До 60-річчя утворення УПА

Щойно українська громадськість відзначила 70-річчя утворення Української Повстанської Армії (УПА). У зв’язку з цим закономірно зростає інтерес до історії нацоіналньо-визвольних змагань українців першої половини ХХ ст. Гадаємо, читачам «Дня» цікаво буде прочитати нарис нині покійного Василя Кука, останнього головного командира з’єднань УПА, «Українська повстанська армія та її коріння», написаний 10 років тому до 60-ї річниці створення Української Повстанської Армії. У цьому нарисі, й саме це привертає особливу увагу, автором виступає не відсторонений історик-дослідник, а безпосередній учасник подій, впливовий та професійний військово-політичний керівник.

Незалежна, суверенна держава — необхідна передумова нормального життя і розвитку нації. Бездержавний народ приречений на загибель. Тому боротьба за національне визволення, за здобуття власної, самостійної держави завжди священна. Український народ за весь час свого поневолення безперестанно боровся за відновлення незалежної Української держави. Особливо сильною й масовою українська національно-визвольна боротьба стала під час Другої світової війни та після її закінчення — у 1942—1954 роках. Вела цю боротьбу Українська Повстанська Армія (УПА), 60-річний ювілей якої відзначаємо у жовтні цього року.

Постановою Президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР) від 30 жовтня 1947 р. 14 жовтня визнано Днем постання Української Повстанської Армії (УПА) та встановлено святковим днем УПА. Дату 14 жовтня встановлено задля того, щоб зберегти історичну традицію з козацьким святом Покрови. На Січі була церква Пресвятої Богородиці Покрови — опікунки січового козацтва. Народилась УПА, очевидно, не в один день та й не в одному році. Бойові сутички націоналістичних підпільних відділів із російсько-совєтськими окупантами почалися відразу після нападу Німеччини на СССР, а з німецькими окупантами — вже з весни 1942 р.

Родовід УПА починається з часу втрати нашої державної незалежності у 1920 році. Створена в часи Першої світової війни, Українська Народна Республіка проіснувала лише три роки, з 1918 по 1920 рр. Після багатьох кровопролитних боїв визвольна війна українського народу закінчилася трагічною поразкою. Українські землі стали здобиччю російських, польських та румунських окупантів, а Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини. Почалося свідоме, планомірне винищування нас як нації. Однією з головних причин втрати державності було те, що ми вчасно не зуміли зорганізувати українську національну армію й її належно озброїти та не мали нашого патріотичного й висококваліфікованого військового командування.

Український народ не змирився із втратою своєї державності. Відразу ж після воєнної поразки на Україні розпочалася повстанська та підпільна бойова національно- визвольна боротьба. Велася вона як на східних, так і на західних землях України.

«Хто визволився сам — лише той вільним буде»

Василь КУК

БОРОТЬБА ПРОТИ РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ (1920—1939 рр.)

Вороже ставлення українського селянства до російських поневолювачів дуже сильно посилило повстанський рух на всій Україні, зокрема на Правобережній. Наприкінці 1920 року повстанські сили налічували біля 40 тисяч повстанців. Керував повстанською боротьбою Повстанський штаб, очолений генералом Ю.Тютюнником (до червня 1923 р.) З метою посилення цієї боротьби й для координації повстанських дій у листопаді 1921 р. уряд УНР вислав з території Волині на Україну значний військовий відділ Повстанської Армії, біля 1200 вояків, під командуванням Ю.Тютюнника і начальника штабу Ю. Отмарштайна. Похід проходив по Житомирщині, Київщині та Поділлі двома групами. Повстанці звели з більшовиками ряд успішних боїв, захопили декілька міст, але в цілому цей похід для повстанців закінчився трагічно. Багато загинуло й попало в полон, а 359 повстанців були під с. Базаром 23 листопада 1921 р. більшовиками розстріляні. Повстанська боротьба на Україні тривала до кінця 1920-х років. Особливо масовою вона була на Київщині та Черкащині, в околицях Холодного Яру.

