Чужі формули
Минулого тижня відбулося відкриття прес-клубу «Русская правда» в Києві. Журналістів ознайомили з новим виданням — газетою «Русская правда», а також повідомили про майбутнє створення Російського суспільного телебачення України, мета яких — відображення думок прихильників зближення з Росією, прагнення частини жителів України до православно- слов’янської єдності. На закінчення заходу кожному журналісту люб’язно вручили пачку російськомовних газет та журналів.
Читання проросійської та російськомовної преси у великих кількостях викликає, як правило, подив: «Чому її видавці вважають, що українці та росіяни — однакові, і якби не політики, готові дружно крокувати однією історичною доріжкою?» Хоч їхні власні публікації переконливо демонструють протилежне. Наведемо кілька прикладів, обмежившись, головним чином, виданнями, наданими прес-клубом «Русская правда».
Пан Анатолій Степанов в «Южнорусском вестнике, Преображение 2002» (до речі, видається для «Внутрішнього користування»), зокрема пише: «Содержанием Русской идеи только и может быть триада графа Сергея Уварова «Православие, Самодержавие, Народность», которую можно также назвать «формулой русской культуры»… Іншого конкурентноспроможного формулювання Російської ідеї просто не існує… «Православие. Самодержавие. Народность» виразно виступає як альтернатива, протиставлення гаслу французької революції «Свобода, рівність, братерство».
Доповнимо пана Степанова уривком з матеріалу на одеському сайті «Единое Отечество»: «Со временем в состав Священной Русской Империи войдут полностью: территория Северной Америки и Евразия. В Россию войдет из Азии: Монголия, часть Китая до хребта Пржевальского и Великой Китайской стены, Корея, острова Кюсю и Хоккайдо Японии. На Ближнем Востоке Россия буквально ввалится в Индийский океан. В Европе к России присоединятся исконно славяно-русские земли — часть Турции, Болгария, Югославия, Албания, Австрия, Венгрия, Чехия, Словакия, Польша, Восточная Германия (Пруссия), Скандинавия, а также Греция и Италия ниже реки Арно (земли этруссков)... Противящиеся будут выселяться на пустующие пространства на милость Божию. Русь, воцарившаяся со Христом на тысячу лет, так и не поклонившись зверю, упасет народы жезлом железным». Вражає, чи не так?
Чи можна сумніватися в тому, що у жодному разi не кожен українець, навіть на сході або півдні країни, приймає ідею відновлення і розширення Російської імперії, дуже модну на сьогодні в російських навколоцерковних колах, — між нами існують відмінності. У тому ж «Южнорусском вестнике» пан Вадим Буличов так змальовує два контрастуючiх історичнi типи східних слов’ян — «велико- и малороссов»: наприкінці ХVII століття «начинается наводнение Севера образованными малороссами. По всей России малороссийские архиереи открывают латинские школы, везут из Киева учителей, а то и учеников вместе с ними. Русакам эти новые учебные заведедения представляются вдвойне чуждыми. Ведь это школы «латынских учений» и «черкасских» учителей. Вдобавок, учителя ведут себя, порой, вызывающе. Над всем, что не похоже на малороссийское, они смеются …
Малороссы, длительное время находившиеся под польским ярмом, переняли не только латинство, но и многие западные черты характера. Они были прагматичны, красноречивы, споры в делах житейских и политических, умели быстро оценивать обстановку. Такие люди нравились зарождающейся Петровской прослойке реформаторов. К сожалению, Москва так и не могла им ничего противопоставить из своих несметных, но и залежавшихся и перепутанных богатств Третьего Рима».
Так сталося, що за майже 350 років російського володарювання українці розгубили свої «західні риси характеру». Це, однак, не означає, що «малоросійський архетип» міг безслідно зникнути. Постійні контакти із Заходом (на відміну від Московського князівства); залучення, хоч і неповне, до епох Просвітництва та Реформації; сусідство Великого степу та Великої ріки не могли минути непоміченими для нашої генної структури.
І ще про одне. Якщо хтось настирливо запрошує іншу людину у свою компанію, то логічно і природно чекати від нього (від «хтось») виявів доброзичливості, якщо не поваги. А що дозволяє собі писати про своїх «братів-українців» наша російськомовна преса? Наведу кілька уривків з публікацій у виданнях, якими нагородив своїх українських гостей прес-клуб «Русская правда».
«Граница Украины и Приднепровской молдавской республики. Нашу машину останавливают. Неуместно, похабно старательный таможенник роется в моей сумке, в белье. Наслаждается своей новой «жовто-блакитной» властью. Похабно-старательный таможенник символизирует новорожденное без мук государство Украину: придирчиво злобное, с комплексом неполноценности ко всему русскому». (Уривок із книги нашого земляка Едуарда Лімонова «Убийство часового»)
Пан Шестаков в огляді рецензій на фільми «Брат-1» і «Брат- 2» також висловлюється вишукано інтелігентно: «В Украине телевизионные вышиванки подняли вселенский вой и плач ярмарочных кобзарей»; «Авангард противостояния с братьями Багровыми возглавила тусовка эстетствующих умников с провинциальными комплексами»; «Бородатая телевизионная кукла по прозвищу Макар(ов) не отстает от Оксаны Забужко, отвратительной русофобки, в своей брезгливости к произведению Балабанова»; «Станислава Деминского просто трясет от собственных комплексов. Описывать эту облудную тряску нет никакого желания». А ось кілька висловів із фейлетону пана Павла Бауліна «Хроника пикирующего сортира»: все наше життя — це «клиника, шизофрения, скрещенная с болезнью Дауна. Самостийный сортир с памятником Кобзарю у входа».
Наведені вище уривки є, на жаль, одним із виявів сучасної культури російських публіцистів. Заради справедливості слід зазначити, що, на превеликий жаль, висловлювання українських полемістів часто мають подібний характер. А як хотілося б, щоб свої історичні рахунки з сусідами ми, українці, зводили у більш гідному стилі. Адже для того, щоб довести або навіть уразити — зовсім не обов’язково вживати «слова».
На закінчення наведемо висловлювання сучасного європейського лінгвіста Ервіна Шаргаффа: «Важливість мови часто недооцінюється у наші часи. Водночас, кожен знає, що саме вона відрізняє людей від тварин, хоча й не завжди на нашу користь».
