Доля «зручного» гетьмана

Ще Еклезіаст твердив: нема нічого нового під місяцем... Наша модерна еліта та оточуючі виборчі технологи з іміджмейкерами часто винаходять якісь «нові» й «геніальні» (так, принаймні, їм здається) політичні патенти, що дозволяють здобути блискучі перемоги над супротивниками. І як приємно щиро вірити при цьому, що ти є першопрохідником у небезпечній, ювелірно тонкій справі балансування між різними ворогуючими угрупованнями, у незбагненному мистецтві пройти по канату над прірвою й не впасти!

Але недарма той же Еклезіаст додавав: «Ось кажуть: дивись, оце є нове! Але воно було вже у віках, що спливли до нас...» І винаходи, й політичні пристрасті, й помилки при близькому розгляді виявляються аж ніяк не новими. Ось чому не вивчати досвід політичних керманичів минулого (хай навіть далекого), їхніх прорахунків та ілюзій — це значить прирікати себе на «блукання» в суцільній темряві, на дії у найпримітивніший спосіб: методом проб і помилок. Зокрема, серед ще не достатньо осягнутих нашими вченими, політиками й публіцистами постатей української історії не можна не згадати гетьмана доби пізньої Руїни Івана Самойловича. Ця розумна, високоосвічена й політично спритна людина якось залишається у тіні свого наступника — Івана Мазепи. А між тим його доля є вельми й вельми показовою не лише для того часу; зльоти й падіння Самойловича, який був гетьманом України цілих 15 років (1672 — 1687 рр.), є справді повчальними.

ЗЛІТ

Про життя майбутнього гетьмана (його ще називали «поповичем», бо Іван був вихідцем із родини священика) до здобуття ним гетьманської булави — сталося це у червні 1672 р. за прецікавих обставин! — ми знаємо порівняно небагато. Самойлович, син церковнослужителя з Правобережжя, котрий перебрався на землі сучасної Сумщини й отримав парафію під Конотопом, здобув прекрасну освіту, закінчивши Києво-Могилянську академію. Першою сходинкою у політичній кар’єрі стало «служіння» сумнозвісному гетьманові Івану Брюховецькому, чий неприхований політичний популізм, владолюбство й водночас плазування перед Москвою стали, слід думати, непоганим «університетом» для героя цієї оповіді. Витримавши випробування долі (зокрема, 1668 р. брав участь у антимосковському повстанні Брюховецького, котрий раптом «прозрів» і став патріотом України), Самойлович згодом став соратником гетьмана Дем’яна Многогрішного, який спробував юридично оформити стосунки з царем і уклав з урядом Олексія Михайловича вимушені та явно нерівноправні «Глухівські статті» 1669 р. Многогрішний, людина крутої та суворої вдачі, більш-менш довіряв Самойловичу, зробивши його військовим суддею. Але...

У березні 1672 року козацька старшина (чомусь хочеться додати: тогочасні олігархи?), незадоволена непередбачуваним та авторитарним стилем керівництва гетьмана Дем’яна Многогрішного, відправила на нього донос у Москву та вчинила державний переворот: звинувачений у контактах із державними зрадниками та фінансових зловживаннях, Многогрішний був узятий під варту, відправлений до Москви, підданий жорстоким тортурам та засланий у Сибір, де й закінчив свій життєвий шлях, проживши кілька десятиріч. Наслідками цього перевороту стало, по-перше, підписання так званих Конотопських статей 1672 року, що обмежували владу гетьмана на користь козацької старшини (і, до речі, на користь Москви; це були паралельні та логічно взаємопов’язані процеси!), а по-друге, особисто для Самойловича обрання його гетьманом лівобережної України на козацькій раді біля містечка Козача Діброва 16 червня 1672 року. На виборах, що відбулись під гранично жорстким контролем старшини та представників царського уряду, були присутні 4000 рядових козаків, але вони фактично не мали права голосу; характерно, що «диригував» цієї акцією московський воєвода князь Ромодановський.

Отже, новий гетьман прийняв владу на чітко окреслених умовах, які передбачали заборону самовільно змінювати старшину без ухвали військового суду та різке звуження дипломатичних прав українського уряду в стосунках навіть iз державами-сусідами. Таким чином, Самойлович об’єктивно, навіть незалежно від його особистих намірів, перетворювався на ставленика олігархічної частини тогочасного політикуму; і, головне, у відносинах iз царем був приречений вести переговори винятково з позицій слабшої сторони. Учасник змови проти Многогрішного (є вагомі підстави вважати, що й він теж брав активну участь у підготовці доносу в Москву), колишній «попович», мабуть, розраховував на поступове й неухильне зміцнення своєї влади, лавіруючи між старшиною, Москвою, «низовим» козацтвом, Польщею, Туреччиною, Кримом... Подивімося, наскільки це йому вдалося і якими були його політичні пріоритети.