У кінці 1920-х та у 1930-х роках боротьба проти більшовицьких окупантів проходить у формі нелегальних підпільних організацій — Спілка Української Молоді (СУМ), Спілка Визволення України (СВУ), Комітет Визволення України (КВУ), Українська Військова Організація (УВО), Організація Українських Націоналістів (ОУН) тощо. За весь час російської окупації України постійно знищувалась українська інтелігенція як носій державної незалежності України й потенціальний ворог совєтсько-російської влади на Україні. Більшовицька антиукраїнська боротьба у тому часі велася під пропагандистським гаслом боротьби з петлюрівщиною, а ім’я Симона Петлюри стало на Україні символом боротьби за державну самостійність України, подібно як за царизму символом боротьби за відновлення козацької держави був гетьман Іван Мазепа й мазепинство. Щоб цей символ знищити, більшовицький агент 26 травня 1926 року вбиває Симона Петлюру в Парижі.

БОРОТЬБА ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ОКУПАНТІВ (1920—1939 рр.)

На західних українських землях, що були під окупацією Польщі, національно-визвольна боротьба проходила у зовсім інших політичних умовах. Тут видатною постаттю у цьому історичному періоді визвольної боротьби був полковник Армії УНР Євген Коновалець, загально відомий організатор і командир Січових Стрільців (СС). Це була одна з найкращих регулярних формацій УНР. Курінь січових стрільців був зорганізований у Києві з колишніх полонених українців австрійської армії в листопаді 1917 року. В 1918 році курінь збільшився у полк і нараховував 3000 старшин і вояків, у тому числі біля третини становили наддніпрянці. У кінці цього року полк розрісся у дивізію, а на початок грудня в Осадний Корпус січових стрільців. У лютому 1919 року Корпус січових стрільців нараховував 500 старшин і 7000 вояків. У поході на Київ, у липні-серпні 1919 року, Корпус перейменовано в Групу січових стрільців, що нараховувала 8600 старшин і вояків. У серпні-жовтні Січові Стрільці воювали на фронті проти Добровольчої армії Денікіна. У грудні 1919 року, у зв’язку з катастрофою армії УНР у «чотирикутнику смерти», демобілізувалися. У військах УНР частини Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця були найбільш боєздатними й національно-патріотичними і мали великий вплив на політику Директорії. У грудні 1919 р. Коновалець попав у польський полон, з якого звільнився весною наступного року, виїхав за кордон і почав творити революційну організацію для збройної боротьби проти польських окупантів. Він — і здібний військовий організатор, і командир, і талановитий політичний лідер, а передусім — справжній український патріот-державник-націоналіст.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ (УВО)

Євген Коновалець у найтрагічніші часи життя нашого народу, після болючої поразки у визвольній боротьбі й втрати державності та загарбання українських земель окупантами, коли повсюдно панував хаос і зневіра, не капітулював, а з вірою і молодечим запалом приступив до організації нових військових сил для боротьби за визволення України. Вже в 1920 році він, разом зі своїми бойовими друзями та однодумцями, організує підпільно-бойову повстанську Українську Військову Організацію, загальновідому як УВО, що стала грізним месником для всіх поневолювачів України.. У лавах УВО боролася, головним чином, молодь, яка виростала й формувалась у довоєнні та воєнні часи. Це — студенти й учні старших класів гімназій, діячі культурно-освітніх і спортивних установ (Просвіт, Січей, Соколів), які пройшли воєнні випробування у військових формаціях Українських Січових Стрільців (УСС), Київських Січових Стрільців, в Українській Галицькій Армії (УГА) та військах УНР. Були це люди різних світоглядів і політичних переконань, члени різних політичних партій та товариств. Але всіх їх об’єднувала одна Українська Ідея — Самостійна Соборна Українська Держава.

