Без жодних ілюзій

Уже стало певною мірою загальновживаним порівняння української нації, її держави, мови та культури з чарівним птахом Фенікс, що він, попри шалені репресії, утиски та всілякі підступи, знову й знову відроджується з попелу — й так протягом століть. Воістину, українська національна ідея десятки, сотні разів доводила свою незнищенність, здолавши безліч перепон на своєму шляху — й безкінечні спроби розправитися з нею силою, й наклеювання безлічі отруйних «ярликів» з метою ототожнити її з фашизмом чи то нацизмом, і цинічні заяви про те, що вона, мовляв, «не спрацювала» й «не спрацює» в сучасному світі, бо є нібито архаїчною, духовно та соціально обмеженою, антипродуктивною... Все це було подолано українським народом.

Але історичний процес безперервний, з'являються все нові покоління «в Україні сущих», і потреба в необхідній модернізації національної української ідеї є такою ж нагальною, як і потреба зберегти для нащадків її суть, її ядро — незаперечне право нації вільно бути собою в сучасному світі. Особливу цінність для нас у цьому зв'язку становить духовна, політична й літературна спадщина тих поборників української свободи, котрі вміли бачити життя на Батьківщині та за її межами без жодних ілюзій, зберігаючи не тільки пристрасну відданість патріотичній справі, але й неупереджений, холодний, спостережливий погляд на речі, «якими вони є».

Після великого пророка України Тараса Шевченка такими — різною мірою — були Драгоманов і Франко, Леся Українка та Винниченко, Грушевський і Хвильовий... У цей «елітний ряд» сміливо можна поставити й Івана Павловича Лозов'ягіна (1906—1963; творив під літературним псевдонімом Багряний ), визначного українського письменника, публіциста, громадського й політичного діяча. Величезний доробок Багряного ще вкрай недостатньо досліджено (а це — декілька романів, шість повістей, десятки поем, сотні статей для преси...). А між тим вдумливий, нестандартний, антидогматичний підхід митця до, здавалося б, очевидних, загальновизнаних істин є справді актуальним і нині.

Кілька слів про біографію письменника. Один з найбільш непохитних поборників національно-визвольної справи, Іван Лозов'ягін народився на Східній Україні (що вже саме по собі спростовує живучі стереотипи!), в місті Охтирці на Сумщині, в сім'ї робітника (чим усе життя пишався). Голод, нестатки, загальна невлаштованість переслідували здібного юнака; але попри все це молодий Іван зумів дуже рано заявити про себе передовсім як поет. Його рання збірка «До меж заказаних» (1927) привернула увагу фахівців експресивністю, історіософічною глибиною — й водночас викликала шалені нападки критиків за «симпатії до куркульства». Одна з найбільших поем Багряного, «Скелька» (1932) спричинила вже арешт автора — бо занадто різко подавалась у творі русифікаторська політика Москви. Потім були роки катувань, таборів (і українських, і навіть далекосхідних; ці трагічні роки яскраво відтворені у відомому романі «Сад гетсиманський» (1950) та пригодницькому творі «Тигролови» (1944). У роки Другої світової війни Багряний бореться як проти нацистського, так і проти сталінського тоталітаризму, працює у відділі пропаганди УПА, виступає одним з ініціаторів створення підпільної Української Головної Визвольної Ради. 1944 року як остарбайтер вивозиться до Німеччини, де й провів останні 19 років життя, присвятивши їх активній політичній (створив Українську революційно-демократичну партію, що займала багато в чому осібну позицію в українському визвольному русі), літературній (окрім названих творів, опублікував драматичну повість «Морітурі» (1947), повість «Огненне коло» (1953), повість-вертеп «Розгром»...) та публіцистичній діяльності (сотні статей в газеті «Українські вісті» та журналі «Наші позиції»). Помер Іван Багряний в Новому Ульмі (ФРН) 25 серпня 1963 року.

Українська свідомість проявилась у Багряного дуже рано (ще в російській церковноприходській школі він почав писати вірші українською мовою, як сам згадував, «з протесту проти вчителя та вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив у арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім... тощо». Але вже з ранніх років Іван Лозов'ягін виробив у собі стійке неприйняття «патріотичних» гучних фраз, кастової «націонал-патріотичної» пихатості та зарозумілості. Бо, як він переконався, за цим дуже часто криється просто зневага до народу. А він твердо знав одне: «носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ». Отже, треба дуже добре знати реальне життя рідного народу, щоб не опинитися в трагікомічній ситуації доктринера — героя Достоєвського, котрий, не знаходячи в людей підтримки, волів би «скасувати» народ...