ЗЕНІТ

Головною метою зусиль Самойловича в перші роки правління було об’єднати «під своїм регіментом», як тоді писали, обидві береги Дніпра, що, зрозуміло, вимагало політичної та військової перемоги над правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Щодо зовнішньополітичної стратегії, то слід відзначити стійку недовіру гетьмана до Польщі та її уряду, і, з іншого боку, прагнення порозумітися з Кримом та певною мірою зі Стамбулом.

Внаслідок тривалих та добре продуманих стратегічних, пропагандистських та військових операцій Самойлович досяг свої мети: Дорошенко, який опинився в політичній ізоляції внаслідок, зокрема, жахливих каральних походів його союзників-турків на Поділля та Південну Київщину, був усунутий з політичної арени. Але ця «перемога» виявилась воістину «пірровою», її було здобуто страшною ціною. Передусім ідеться про втрату самостійності в контактах з Москвою. Михайло Грушевський вказував: «Самойлович був незвичайно услужний для Москви і мав у неї віру, а боячися, що прийдеться йому положити булаву, якщо Москва договориться з Дорошенком, всіма силами відводив Москву від порозуміння з Дорошенком і радив iз ним не миритися, а воювати, і справді таки намовив». Отож, суперництво за «булаву» між Дорошенком та Самойловичем, ця сумна сторінка доби Руїни, остаточно підточувало підвалини гетьманської державності. І коли Самойлович за активної підтримки Москви змусив суперника зректися влади — в програші залишилась вся Україна, її незалежність, цілісність її земель.

З ім’ям Самойловича пов’язана ще одна трагічна, зі страшними, далекосяжними для нашої історії наслідками, подія — облога та зруйнування Чигирина під час війни з турками 1678 року. Гетьман чудово розумів: хто володіє Чигирином, давньою столицею гетьмана Хмельницького, той буде господарем обох берегів Дніпра; але, не будучи справді самостійним у своїх діях, ішов у фарватері політики царя (часто — підступної та двозначної). Коли московський уряд, не бачачи можливості втримати Чигирин від навали султанського війська, ухвалив зруйнувати його — Самойлович міг лише мовчки спостерігати за цією катастрофою. Протягом 1678 — 1681 рр. правобережжя України остаточно перетворилося на пустелю; десятки тисяч людей було силою переселено на лівий берег Дніпра (так званий «великий згін»; цю операцію виконав син гетьмана, Семен Самойлович), а мільйони українців змушені були залишити землі Поділля, Київщини, Черкащини, сказати б, «неорганізовано», рятуючись від турків і поляків.

ПАДІННЯ

З роками відбувався закономірний і передбачуваний процес зміцнення та стабілізації влади гетьмана Самойловича. Схема тут була приблизно такою: діючи суворо в межах окресленої Москвою автономії (йдеться про Конотопські статті), правитель лівобережної України (бо правий берег, згідно з «вічним миром» 1686 року, відійшов Варшаві!) прагнув утвердити засади гетьманської протодержави. Зауважимо, держави станової, де політичною опорою влади все більше ставала найзаможніша частина суспільства, а питання соціальної справедливості, що їм віддавав належне Богдан Хмельницький, неухильно відсувалися на другий план.

Зміцнюючи особисту владу, Іван Самойлович з кожним роком давав дедалі більше підстав звинувачувати себе в прагненні зробити інститут гетьманства спадковим (один iз його синів був полковником стародубським, другий — чернігівським). Але головним виявилося навіть не це. Зробивши фундаментом своєї влади олігархічну старшину, гетьман непомітно для себе потрапив у повну залежність від неї. І влада ця тривала, як виявилося, лише доти, доки він влаштовував своє підступне та амбітне оточення.

Історія, звичайно, не є книгою моральних повчань. Але хіба не показово, що кар’єра нашого героя катастрофічно й раптово припинилась в той самий спосіб, як і почалася: доносом. Скориставшись провалом вкрай недбало організованого Кримського походу московських та українських військ (1687 р.), оточення Самойловича (Лизогуб, Гамалія, Забіла) таємно відправило царям Петру та Івану й царівні Софії — погодивши це з фаворитом останньої Василем Голіциним — звинувачення гетьмана в державній зраді, контактах із турками й хабарництві. Москва санкціонувала розправу. Гетьман був засланий до Сибіру, де невдовзі скінчив свій шлях; його син Григорій, полковник чернігівський, після жорстоких тортур був страчений. Булаву прийняв Іван Мазепа...

Наші гетьмани були різними. Дорошенко, Хмельницький, Виговський — при всіх помилках — бажали добра Україні. Але були й такі, про яких Шевченко різко, проте слушно писав: «раби, підножки, грязь Москви, варшавське сміття...», котрі нездатні були стояти на сторожі свободи й суверенітету вітчизни, а думали лише про власне збагачення. Фінал таких правителів, як правило, невтішний...