном в Європі, в російсько-турецькій війні. Дуже показовим є свідчення ад’ютанта посла Франції в Петербурзі (і за сумісництвом — шпигуна) капітана де Лонгерю, який дав цінні для Парижа характеристики російським генералам перед війною 1812 року: «Генерал Воронцов. 30 років, щойно отримав цей чин за хоробрість, виявлену проти турків під час захоплення Базарджіка. Має хороші пізнання у військовій справі, його дуже люблять солдати і взагалі всі офіцери армії. Надзвичайно багатий». Ці слова дуже скоро отримали підтвердження — генерал-майор Воронцов бере участь у Бородинській битві як командир гренадерської дивізії та отримує на передовій тяжке поранення. У Закордонному поході він також відзначився, особливо — під час захоплення Парижа. Аж до 1818 р. М.С. Воронцов перебуває зі своїм окупаційним корпусом у столиці Франції, і, нарешті, залишає службу в армії в чині генерал-лейтенанта.

У січні 1819 р. сталася подія, яка змінила життя Михайла, — у Парижі, де веде світське життя, він знайомиться з графинею Єлизаветою Ксаверіївною Браницькою. Того ж року Ліза стає дружиною блискучого графа. Багатство його майже подвоїлося (і Воронцови стали найбагатшими вельможами імперії), оскільки дружина належала до одного із найзнатніших і найбагатших польських аристократичних сімейств, яке володіло десятками великих маєтків на Правобережній Україні. «Столицею» Браницьких була Біла Церква. По матері Є.К. Браницька була онучатою племінницею Григорія Потьомкіна-Таврійського — фаворита Катерини II.

З призначенням у 1823 році Михайла Воронцова генерал-губернатором Новоросійського краю сім’я переїжджає до Одеси. У той же час там перебував у засланні Олександр Сергійович Пушкін, який працював у канцелярії графа. Звичайно ж, він не міг не звернути уваги на блискучу аристократку. Сучасники називали Воронцову «однією з найпривабливіших жінок свого часу», захоплювалися її грацією, привітністю. Між поетом і графинею виникло, на думку багатьох дослідників, обопільне почуття; проте О.С. Пушкін зовсім вже втратив голову і вбачав у Воронцові тільки суперника. Відома хльостка епіграма поета:

«Полу-милорд, полу-купец,
Полу-мудрец, полу-невежда,
Полу-подлец, но есть надежда,
Что будет полным наконец».

Буквально в наступному вірші Олександр Пушкін розкриває «любовні карти»:

«Певец Давид был ростом мал,
Но повалил же Голиафа,
Который был и генерал,
И положусь, не проще графа».

Навіть вже будучи далеко на півночі у Михайлівському О.С. Пушкін (є всі підстави вважати, що М. Воронцов видворив поета із Одеси, оскільки чутки про його зв’язок з Є.Воронцовою вже були на вустах чиновників) не забуває про «Лізоньку» — на полях рукопису «Євгенія Онєгіна» всюди замальовки олівцем — профіль, анфас, овал обличчя, абрис шиї, плечей, пальців...

Не нам судити — суперечка двох гідних чоловіків залишилася в минулому. Так само як і великий російський поет, Михайло Воронцов залишив вельми яскравий, подібно до комети, слід в історії та мистецтві. Алупкінський палац-музей поблизу Ялти — а це п’ять корпусів з вежами, відкритими і замкненими двориками, сходами — результат більш ніж двадцятирічної праці архітекторів та будівельників (проект англійця Едуарда Блора, керував роботами також англієць Вiльям Хант). Він був задуманий як представницький палац. Цей факт свідчить про те, наскільки важливе значення надавав Криму генерал-губернатор. В обробці інтер’єрів були використані найрідкісніші породи дерева, які привозили з усього світу; тканини, циновки, килими; Китайський кабінет, Зимовий сад, Блакитна та Ситцева кімнати, бібліотека, колекція нот, гравюр, географічних карт — ось неповний перелік найбагатшого палацу, в оформленні якого ніби химерно, але й органічно змішалися англійський стиль пізнього Відродження епохи Тюдорів та елементи мусульманської архітектури ХIV — ХV століть. Так, південний фасад Воронцовського палацу нагадує знаменитий палац арабських правителів Гренади в Iспанії. На фризі глибокої ніші фасаду шість разів повторюється вислів гренадського халіфа Мухаммеда I «Немає переможця, крім Аллаха!» Колекція картин вражає великою кількістю робіт чудових майстрів — Левицького, Боровиковського, Щедріна, Орловського, Айвазовського, англійських, французьких та італійських живописців. Парк — ще одна перлина в короні палацового комплексу. З перших днів його закладення роботами керував чарівник цієї справи Карл Кебах.

Новоросійський край зі столицею в Одесі включав неозорі південноукраїнські степи від Прута на заході до Дону на сході, а також Крим. За роки правління М.С. Воронцова край розцвів: з невеликих містечок і селищ виросли міста Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь. Стрімко розвивалося виноградарство та вівчарство, будували дороги (південнобережне шосе у Криму), почалося пароплавство Чорним морем. Безумовно, політика колонізації мала свої тіньові сторони — у кримських татар та інших «тубільців» (греків, караїмів, кримчаків, ногайців) часто відбирали найкращі землі. Серед перших колоністів — здебільшого росіяни, українці, німці, болгари, євреї...

М.С. Воронцов залишався яскравим представником правлячої верхівки Російської імперії, вірним провідником політики царя (спочатку Олександра I, пізніше — Миколи I). Але без будь-якої ідеалізації його образу — М. Воронцов на початку 20-х років був близький до руху декабристів, але пізніше всіляко уникав політики — відзначимо ліберальні погляди, розум, освіченість, толерантне ставлення до підлеглих «найсвітлішого князя», який отримав титул вже на новій посаді — намісника на Кавказі (1844 — 1854). Вже там лібералізм М.С. Воронцова не пройде перевірку на міцність під час «замирення» горців; пригадаймо поему Т.Г. Шевченка «Кавказ».

Ми, українці, здатні розрізняти: хто навіть в умовах імперії (а таких прикладів чимало — генерал-губернатор Малоросії у 1816 — 1835 рр. Микола Рєпнін-Волконський, Київський, Волинський та Подiльський генерал-губернатор Михайло Драгомиров наприкінці ХIХ ст.), зумів залишити по собі не тільки пам’ять діяннями своїми, але й справжній паспорт, що посвідчує особу — Воронцовський палац. Але що залишать нащадкам наші нинішні олігархи?