Головні цілі УВО дуже чітко викладені у рефераті одного з ініціаторів створення УВО Василя Кучабського (1895 — 1945?) «Найближчі завдання української суспільності» за липень 1921 р., де сказано (подаємо головні думки): «Хоч наша боротьба за державність скінчилася невдачею, а сама наша держава принесла нам багато розчарувань, та все-таки ми відчуваємо, що передумовою вільного нашого розвитку є національно-самостійна держава.» — «Для здорового розвитку нації, себто для забезпечення вільного розвитку одиниць, які складають націю, конче потрібна національна держава.» — «Методою процесу національного самовизначення треба вважати боротьбу, і тільки боротьбу, отже зудар протилежних сил — сили поневоленого й сили гнобителя.» — «Передумовою збройної перемоги є не тільки героїчна боротьба фронту, але й статечна (солідна) й чесна праця у запіллі, праця, в якій все населення без винятку кладе всі свої сили, всю свою енергію для здобуття перемоги.» — «Питання життя — це питання сили, і тільки сили.» — «На всяке чужинецьке насильство існує один тільки засіб — вжити власних сил для подолання чужого насильства.» — «Передові одиниці (авангард нації) повинні постаратися якнайшвидше проломити пасивність власного громадянства, себто якнайглибше його зреволюціонізувати.» — «Щоб зреволюціонізувати суспільність, треба вжити нових метод національної роботи. Перенести національну роботу зі шляху принагідних експлозій ентузіазму на шлях послідовної боротьби.» — «Знищити пасивну й ілюзорну надію на чужу допомогу. Поставити нову вартість: орієнтацію виключно на власні сили суспільства. Дивитися на всякий чужинецький гніт як на явище, проти якого є тільки один спосіб: зрушення (організація) власних масових сил до запеклої й витривалої боротьби.» — «Найближчим завданням повинно стати знищення масової гіпнози страху перед польською тюрмою, щоб таким чином підготовити ѓрунт для чимраз могутніших масових рухів.» (В. Мартинець. «Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н.». 1949, ст. 349; I-LXXVI (Світлини), ст.37-40).

Національно-визвольна боротьба у 1920-х роках велася під керівництвом УВО, начальним комендантом якого був полковник Євген Коновалець. Особливо сильною і масовою ця боротьба була на західноукраїнських землях проти польських окупантів. Тут ішов бій проти польської влади, проти колонізації, проти поліції. У 1922 році УВО провела велику саботажеву акцію (палення польських поміщицьких дворів, колоній, військових магазинів і складів), знищення поліцейських постерунків (станиць), телефонних ліній зв’язку.

У тому часі в околицях Борщівщини, Чортківщини, Бучачини, Підгаєччини, Бережанщини, Перемишлянщини рейдував повстанський відділ (близько 50 повстанців) поручника Мельничука й поручника Шеремети, який прибув з Радянської України. Обидва вони попали в полон і були засуджені Золочівським судом до розстрілу. Збереглися їхні могили на Золочівському цвинтарі. Діяли повстанські відділи також у других повітах.

Становище українців на їх рідних землях, загарбаних польськими окупантами, було надзвичайно важким. Масово проводилася колонізація українських земель польськими колоністами, знищувалось українське шкільництво, громадські культурні й економічні установи, проводилася католизація й перетворювання українських церков на костели, повсюдно царив терор і свавілля польської поліції. Польська влада намагалась усіма засобами нищити українство так, щоб, як це планував польський націонал-шовініст Ст. Грабський, за 20 років на західноукраїнських землях не було жодних українців. Усе це лише посилювало антипольські настрої населення й сприяло поширенню визвольної боротьби. Впливи УВО постійно зростали, наплив молоді став масовим.

Під кінець 1920-х рр., коли стабілізувалося міжнародне становище, стало очевидним, що одних лише бойових дій у боротьбі проти окупантів недостатньо. Національно-визвольному рухові необхідно було дати також належне ідеологічне і політичне завершення. У тому часі на західноукраїнських землях існувало вже декілька націоналістичних молодіжних організацій та легальних політичних партій. Усі вони вели власну політичну діяльність, розрізнену й тому не досить ефективну. Об’єднання і створення єдиної сильної націоналістично-державницької організації, спроможної вести довготривалу боротьбу, було надзвичайно важливою національною справою. І таку організацію, завдяки великому авторитетові полковника Коновальця, створено.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)

На конгресі у місті Відні в лютому 1929 р. постала Організація Українських Націоналістів (ОУН). Євгена Коновальця обрали головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН). У постановах конгресу вперше чітко сформульовано поняття «української нації» й «націоналізму» та складено проект програми державного ладу в майбутній державі. У своїй промові під час наради конгресу Євген Коновалець пророче відзначив: «...Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські, бо ж відновлення Української Самостійної Держави само собою однозначне з ліквідацією московської імперії, як також польського історичного імперіалізму, спричинять таку докорінну перебудову всього Сходу Європи й великої частини Азії, що це з конечності вплине не менш глибоко й на політичний вигляд усієї решти світу. (...) Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі собі ми накреслили, зуміємо як мужі виконати» (Євген Юнацький. «Українська мала енциклопедія». Буенос-Айрес, 1958 р.).

