До 60-річчя утворення УПА (продовження)

Закінчення. Початок читайте в «Дні», № 189-190

Перевиховання й виховання у державницькому революційному дусі народу і, насамперед, кадрів визвольного руху, вимагало багато часу й тривалої праці. Великий внесок у цей виховний процес формування нової, вольової, динамічної людини внесли: Українська Військова Організація (УВО) у 1920-х роках і Організація Українських Націоналістів (ОУН) у 1930 — 1940-х рр. Їхня послідовна й наполеглива революційно-виховна й бойова діяльність увінчалася успіхом. На початку 1940 р. в Україні вже існувала й діяла сильна й чисельна мережа революційно-підпільних станиць ОУН та масовий національно-визвольний рух. Революційні кадри готові були до збройної боротьби за будь-яких умов.

Перше бойове хрещення визвольний рух отримав у березні 1939 р. у Карпатській Україні у війні проти мадярських загарбників. А через декілька місяців довелося вести бойові повстанські дії проти шовіністичних польських військових з’єднань. Майже два роки (1939 — 1941) бойові відділи національно-визвольного підпілля у Західній Україні вели постійну збройну боротьбу проти російсько-більшовицьких окупантів. У червні 1941 р. в Україні та на її західних окраїнних землях за Сяном і Бугом діяла вже масова визвольно-революційна організація, яка нараховувала тоді приблизно понад 20 тисяч членів.

Націоналістична державницька ідеологія та її визвольна концепція набули широкого поширення, стали панівними в народі, зокрема на західних та північно-західних землях. Цьому значною мірою сприяла нова революційна концепція визволення України, прийнята на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось:

«Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху».

«Тільки вповні суверенна Українська держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил».

«СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни».

«Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу».

«ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави».

А у військових постановах, зокрема, наголошувалося:

1. «Для здійснення свої цілей ОУН організує й вишколює власну військову силу».

2. «Завданням якої є: а) організувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу Української Національної Революції й здобуття Української держави; б) бути бойовою силою й опорою ОУН у цій боротьбі; в) бути ядром Української армії в Українській державі».

3. «ОУН організує на всіх українських землях і за кордоном військові осередки, виховує й вишколює провідників-організаторів та військових фахівців, організує та вишколює військові кадри, керує й координує цілістю військової роботи...»

4. «Завданням Військового штабу й військових осередків ОУН під час зриву (повстання) є зорганізувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями (операціями)».

Постанови Другого Великого Збору ОУН стали ідейно-політичною основою, фундаментом, на якому 30 червня вознісся Акт відновлення Української держави. У відповідності до військових постанов згодом організувалися відділи УПА та його військова структура

Національно-визвольний рух та його бойові загони були серйозною реальною силою і, спираючись на неї, можна було братися за відновлення Української держави, створювати центральні та місцеві органи влади. Це перша, найсуттєвіша передумова появи Акту 30 червня. Сьогодні не підлягає сумніву, що без наявності тоді революційно-визвольного руху, очоленого ОУН, без підтримки її визвольної концепції народом про відновлення Української держави у тодішніх воєнних умовах не було б і мови.

Другою важливою справою на шляху до відбудови Української держави було підняти національну свідомість української людини, її людську гідність та честь і укріпити в народі віру у власні сили. Переконати, що в нас є досить власних сил, щоб самим визволитися, що причина нашої слабості в нашій поганій зорганізованості, в тому, що ми роз’єднані, посварені й що необхідно всі наші сили зібрати воєдино і бити по ворогові сконцентровано.

Єдиними надійними союзниками в нашій боротьбі за державну незалежність могли бути лише такі ж самі, як ми, поневолені народи. З їхніми визвольними рухами ми зв’язувалися і спільно з ними боролися проти наших спільних поневолювачів.