Тверезий мислитель і політик, позбавлений жодних ілюзій, Багряний піддавав щоденним сумнівам навіть найбільш відомі аксіоми (питаючи: «А чи справді?..»). За браком місця виділимо лише декілька найпринциповіших таких запитань. Перше . Чи справді відданість українській ідеї та належність до певного політичного ордена (що сам себе іменує «організованими носіями націоналізму») є синонімами, тотожними поняттями? Інакше кажучи, «чи справді лише «організовані носії націоналізму» є вірними і єдино ідейними та чесними синами українського народу та мучениками за його національну справу, а все інше, в тому числі і сам народ, — є «смердами», «провансальцями», «кон'юнктурниками», «переляканими демократами», «марксистами», «матеріалістами», «більшовиками» і т.д. і т.п.?» (вже в самій тональності запитання, взятого зі статті 1947 р. «Національна ідея і «націоналізм», міститься відповідь, чи не так?).

А ось і відповідь (звісно, полемічно загострена проти певних опонентів): «За українську національну ідею (яка не обов'язково мусила і мусить бути «націоналістичною») віддавали і віддають життя не тільки десятки організованих «носіїв націоналізму», а й тисячі, десятки і сотні тисяч зовсім не організованих під прапорами ОУН носіїв української національної ідеї — українських селян і робітників та інтелігенції — від простих безпартійних патріотів до українських комуністів та комсомольців включно».

І тут ми переходимо до другого запитання, яке можна сформулювати приблизно так: «Чи справді населення Східної та Південної України, особливо молодь, є абсолютно байдужим до української визвольної справи і втрачене для неї назавжди?» І відповідь Багряного: в будівництві майбутньої вільної, соборної України неодмінно знайдуть своє місце ті професійні кадри, які формуються в УРСР у надрах партії та комсомолу — бо серед цих людей є таки чимало небайдужих до української національної ідеї. А хіба не за українську землю, запитує письменник, гинули виховані в УРСР юнаки та дівчата під час минулої страшної війни з фашизмом? «Скільки тих знаменитих і безіменних героїв видала та земля за всі ті роки, що наклали головою, віддали своє життя за українську ідею!» (зі статті «Молодь Великої України і наші завдання», 1946 р.). І хай ці герої бачили українську національну ідею не зовсім так (або й зовсім не так), як це комусь хотілося — Багряний робить твердий висновок: наші кадри є в УРСР і в комсомолі, й у партії!

Третє запитання із серії «а чи справді?» таке: чи дійсно українськість — це мало не цілком «прекрасний, ідилічний» (в уяві декого) «грінченківський хутір», а місто, промислово-науковий прогрес, модернізація не мають до нашої національної ідеї жодного стосунку? У пошуках відповіді Багряний наводить винятково цікаве спостереження. Для ворогів української справи, вказує він, вигідно воскрешати саме «малорасєйську Україну» (в театрі, мистецтві, літературі; на естраді, додали б ми зараз!) — бо для них є страшним образ іншої, «пробоєвої», модерної України, і ворог «хоче його підмінити примітивом». Не можна, веде далі Багряний, культивувати в українській психіці, в мистецтві та культурі оті «сватання на Гончарівці», всі наші «милі примітиви». «Над цим варто задуматись нашим «ура-традиціоналістам», поверховим, звичайно, що мислять нині ще категоріями XVII— XVIII століть, отим опанованим козакоманією прихильникам зворушливої, але, так би мовити, декоративної України». Жорсткі, але правдиві слова! Варто над ними замислитись тим, хто осягає головну суперечність наших реформ — між традиціоналізмом (або, подекуди, фундаменталізмом) та імперативом модернізації...

Усі останні десятиріччя свого неспокійного, подвижницького життя Іван Багряний прагнув «об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» (тобто кажучи сучасними термінами, створити українську політичну націю). Його художні твори та — не меншою мірою — багатюща публіцистична спадщина сприяють нам у досягненні цієї благородної мети.