Головною метою ОУН стала боротьба за створення Української Соборної Самостійної Держави, про що виразно сказано в першій заповіді декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї!» У своїй революційній діяльності ОУН значну увагу приділяла вихованню керівних кадрів, здатних при сприятливих умовах (воєнних конфліктах) підняти збройне повстання, повести народ до боротьби й зорганізувати державно-адміністративний апарат.

ОУН розгорнула діяльність на всіх землях України та за кордоном. Найсильнішою й найбільш масовою вона була в Галичині та на Волині. На кінець 1930-х рр. ряди організації нараховували біля 10 тис. членів. У більшості сіл діяли підпільні осередки — станиці ОУН. Це була реальна політична сила.

Український визвольний рух створював серйозну загрозу окупантам. Роль Євгена Коновальця добре усвідомлювали й у Москві, яка готувалася до Другої світової війни. Тому ГПУ намагалося за всяку ціну його знищити. Врешті, це Москві вдалось. Євген Коновалець був убитий більшовицьким агентом 23 травня 1938 р. у місті Роттердамі в Голландії.

Євген Коновалець — це мужній та розумно-розважливий провідник. У найважчі часи загальної зневіри й пригнічення він зумів знайти вихід, вказати мету, змобілізувати сили до нової боротьби за визволення України.

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА (1939 р.)

Коли під тиском західних держав чехословацький уряд був змушений у 1938 р. віддати Німеччині Судетську область, українці Закарпаття домоглися, щоб їм, згідно з рішенням Міжнародної мирної конференції в Сен-Жермені від 10 вересня 1919 р., було надано автономію. Празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Підкарпатській Русі. У лютому 1939 р. відбулися вибори до автономного Сейму, на яких переміг національний блок, що його очолював отець доктор Августин Волошин.

14 березня 1939 р. Чехословаччина була окупована німецькою армією. На вістку про це автономний уряд Закарпаття проголосив повну незалежність Закарпаття. А наступного дня, 15 березня, парламент Закарпаття схвалив Конституційний Закон, згідно з яким Карпатська Україна ставала незалежною державою на чолі з Президентом. Державною мовою проголошувалася українська. Зазначалося, що кольорами державного прапора є синій і жовтий, Державним гімном — «Ще не вмерла Україна». Закон затверджено одноголосно й одноголосно було обрано Августина Волошина Президентом Карпатської України та сформовано уряд на чолі з прем’єром Юліяном Реваєм. На Карпатську Україну, за домовленням із Гітлером, відразу ж напала Угорщина. На оборону Карпатської держави виступила Карпатська Січ, організаторами якої були провідні члени ОУН із ЗУЗ. Це — Михайло Колодзінський (1907—1939), Зенон Коссак (1907—1939) та Роман Шухевич (1907— 1950). Після кровопролитних боїв Карпатська Україна впала. Після поразки визвольних змагань 1917—1920-х років це була перша спроба відновити українську державність, і відбулася вона у найвіддаленішій від центру, Києва, південно-західній частині України. Слід звернути увагу, що тут відновлювалися старовинні козацькі січові традиції. Й не лише в назві війська — «Карпатська Січ», але й в організації внутрішнього ладу Карпатської республіки.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА В 1939—1941 рр.

Бої з військами угорських окупантів та відправленими з Польщі на Закарпаття польськими терористичними боївками у березні 1939 р. започаткували новий етап визвольної боротьби — повстансько-збройний.

Напередодні німецько-польської війни надзвичайно посилилися репресії проти українців у Польщі (масові арешти й заслання до концентраційного табору в Березі Картузькій, напади на українські установи і товариства тощо). У відповідь на це ОУН почала створювати бойові відділи для оборони. На початку війни у ряді повітів (Підгаєцький, Бережанський, Дрогобицький та інших) існували вже повстанські відділи, вони зводили бої з польськими карателями. Це були перші спроби організації військових відділів.