Третій чинник, і дуже могутній, що спричинився до проголошення Акту про відновлення Української держави та організації військових відділів, це — конкретна організація діяльності революційно-визвольного руху, направлення її на практичне здійснення всіх запланованих заходів. Тут ішлося про опрацювання ряду цілком конкретних, реальних справ і дій, про підбір для цього відповідних кадрів, про їхню правильну розстановку на всіх ділянках діяльності та визначення усім чітких, конкретних завдань

Уже взимку, в лютому 1941 р., коли можливість совєтсько-німецької війни стала дуже реальною, Провід ОУН приступив до опрацювання відповідного плану діяльності Організації на воєнний час. Головна мета — при всіх можливих воєнних перемінах домогтися того, щоб у кінцевій фазі війни Україна на міжнародній політичній арені стала самостійним фактором, а не предметом торгів імперіалістичних держав.

На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української держави, у чому сумнівів майже не було, планувалося:

а) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке;

б) розкрити фальшивість німецької політики так званого визволення від совєтів, не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема економічні;

в) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настоїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» в боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

Ішлося про те, щоб фронт боротьби проти німецької окупації охопив усю Україну, а не лише якусь її частину, щоб утягнути в боротьбу всі верстви народу, а не лише одних революціонерів. Одне слово — необхідно було повести проти німецьких загарбників тотальну боротьбу на всіх можливих фронтах.

Враховуючи, що східні області України були слабо охоплені визвольним рухом, з метою якнайшвидшої їхньої активізації було створено три спеціальні Похідні групи членів і симпатиків (прихильників) ОУН загальною кількістю понад п’ять тисяч осіб і відправлено їх у східні області України. Кожній групі призначався конкретний терен діяльності, який вона зобов’язана була добре вивчити в усіх відношеннях, включаючи сучасну історію радянського часу. Члени груп забезпечувалися топографічними картами, довідниками, путівниками тощо. Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені Українського Державного Правління (УДП) ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН.

Перевести всю діяльність Організації на працю в умовах війни було складною й важкою справою. Це вимагало повністю змінити весь дотеперішній «мирний» стиль роботи на «воєнний», перебудувати всі ділянки праці на військовий лад, зокрема психологічно підготувати членів Організації до праці у воєнних умовах. А головне, треба було правильно й чітко визначити стратегічні й тактичні цілі. Указати кінцеву мету й методи її досягнення.

Відповіді на ці питання були дані у травні 1941 року в інструкціях Проводу «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Вони докладно регламентували діяльність Організації, починаючи з передодня війни й перших її днів до діяльності в умовах державного будівництва. Подаємо з цих воєнних інструкцій лише деякі пункти, ті, що стосуються безпосередньо відновлення української державності та організації війська.

«ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу».

«На звільнених частинах української землі... ОУН проголошує відбудову Української держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним».

«ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становище... Будування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе».

«Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями й які мають довір’я у народі.»

«ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе, — нищити, без огляду на те, хто це робить».

«Головне військове завдання ОУН — це підготовити наші організаційні кадри так, щоб вони у відповідний момент могли: провести певні бойові акції; зорганізувати повстання широких мас...; керувати військовими діями повстанських загонів; організувати армію, міліцію та інші парамілітарні організації»

В інструкціях Проводу ОУН сказано все дуже ясно й чітко: ціль — Самостійна Соборна Українська Держава. Війну використовуємо для здобуття державної незалежності. Тому — проголошення відновлення Української держави, створення Українського уряду й місцевих органів державної влади, організація армії. Далі — переговори з воюючими сторонами з позицій суверенної держави. Таке було становище Проводу ОУН і національно-визвольного руху ще до початку німецько-російської війни у червні 1941 року.

БОРОТЬБА ОУН В УКРАЇНІ (ЖОВТЕНЬ 1939 Р. — ЧЕРВЕНЬ 1941 Р.)

Починаючи від осені 1939 р. і до червня 1941-го вся діяльність ОУН в Україні була спрямована переважно на організацію військових вишколів та повстання. Про це свідчать усі судові процеси членів ОУН, що тоді відбувались у Львові.

