Червоні партизани: трагічний рейд у нікуди (продовження)

Закінчення, початок — «День» №229-230

На рубежі Західного Бугу — природного кордону, що розділяв Райхскомісаріат «Україна» і Краківське генерал-губернаторство, відбулася перша затримка, оскільки розвідники донесли про значні німецькі гарнізони в кожному селі на правому березі. Вони контролювали всю річку, висилаючи цілодобово патрулі з собаками. Це значно ускладнювало завдання, оскільки унеможливлювало таємне форсування Бугу. До того ж знадобився час, як свідчив потім лікар загону, «для ведения дальней разведки, уточнения маршрута на территории области государственных интересов Германии, уточнения и выбора места форсирования реки Буг, приведения в образцовый порядок обоза, подгонки и частичного ремонта обуви, тщательной проверки вооружения и залечивания потертых ног».

14 липня до місця розташування загону прибуло троє озброєних невідомих, які назвалися українськими націоналістами, і запропонували переговори. Цілі й мета таких переговорів поки не розголошувалися. Нагадаємо, що партизани знаходилися на теренах військової округи УПА «Турів», військового надрайону «Кодак».

Характерною була реакція партизанського командування на таку пропозицію. Давши згоду, червоні партизани висунули в бік села Смоляри, де перебували націоналісти, заставу в 100 осіб (третю частину всього загону), таємно підійшли до позицій УПА, роззброїли передові застави й кулеметний розрахунок, оточили село з усіх боків, увійшли в нього, забрала зброю в решти козаків і запропонували штабу сотні поїхати з ними. Там під час переговорів нібито була досягнута згода щодо взаємних дій проти німців, і зброю націоналістам повернули. Але ті уродженці Східної України, які перебували в сотні УПА, за свідченням К. Беляєва, котрий особисто роззброїв кулеметників, перейшли до червоних партизан.

З військової точки зору це була добре спланована і здійснена операція з ліквідації підрозділу противника. У разі будь-якого спротиву всім упівцям загрожувала ліквідація на місці, що, звичайно ж, зробило їх поступливими. Результатом операції стали не спільні дії, а повний розклад бойового підрозділу УПА. Згодом, як дізналися в загоні Хижняка, під час зіткнення з іншим партизанським загоном ця сотня розбіглася, сотник був знятий командуванням з посади, а начальник штабу сотні (здається, грузин на прізвисько Ташкент) з групою однодумців залишив лави УПА і вирішив приєднатися до червоних партизанів.

Тому не дивно, що командування загонів УПА в цьому районі налаштувалося проти радянських партизан і Хижняка особисто. Йому не пробачили повного розкладу бойового підрозділу, послаблення власних сил і, очевидно, плекали надію помстися. Що ж до настроїв населення, то учасники рейду згадували про великі сили й авторитет націоналістів («эта зона полностью наполнена националистами, почти в каждом селе имеются шайки националистов, разведкой и своими связными они устанавливают каждый шаг отряда»). Райдужними фарбами малювали вони, насамперед Беляєв, результати власної пропаганди (проводили бесіди, мітинги, роздавали листівки), що нібито зламало стереотипи націоналістичної агітації щодо партизан-грабіжників й підготувало у подальшому підтримку червоних партизан на Волині.

Загін ім. Чапаєва весь час отримував невеличкі поповнення. Крім невстановленої кількості колишніх упівців, до нього під час маршу приєдналося 30 колишніх військовиків-червоноармійців, котрі вирвалися з полону; Федоров надіслав ще 23 бійці зі свого з’єднання замість загону ім. Котовського з колишніх військовополонених під командою Семенова, який зустрівся Хижняку по дорозі й був готовий приєднатися до рейду. Таким чином, на момент форсування Західного Бугу загін нараховував уже більше 300 бійців.

23 липня Хижняк перейшов адміністративний кордон генерал-губернаторства, і з цього часу починається хроніка його невдач. Перша спіткала загін уже вранці 24-го. Побачивши маєток польського лісничого, командир передової роти Смагін ініціював його цілковите пограбування («попалась водка, сапоги, мука, папиросы и т.д.»), що викликало зайву затримку, а сам лісничий встиг телефоном повідомити про появу червоних партизан. Удень, коли партизани відійшли від того маєтку всього на 2 км і стали на відпочинок у лісосмузі, прибуло кілька автомобілів із німецькими солдатами з Холму, і загін витримав майже п’ятигодинний бій. Ворог був відбитий із значними втратами (до 47 солдатів), і по окрузі пішов поголос про появу великого загону червоних партизан. Авальян писала: «Позже мы узнали, что о появлении нашего отряда в Польше стало известно не только немцам, но и буквально всему населению вокруг в радиусе до 100 км. О нас говорили: «Советы выбросили большой десант», силы наши очень преувеличивались...».