У вересні 1939 р. Німеччина й Росія напали на Польщу й поділили поміж себе її територію. Західноукраїнські землі совєтська Росія приєднала до своєї колоніальної провінції УРСР. Розбором Польщі загарбники не задовольнилися. Нацистська Німеччина продовжувала завойовувати Європу і Північну Африку, а совєтська Росія у тому часі (1939 — червень 1941) окупувала Прибалтійські держави, Бессарабію, Буковину та почала завойовувати Фінляндію.

Проти воєнного блоку німецько-російських агресорів і їх союзників сформувався воєнний блок держав, очолених Великою Британією та її союзниками, до якого згодом приступили також США. І так почалася Друга світова імперіалістична війна, що тривала майже шість років (вересень 1939 — травень 1945). А т.зв. Великої Вітчизняної війни в Україні не було. Обидва блоки держав вороже ставилися до питання відновлення незалежної Української держави. Боронити свої національні права український народ міг лише опираючись на власні сили.

Із розпадом Польщі з тюрем та таборів вийшло на волю багато політичних в’язнів, у тому числі й провідні члени ОУН. Це значно зміцнило сили Організації й активізувало її діяльність. Політичне становище у світі й в Україні після осені 1939 року різко змінилося. Розгоралася пожежа Другої світової війни.

У Західній Україні більшовики послідовно знищували національно-патріотичне українське населення (масові арешти, розстріли, заслання й конфіскація майна). Всі легальні українські партії, у тому числі навіть КПЗУ, культурно-освітні установи, кооперативні товариства були заборонені й не діяли. На фронті боротьби з російським окупантом стояла у тому часі одна єдина ОУН і її бойові відділи.

На західно-окраїнних українських землях (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя), захоплених німцями під час війни з Польщею і включених до Генерального губернаторства, утворилась особлива політична обстановка. Тут сконцентрувалася велика кількість вихідців із західних областей України, окупованих совєтською армією, та політв’язнів польських тюрем. Будь-яка політична діяльність німцями була заборонена, й дозволено лише існування українських допоміжних комітетів і культурно-освітню діяльність. Німецька влада не вважала українську націю суб’єктом історії, а тим паче політичним партнером. Але антисовєтська діяльність, яка на цих теренах проводилася членами ОУН та іншими організаціями, офіційно не заборонялася.

Війна все більше загострювалася, поширювалася, затягувалась у часі. Уже наприкінці 1940 року дедалі очевиднішим ставав майбутній конфлікт між двома претендентами на завоювання світу.

Національно-визвольна боротьба в Україні в 1939—1941 рр. проти російсько-більшовицьких поневолювачів дуже зміцніла й поширилася на ряд нових областей Придніпрянської України. Організатором і керівником визвольної боротьби була Організація Українських Націоналістів (ОУН). Тоді це була єдина політична сила в Україні, що продовжувала боротьбу за відновлення Української держави й поєднувала її з такою ж боротьбою всіх поневолених Москвою народів. «Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів». (Маніфест ОУН, грудень 1940). Боротьба велася проти всіх поневолювачів України, але, головним чином, проти всіх видів російського імперіалізму.

Весною 1941 року сумнівів щодо німецько-російської війни вже у найближчому часі не було. Тому Провід ОУН постановив використати воєнне становище й у випадку, коли на українських землях почнуться воєнні операції, підняти повстання і на звільнених від російських окупантів українських землях проголосити відновлення Української держави. У такому напрямі ОУН організувала всю свою тодішню діяльність як в Україні, так поза її межами. Найперше необхідно було психологічно підготовити народ так, щоб державницька ідеологія стала для нього рідною, близькою, його ідеологією. Переконати, що власна, самостійна держава потрібна всім, і тому всі повинні за неї боротися, для неї працювати й бути готовими на найбільші жертви. І ще — довести до свідомості народу просту істину: Самостійну державу не випрошують, а здобувають силою, не виторговують хитромудрими політичними комбінаціями, але завойовують, і що нам ніхто по-доброму її не дасть, її здобувають! Тільки хто визволиться сам — вільний буде! Кого визволять — у неволю візьмуть! Ця стародавня правда актуальна й нині.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»