Так, для прикладу, в акті звинувачення проти 59 членів ОУН від 19 грудня 1940 року стверджувалося, що «на 1 вересня 1940 року загальна кількість членів Організації Українських Націоналістів, які ведуть антисовєтську діяльність у Західних областях України, підпорядкованих проводові Львівської Крайової Екзекутиви, становить 5 500 осіб». Далі відзначається, що ведеться конкретна робота по підготовці повстання, що весною й літом 1940 року «готувалася матеріально-технічна база й кадри для збройного повстання», що «був опрацьований спеціальний «мобілізаційний план» і що його розіслано в серпні 1940 року в усі обласні, окружні й периферійні районні організації ОУН». «Розвідка ОУН, згідно з планом повстання, збирала відомості про розташування військових частин, їхнє озброєння, про важливі військові та державні й господарські об’єкти».

І що дуже знаменне — «були прийняті заходи для створення «сеніорату», тобто підбір осіб, які згідні з планами й цілями ОУН про повстання проти совєтської влади і в момент повстання повинні скласти кістяк державного, господарського й політичного апарату майбутньої держави. Це завдання Крайової Екзекутиви ОУН по місту Львову доручено Пакуляку. («Обвинительное заключениє по обвинению 59 членов ОУН во Львове». 19 грудня 1940 р. Машинопис,18 стор., ст. 4).

Про його особу в акті сказано: «Пакуляк Михайло Іванович, активний член антисовєтської Організації Українських Націоналістів з 1937 року, очолював ОУН у місті Львові, зорганізував у Львові т. зв. «сеніорат». Два рази нелегально переходив кордон СССР, а у грудні 1939 року нелегально прибув із Німеччини для організації антисовєтської повстанської діяльності». Мав організаційні зв’язки з провідними членами ОУН — Зацним, Максимовим і Володимирою Ковалюк (там же, арк. 18).

Як свідчить це «звинувачення», а воно ѓрунтується на конкретних фактах, підготовка до відновлення української державності велася в Україні вже в 1940 році, й проголошення у Львові 30 червня 1941 року «Акту про відновлення української державності» й утворення Державного правління, а також організація повстанського війська готувалися ОУН в Україні й не були привезені з-за кордону, як про це пишуть вороги державної незалежності України. Слід також відзначити, що в тому часі РП ОУН і Провід КЕ ОУН в Україні якнайтісніше співпрацювали й узгіднено вирішували всі головні проблеми.

У цьому ж акті звинувачення стверджується, що «проводилася спеціальна підготовка членів ОУН у лісах, бралася на облік зброя, що була в населення з воєнного часу й магазинувалась у спеціально зроблені тайники». А також, що «купувалась у великій кількості різноманітна військова література: статути, інструкції, постанови, й ними забезпечувалися члени ОУН», і що Крайова Екзекутива ОУН дуже багато уваги приділяла пропаганді націоналістичних ідей, зокрема в поширенні кличів «Україна для українців», та організації нових членів і симпатиків ОУН (там же, арк. 4).

Так приблизно відбувалася підготовка майбутніх військових кадрів для УПА. Тому вже на самому початку війни в Західній Україні почали створюватися військові відділи Української Національної Революційної Армії (УНРА). Головним командиром УНРА був призначений поручник Євген Леѓенда. Усі воїни Повстанської Армії були одягнені в різні військові однострої, й розпізнати їх можна було по синіх опасках, що їх вони носили на лівому рукаві вище ліктя з вишитим написом «Українське Військо», а старшини й підстаршини носили синьо-жовті опаски з тризубом. (ЦДАВОВ України, фонд 3833, оп.2, арк. 86)

За спогадами учасників визвольної боротьби та архівними документами, установлено, що такі повстанські відділи були створені в Зборівському, Золочівському, Брідському, Бережанському, Підгаєцькому та інших повітах, а також на Волині. Деякі з них мали бої з військовими частинами більшовицьких окупантів.

