Чи поверне Сонце в нашу сторону?
Цього року в грудні видалося незвично багато сонячних днів і на південних боках київських пагорбів почала зеленіти трава. А в лісі, коли стоїть повна тиша, можна не те що чути, а відчувати якийсь дивний шум чи, скоріше, рух. Думаю, що то кожна з міріадів бруньок, освітлених сонцем, пробує вві сні свої м'язи, марить про весну. І нагадує про неї нам.
Природа навколо нас переживає зараз один із важливих переломних моментів річного циклу — 20 грудня день дійшов найнижчої позначки й тривав усього 8 годин (у наших широтах). А потім цілих п'ять днів «сонце стояло», мовби роздумуючи, куди повернути. Мудреці, втім, твердять: «Коли справи дістануть найгіршого, їм не лишається іншого, як тільки повернути на краще». І ось завтра, в суботу, день стане трохи, всього на одну хвилину, але довшим. Почнеться його невпинне зростання — «явлення» нам сонця буде тривалішим. Та тільки в кінці січня стануть помітними певні зміни — перестане смеркатися о четвертій, день збільшиться на одну годину й 10 хвилин.
Стародавні американські ацтеки в період сонцестояння завмирали в тривожному очікуванні — чи не продовжиться згасання дня і світла, чи не спускатиметься сонце все нижче й нижче, щоб назавжди зникнути за горизонтом? Хто знає, хто може бути впевненим? Попередній досвід мало що значить — скільки неочікуваних природних катастроф пережили люди! Сонцестояння було для ацтеків часом піднесення молитов, жертвопринесень, суворого дотримання всіх релігійних приписів.
Сьогодні перехідну космічну точку помічає не кожний і не завжди; також довжина дня обходить далеко не всіх. Яка різниця, короткий він чи довгий, коли завжди можна ввімкнути світло? Сучасна людина, насамперед міська, має багато спільного з парниковими огірками, байдужими до того, що відбувається за рамами вологої задушливої теплиці. Навіть до сонця. Давні люди ще відчували себе частиною природи, були більш чутливими до прояву законів Всесвіту у їхньому житті. І, попри те, що час зимового сонцестояння є не чимось іншим, як чорним холодним проваллям року, наші пращури відзначали його як світле свято надії: «Сонце повертається!»
Не дивно, тому що багато великих і добрих богів народилося в час зимового сонце-стояння. Не дивно також, що Різдво Христове святкуємо саме за сонячним календарем. (Втім, за православним церковним календарем Різдво не співпадає з першою точкою повороту сонця — на 7 січня день виростає на цілих 14 хвилин.) І навіть сьогодні серед нас є люди (вони не новітні язичники і не послідовники Рунавіри), які серйозно вважають сонце видимим ликом старозавітного Бога Отця, Творця землі й всього живого, вічно сяючого Бога земної й небесної краси.
За циганським повір'ям, дійсна страшна зима триває тільки до Різдва. А після Свята практична людина продає свій кожух, як непотрібний. Бо час починає сунути до весняного Великодня, а не до зимових святок — навіщо той кожух? Впевненість у незворотному наближенні кращого надає людині сили пережити що завгодно.
Відтак, ми якраз дожили до «повороту сонця на літо». Втішно знати, що до Нового року день стане довшим «аж» на 4 хвилини, довшим і світлішим, хоча ми й не зможемо цього вловити. В голові, однак, інша думка: «Коли, зрештою, закінчиться «зима тривоги нашої», перманентне замерзання чи не всіх життєво важливих систем не космічного, а соціального середовища?» От би мати нам яку-неяку віру в те, що й тут уже запущено неухильний відлік часу на «літо», як це почало робити Сонце. Якою благодатною для всіх нас була б упевненість у початку незворотних змін, бодай таких малих, що помітити їх зможемо тільки потім, «влітку»!
