«Батько» реєстрового козацтва

Відлік часу «золотої доби» союзної польсько-литовської держави — Речі Посполитої — розпочинається з десятилітнього правління (1576—1586) польського короля Стефана Баторія. Син князя Трансильванії (Семигороддя) Стефана IV, угорець за походженням, в історичному пантеоні наших сусідів посідає місце нарівні з королем Яном III Собеським — уславленим переможцем турків під Віднем 1683 року.

Українські землі (крім Галичини і західних околиць Волині й Поділля) до підписання Люблінської унії 1569 року (див. «День» № 145 від 20.08.2003 р.) між Польською Короною і Великим князівством Литовським входили до складу останнього. Навіть династичну кризу, що невідворотно наближалася, польська шляхта використала в Любліні на всі 100 відсотків: Сигізмунд III Август, останній польський король з литовського роду Ягеллонів (від Ягайла) не мав спадкоємців; тож його дочка Анна Ягеллонка залишалася останньою ланкою, що з’єднувала поляків і литовців. Після смерті Сигізмунда III Августа в червні 1572 р. настав період «безкоролів’я». І хоча на початку 1574 р. королем обрали французького принца Генріха Валуа, вибір у всіх відношеннях був невдалим, до того ж він буквально «накивав п’ятами» з Кракова після смерті брата Карла IХ, короля Франції — інкогніто повернувся до Парижа.

Не минуло й року, як на елекційному (виборчому) сеймі розглядалися кандидати на престол. Серед інших були германський імператор Максиміліан, його брат Фердинанд та син ерцгерцог Ернест, шведський король Іоанн, герцог Феррари Альфонс, цар Московії Іван Грозний і протеже султана Порти Стефан Баторій... Голоси магнатів і шляхти розділилися, й 14 січня 1575 року одночасно було визнано монархами Максиміліана та Анну Ялеллонку з умовою її шлюбу зі Стефаном Баторієм. Остаточно криза завершилася у квітні 1576 року, коли трансильванський князь, незважаючи на спротив імператора, з великим почтом прибув до Кракова й одружився з 50-річною Анною.

42-річний Стефан Баторій з перших хвилин почувався на престолі, як «на казані»: розбещена «розгулом демократії» шляхта бажала бачити в ньому лише слухняну іграшку, а великі магнати-багатії, зі свого боку, поступатися владою не хотіли. Король спирався на середній прошарок шляхти — по-європейськи освічених адміністраторів. Серед них відзначимо Яна Замойського — канцлера, а пізніше й коронного гетьмана. І трансильванцю таки вдалося приборкати невдоволену шляхту («Я хочу бути королем не на папері й не слухатиму вказівок, як мені вчиняти»): він велів стратити Григорія Осьцика за таємні переговори з Іваном Грозним, а також всесильного магната Самуїла Зборовського. Сейм мусив визнати чинним ще один королівський указ — про довічне вигнання з Речі Посполитої Анджея і Кшиштофа Зборовських.

Владнавши внутрішньополітичні справи, король почав готуватися до війни з Московією, яка захопила Ліфляндію (Інфлянт), завдавши поразки Лівонському ордену й Литві. Запорозькі козаки, які виконували роль щита на південно-східних кордонах Речі Посполитої, у планах Стефана Баторія посідали далеко не останнє місце. Як і його попередники, король вважав за потрібне мати їх на військовій службі. Ще Сигізмунд III Август прийняв присягу 300 запорожців. Але саме С.Баторій фактично заснував реєстрове козацтво, видавши у вересні 1578 р. указ під назвою «Ухвала з низовцями». Кількість реєстровців король збільшив до 500 чоловік, а 1583 р. — до 600. За згодою з королем козаки звільнялися від сплати податків; вони також отримували повну незалежність від місцевої адміністрації. Створювався старшинський корпус, а також штаб із писарем, який в разі необхідності заміщував «реєстрового старшого» (згодом — гетьмана). До того ж козаки отримали привілей на володіння містечком Трахтемирів — центром староства Києвського воєводства, що розкинулося на Дніпрі вище Канева. У Трахтемирові знаходився Зарубинський монастир, при якому козаки відкрили шпиталь. Запорожці мали також свій арсенал; дуже важливим був і привілей, що освячував законність нового устрою «низовців» — король передав клейноди (хоругву, бунчук, булаву й печатку). Цікаво, що ті монархи, які бажали мати запорожців за союзників, часто висилали їм клейноди. Так, «імператор Рудольф II, який хотів залучити козаків до війни з Туреччиною, вирішив подарувати їм цісарську корогву та 8000 дукатів» (С.Ф.Плецький).