Так, наприклад, у червні 1941 р. районний провідник Григорій Христинюк-«Харко» із села Висипівці на Зборівщині зорганізував повстанський відділ, який нараховував 86 вояків. Їхнім завданням було напасти на Тернопільську тюрму й звільнити арештованих політв’язнів. 27 червня відділ заквартирував у невеличкому ліску біля с. Воробіївка Зборівського району. Про перебування там відділу довідалися більшовики, й танкова військова частина оточила ліс. Бій почався після обіду й тривав до ночі. У цьому бою полягло 22 повстанці. Загинув і командир «Харко».

Після втечі більшовиків 12 липня всіх полеглих поховано у братській могилі й поставлено на ній високий дубовий хрест. Під час панахиди в почесній варті стояли повстанці. Вшанувати своїх друзів прийшли сотні молодих хлопців із синьо-жовтими пов’язками на рукавах і з написами «Українське Військо», які давали на могилі клятву на вірність Неньці Україні.

«УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО» НА ВОЛИНІ

Відомості про організацію відділів «Українського Війська» та їхні бої проти московських окупантів у червні-липні 1941 р. знаходимо і в організаційному «Звіті ОУН з ПЗУЗ» Проводові ОУН у Львові. Тут відзначено, що в околицях м. Степаня був зорганізований відділ української міліції зі ста осіб під командуванням полковника Лиходька. На його озброєнні були кулемети, револьвери й динаміт. У боях було захоплено в полон вісім більшовиків і вбито вісім. У бою біля с. Деражне загинуло двоє повстанців: Іван Царик та Петрик, один повстанець «Ярослав» — поранений; убито вісім більшовиків і здобуто кулемети. У Костопільському районі повстанці вбили шістьох чекістів і один повстанець Іван Дайнер із Більчанських хуторів загинув. У с. Підлужному також загинув у бою повстанець Авраам Фінчук.

У повідомленні «Відгомін проголошення Української Державності на Північно-Західних Українських землях» вказувалося, що станиці ОУН були в 1000 оселях і нараховували 7000 членів та мали 80% прихильників серед населення. В боротьбі з совєтськими окупантами загинуло 40 підпільників. З перших днів війни там, де це було на часі (доречно), члени ОУН та їхні прихильники агітували в Червоній армії, роззброювали її та знищували енкаведистів і їхніх прихильників. Повідомлялося також, що більшовики «розстрілювали політв’язнів та українське населення, де лише була для цього нагода: кидали гранати в льох (підвали), клуні, де гинули цивільні люди. Масово розстріляно політв’язнів: у Луцьку — 2000, у Дубні — 800, у Рівному — 1000».

Про відділ «Українського Війська» є згадка також у споминах Осипа Панчишина. Він пише: «З початком липня 1941 року на пеняцьких теренах (Брідського повіту) замовкли кроки останніх більшовицьких солдатів. Біля 400 здалися в полон німцям. Багато з них походили з Брідського повіту. 20 хлопців із села Пеняк, які затаїлися в останні дні в лісах, щоб не потрапити в руки більшовиків, увійшли до села із блакитно-жовтими стяжками на рукавах із написом «Українське Військо». Німці звернулися до хлопців з запитанням, що означають ці написи на рукавах. Я сам був присутній при цій розмові й, знаючи трохи німецьку мову, переклав їм, що напис означає українське військо. Другим запитанням було: хто є їх провідником. Відповідаю, що хлопці назвали ім’я Степана Бандери. Один з німців нервово повторив аж два рази: Степан Бандера».

Повстання у тому часі не могло відбутися з двох головних причин: а) дуже поспішно відступала Червона армія на схід; і б) вороже ставлення німецького військового командування до українських повстанських військових частин. Тому створені вже військові відділи розформовувалися або перетворювалися тимчасово в міліцію.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що УПА виросла із коріння, що його посадили в різний час вояки УВО та члени ОУН. Із цього коріння виросло могутнє дерево УПА.

Київ,14 жовтня 2002 року