Сама місцевість була проти партизан. Маленькі й ріденькі ліси не могли забезпечити надійне укриття, тому вже 25 липня довелося після сорокакілометрового маршу зупинитися на день у невеличкому (3х8 км) Трещанському лісі. Тут і відбувся останній бій загону Хижняка. О другий годині дня з різних кінців лісу надійшли повідомлення від партизанських застав про оточення значними силами ворога (до 5 тис. солдатів; окрім німців, там були допоміжні частини з військовополонених грузинів та вірмен). Застави з боєм почали відходити вглиб лісу, але фактично загін уже втратив керованість. За спогадами очевидців, командир батальйону Філіпов відмовився битися, заявляючи: «Если бы его оставили на территории Белоруссии, он бы боролся». Його підтримали комісар Обрушенко, начальник штаба Григоренко та інші командири. Потім вони, за свідченням радиста Іонова, «крепко подпили, вероятно, думали, что больше не придется выпить, для смелости, очевидно, выпили, но, по-моему, даже и лишнего хватили. После чего и пошли нелепые приказы...» Керівництво загоном прийняли на себе Хижняк, Беляєв і Васильєв, але їм не вдалося переломити хід бою. Від повного розгрому партизанів рятував ліс, куди німці не ризикували вводити війська, обмежуючись артилерійським, мінометним та кулеметним обстрілом. Партизани скупчилися в центрі лісу, сформувалася колона на чолі з Хижняком, що спробувала знайти місце для прориву. Але повсюди натикалися на вогонь. Авальян свідчила: «Долго блуждала и кружила эта колонна — выхода не было. В ночной темноте мешались деревья, лошади и люди, царили хаос и неразбериха. Когда время стало подходить к рассвету, командование дало распоряжение — бросить лошадей. Не знаю, были ли даны какие-либо распоряжения касательно боеприпасов, знаю только, что целиком невзорваны остались лежать в лесу ящики с патронами, тол, мины».

На світанку, втративши більшу частину людей, групами і групками партизани вирвалися з цього фатального лісу. Загін припинив існування як єдине ціле.

Якщо коротко сформулювати причини поразки рейду Хижняка, то першою з них варто назвати авантюрність самого завдання, поставленого перед уповноваженим: без зайвого галасу пройти такий далекий маршрут, зустріти на місці підтримку і розгорнути всенародний партизанський рух. Характерно, що жоден з таких уповноважених (по Станіславській, Львівській та Тернопольській областях) не досяг успіху своєї місії. Більшість із них виявилися мудрішими і хитрішими за Хижняка і просто не приступили до виконання такого завдання, посилаючись на різні об’єктивні причини. Так, група М. Козенка, направлена у Станіславську область, взагалі не поспішала. Вона прибула до з’єднання Сабурова тільки у серпні 1943 р.; лише у грудні з особистими вказівками М. Хрущова її вдалося відправити у рейд разом із загоном майора Іванова. Одразу ж почалися численні зіткнення з націоналістами ще на території Волинської області. Як вказано у довідці про діяльність групи, «в этих операциях израсходовали боеприпасы, и по назначенному рейду, до получения боеприпасов, идти стало невозможно. 14 февраля по приказу УШПД выехали в г. Сарны за боеприпасами, вернулись 1 марта 1944 г.» А там обстановка повністю змінилася, фронт пішов на Захід, і працювати стало значно легше.

Абсолютно невдалим виявився і намічений для групи Хижняка маршрут, який було прокладено через територію Холмщини, яка була більш укріплена великими військовими гарнізонами та частинами. Практично відсутніми виявилися природні умови для пересування партизанів: густо населена місцевість із маленькими і ріденькими лісками, які не забезпечували прикриття. На той момент не було ніякої можливості пройти цим маршрутом цілим загоном, уникаючи зіткнень та зайвого галасу.

Ще одним фактором поразки стала абсолютна непідготовленість ні Хижняка, ні виділених йому людей, ні загону підтримки до виконання покладеної на них місії. Вони не володіли інформацією про дійсний стан справ на Волині, Холмщині та Львівщині. Для них неприємним сюрпризом стало усвідомлення того, що населення зовсім не чекало появи «червоних визволителів». Той факт, що практично всі місцеві мешканці повідомляли про них або командування УПА, або окупаційну владу, не бажали співпрацювати з комуністами, дуже їх заскочив. Члени групи були в більшості професіоналами своєї справи, але виявилися зовсім не готовими працювати в умовах Західної України, про яку вони не мали жодного поняття. І нарешті, виділення для рейду в Дрогобицьку область малодосвідченого і погано озброєного загону насильно мобілізованих білоруських селян стало останньою крапкою в цій трагедії.

Ще більше було дрібних причин: громіздкий обоз із 34 підвід, якого неможливо було приховати ні в день, ні в ночі; недисциплінованість і недосвідченість бійців, їхня схильність до грабунків і мародерства тощо.

Але, на наш погляд, основною причиною трагедії була хибна настанова щодо українських націоналістів, яку отримав Хижняк від республіканського компартійного штабу. У ході рейду він намагався виконати завдання, сформульоване М. Хрущовим у квітні 1943 р.: «Учитывая, что некоторая часть, в первую очередь рядовых участников, этих отрядов искренне желают и могут бороться с немецкими оккупантами, но обмануты буржуазными националистами-руководителями, всеми способами разоблачать руководителей националистических формирований — буржуазных националистов как врагов украинского народа, немецких агентов. Это необходимо проводить путем усиления агентурной работы, распространения листовок и другими путями; не вступать в контакт с их отрядами; памятуя, что нашей главной задачей является разгром фашистской Германии и изгнание немецких оккупантов с нашей земли, не выступать вооруженно против этих отрядов, если они не выступают против партизанских отрядов». Керівник УШПД Т. Строкач 13 травня 1943 р. віддав прямий наказ своїм підлеглим щодо нищення, розкладу, роззброєння і розпуску загонів націоналістів. Спроба такої позірно вдалої розкладової акції щодо одного із загонів УПА замість запропонованої співпраці в боротьбі з німцями зрештою коштувала самому Хижнякові життя.