Cтворюючи імперську еліту

Микола Григорович Рєпнін (1778—1845), визначний російський військовий і державний діяч в Лівобережній Україні першої половини ХIХ ст., народився у російській дворянській родині Волконських. Відомий декабрист С. Г. Волконський — його молодший брат. Із 1801 р. мав дідове прізвище по материнській лінії. Освіту отримав у Першому кадетському корпусі, найкращому на той час військовому навчальному закладі. Учасник війни 1812 р. У 1816—1834 рр. обіймав посаду малоросійського військового губернатора.

12 вересня 1802 р. стало пам’ятним у житті 24-річного полковника М. Г. Рєпніна. Він одружувався з Варварою Миколаївною, донькою графа О. К. Розумовського (міністр народної освіти в 1810—1816 рр.) та онукою К. Г. Розумовського, останнього малоросійського гетьмана (в 1750—1764 рр.). Цей шлюб єднав двоє молодих сердець і дві знатні родини — російський князівський рід Волконських і український козацький Розумовських. Наречена успадковувала родові маєтки у Полтавській, Чернігівській, Нижньоновгородській і Костромській губерніях із 16 тис. душ кріпаків. Серед них — і мальовниче містечко Яготин із дідовим палацом. Вінчання і весілля відбулося в родинному маєтку Розумовських, у Батурині. Того дня М. Г. Рєпнін навіть не підозрював, що його шлюб так тісно пов’яже його долю з долею України.

Рівно через 16 років великий обоз малоросійського військового губернатора генерал-ад’ютанта та генерала від кавалерії М. Г. Рєпніна в’їхав у Полтаву. Позаду залишилась ціла епоха, яка збагатила його військовим досвідом та досвідом цивільного врядування, новими знаннями і переконаннями. Ще пам’ятні військові походи і битва під Аустерліцем (1805 р.), де він був поранений, полонений французами і представлений Наполеону. Імператору сподобався цей освічений офіцер — він був звільнений із дорученням передати Олександу I згоду Наполеона про зустріч. Результати Тільзітського миру 1807 р. сприяли дипломатичній службі М. Г. Рєпніна. За дорученням Олександра I він став посланцем Російської держави при вестфальському королі Ієронімі, браті Наполеона. Відомості про політичне становище Європи, зокрема, — новоутворене королівство, настрої двору та ставлення населення до уряду тепер регулярно надходили до Санкт-Петербурга. Міністерство іноземних справ, скоріше за все, цінувало його інформацію, бо невдовзі М. Г. Рєпнін отримав розпорядження переїхати до Мадрида з тим, щоб звідти інформувати про політику двору ще одного брата Наполеона, іспанського короля Йосипа. Проте усунення саксонського короля Фрідріха-Августа з престолу сприяло призначенню М. Г. Рєпніна віце-королем Саксонії (в 1813—1814 рр.). Тут кадровий військовий отримав унікальний досвід цивільного управління, який так згодиться йому в недалекому майбутньому. За короткий час він унормував торгівлю, адміністрацію, податкову і кредитну системи Саксонії, що дозволило швидко відбудувати зруйновані війною дороги та оселі. Урядові заходи він впроваджував твердо, але рахувався, як і було заведено, із потребами жителів королівства, що й принесло йому авторитет.

Тепер, збагачений враженнями від великої європейської політики, німецьким досвідом урядування, він приступав до виконання обов’язків вищого державного посадовця Російської імперії в одній із найрозвинутіших її провінцій — Малоросії. Важко сказати, чи знав М. Г. Рєпнін, кому він був зобов’язаний новим своїм призначенням. Його адміністративні здібності, виважені управлінські рішення в Саксонії, поєднання через шлюб з малоросійським шляхетним- козацьким родом, не залишились непоміченими тими вихідцями з України, які обіймали вищі урядові посади у північній столиці. Один з них, граф О. П. Завадовський, зауважив: «Бажаю шанувати його стільки ж у Малоросії, скільки шаную його в Саксонії».

Врядування у лівобережних — Полтавській і Чернігівській — губерніях М. Г. Рєпнін почав із перевірки всіх державних посадовців, котрі мали одне й те саме прізвище. До нього доходили чутки, що тут посади обіймають за протекцією, і він особисто перевірив всі державні інстанції, кожного посадовця, для чого вдавався до постійних роз’їздів. Міг приїхати ревізувати державну установу о 6-й годині ранку і вимагати присутності всіх чиновників. А коли залишався в Полтаві, то піднімався о 3-й годині ранку, з’ясовував справи до 12-ї години, сам перечитував донесення з місць і розпорядження з центру. Від 2-ї до 4-ї години вислуховував доповіді підлеглих йому чиновників. Обідав о 6-ї годині, після чого відпочивав до 9-ї години вечора. Опісля приймав відвідувачів та гостей.