За часів правління Стефана Баторія реєстрові козаки, а також численні волонтери із Запоріжжя брали найактивнішу участь у фіналі Ливонської війни, зокрема в боях на Сіверщині. Польсько-литовські війська взяли в облогу й захопили штурмом Полоцьк, Великі Луки; декілька місяців продовжувалася облога Пскова і 1582 р. був підписаний Запольський мир, за яким Полоцьк і Ліфляндія залишилися в складі Речі Посполитої. Чимало клопоту король мав із запорожцями, які не входили до реєстру. Їхня кількість інколи сягала декількох десятків тисяч. Так, Іван Підкова, зухвалий отаман запорожців, претендент на молдавський престол в 1577 році, явно не вписувався в зовнішньополітичні схеми Стефана Баторія й тому наклав головою. Весною 1578 року його стратили у Львові (на цьому місті стоїть пам’ятник ватажку «низовиків»). Король, який вів важку війну з Московією на північних рубежах Речі Посполитої, не хотів підставляти під удар Поділля, Галичину та Волинь, а тим більше рідну Трансильванію, яка була залежним від Турецької імперії князівством.

По смерті 1586 року Стефана Баторія, який зумів перемогти Московію, реєстровці продовжували служити новим польським королям, очікуючи від них нових привілеїв, але й віддаючи життя в сумлінному служінні монархові; вони під час придушення селянсько-козацьких повстань кінця XVI — початку XVII ст. часто брали участь у каральних акціях польського уряду, але й нерідко переходили на бік повстанців (у першу чергу через утиски на національно-релігійному грунті та невиконання королівською владою своїх обов’язків).

Доктор історичних наук Сергій Леп’явко в книзі «Козацькі війни ХVI ст. в Україні» наводить цікавий лист низового товариства до канцлера й коронного гетьмана Яна Замойського, в якому вони «декларували: «...як служили славному і святої пам’яті небіжчику і королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й.М. (Його Милості. — С.Л. ). Як бачимо, уже тоді часи суворого, але уважного до козацтва Баторія сприймалися козацтвом як ціла епоха...»

Стефан Баторій першим окреслив права та обов’язки реєстрового козацтва на службі Польській Короні. З лав реєстрового війська вийшли такі видатні державці, гетьмани-полководці, як Богдан Хмельницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та Петро Дорошенко. Чітка організація реєстровців — складання спеціальних списків — допомагала уряду в Кракові, а потім у Варшаві постійно мати напоготові без великих видатків боєздатне військо. Козаки брали участь у численних війнах Речі Посполитої з Московією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством.

Чисельність реєстрових козаків «за Польщі» протягом кінця ХVI—ХVII ст. коливалася за офіційними документами від 600 до 40000 (за Зборівським договором 1649 р.). Попри те, що козаки декілька разів рятували Річ Посполиту від розгрому, король і магнати постійно утискали «Вольності Запорозькі»; так, на Хотинську війну 1621 р. уряд закликав до 40000 козаків, але після блискучої перемоги українсько-польського війська над турецько-татарським сейм «віддячив»... складенням реєстру в 6000 козаків. В часи Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького реєстровці були головною ударною силою в битвах пiд Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом.

«Вісімдесят років від Люблінської унії до загальної кризи 1648 р. Речі Посполитій велося краще, ніж її сусідам. Балтійська торгівля нечувано збагатила не одного аристократа... звитяжний трансильванець Стефан Баторій... відновив повагу до королівської влади і змусив ефективно запрацювати складну державну машинерію», пише в фундаментальній праці «Європа. Історія» англійський історик Норман Дейвіс.