Досить скоро новий генерал-губернатор зрозумів, що Малоросію важко зміряти як саксонськими, так і російськими мірками. У порівнянні з першими українці не поспішали залагоджувати державні справи і мали своєрідне розуміння законності та державних інтересів, а найразючішою відмінністю від росіян була наявність численного козацького стану. Вразило його й те, що місцеві дворяни постійно підтримують якнайтісніший контакт з вищими урядовцями українського походження, до яких раз по раз звертаються по допомогу. Ось чому М. Г. Рєпнін почав зосереджувати всю повноту влади у своїх руках, про що відразу дав зрозуміти дворянству. 1817 року він не затвердив полтавським губернським предводителем дворянства навіть Д. П. Трощинського, під час виборів якого було порушено процедуру голосування і підрахунків голосів. На його вимогу було вчинено переобрання згідно із закон ом і «обрядом». Найбільші зіткнення були з чернігівським дворянством. Зберігся рескрипт Миколи I до М. Г. Рєпніна 1826 р. На повідомлення губернатора про безладдя, що його вчинили дворяни під час виборів, імператор суворо зауважив, що саме вони мають служити прикладом державного порядку, і припустив, що, можливо, українське дворянство не варте користуватися становими привілеями своїх предків. Таким чином М. Г. Рєпнін намагався позбавити можливості тиснути на нього, використовуючи петербурзькі зв’язки.

Роздумуючи над історичною долею місцевої еліти, він вирішив, що подолати її недовіру до уряду можна лише в тому разі, коли вона усвідомить, що це її держава. Ось чому він підтримав клопотання полтавського дворянства в намаганнях зрівняти малоросійські чини з дворянськими рангами. Відсилаючи їхню петицію до столиці, додав своє подання, в якому з розумінням поставився до справедливих, на його думку, вимог. У сенаті питання отримало негативну відповідь. Захист інтересів місцевих дворян ставив М. Г. Рєпніна в опозицію до центру, який вважав, що лише вищі ранги могли претендувати на спадкове дворянство, а нижчі — на особисте. Це була урядова політика, яка сприяла тому, що малоросійська шляхта вливалась у дворянство служінням в цивільних установах і у військах, а не через спадковість. У боротьбі за визнання цих своїх прав малоросійське дворянство консолідувалося, виносило і зберегло ідеали батьківщини, яка мала свою історію, героїчне минуле, яким можна пишатися і яке несправедливо зневажається центром. Невизнання урядом дворянських прав у повному обсязі викликало до життя опозиційні настрої. Це підштовхувало губернатора до нового подання 1827 р., цього разу — уже до Міністерства внутрішніх справ, в якому відмови Герольдії названо свавіллям. Останнє звернення ініціював уряд: 1828 р. було створено комітет для підготовки правил про впорядкування малоросійських прав на дворянство. Однак і він констатував, що Герольдія вчинила правильно. З огляду на останнє, окремої уваги заслуговує ставлення генерал-губернатора до минулого Малоросії, й зокрема, — його сприяння нащадкам колишньої малоросійської старшини в прагненні мати власну написану історію свого краю.

Для Лівобережної України це питання у 1820—1830 роки стало надзвичайно важливим. Необхідність довести, що малоросійська шляхта має такі ж права на дворянство, а звідси — і на чини, як і великоросійське, давно вже назріла. Щоб зрозуміти підґрунтя таких домагань, М. Г. Рєпнін почав цікавитись історією України і сприяти правителю власної канцелярії, Д. М. Бантишу-Каменському в її написанні. Історична праця «История Малой России» в чотирьох частинах була написана протягом п’яти років. Вважається, що М. Г. Рєпнін підготував текст одного з розділів, присвяченого Берестейській битві 1651 р.

Як адміністратор, М. Г. Рєпнін повинен був зважати на захоплення, якими жила еліта ввіреного йому регіону, особливо — ідеями зіставлення етнонаціональних відмінностей. Він співчутливо поставився до пошуку історичних коренів, не перешкоджав у оволодінні історичною спадщиною. Тут варто було виявити політичну коректність — творення минулого слід було направляти в корисне для імперії річище і не дозволити йому перерости в рух протиставлення.

Для тіснішого привернення дворянства на бік імперії М. Г. Рєпнін висунув ідею заснування в Полтаві кадетського корпусу, середнього навчального закладу для дворянських дітей, де вони б засвоювали російську культуру. Саме такий заклад давав можливість здобувати освіту, без якої не можна було сподіватися на нові чини і просування по службі. М. Г. Рєпнін глибше за своїх попередників розумів, що освічені місцеві дворяни докладуть більше зусиль до розбудови Російської імперії. За клопотанням князя в Полтаві 1818 р. також було відкрито Інститут шляхетних панянок, яким опікувалася дружина генерал-губернатора. Цей навчальний заклад давав середній рівень освіти «женскому юношеству» і був шостим в Росії та першим в Лівобережній Україні.