Донецький синтез

У різні періоди історії України — зокрема і впродовж двох останніх століть — на перший план української історичної сцени висувалося декілька міст, кожне з яких так чи інакше визначало напрямок розвитку (вектор руху) країни, її ідеологію та світоглядні орієнтири. Поряд із традиційно вагомою роллю Києва доцільно згадати вплив Харкова (культурно-наукового центру ХІХ ст., згодом — столиці УСРР), Дніпропетровська (батьківщини партійної номенклатури радянської України), зрештою, Львова («українського П’ємонту», осередку національної ідеології та національно-визвольної боротьби).

В умовах тотальної русифікації, що уодноманітнила культурний ландшафт південно-східної України, столиця Галичини набула особливої символічної ваги в межах національного дискурсу та зажила слави правдивої твердині української самосвідомості й культури. Утім, далі формулювання претензій на панування в українському світі смислів вона, на превеликий жаль, не посунулась. Виконавши покладену на себе місію зберігання вогню національної ідентичності та добровільно принісши його в одвічну святиню — Київ, Львів відійшов у тінь, звільнивши осоння для інших, активніших гравців — промислових мегаполісів півдня та сходу України, які, на думку М. Рябчука, і визначатимуть образ країни в найближчі роки.

У першій декаді ХХІ ст. на чільне місце посеред них висунувся Донецьк — місто зі своєрідною історією, що в силу певних історико-культурних причин посіло протилежний стосовно Львова ідеологічний полюс. У чому його особливість і чи здатен він переосмислити свою роль, аби дати вичерпні відповіді на низку екзистенціальних питань, спробуємо з’ясувати у цьому дописі. Й почнемо з історії (чи пак традиції).

ТЕЗА — АНТИТЕЗА — СИНТЕЗ

Дивне, ба навіть парадоксальне поєднання притаманної пересічному донеччанинові ніби прихильності до всього радянського — і воднораз відданості капіталістичним цінностям, схильності до радянської етики — і етики капіталізму, врешті, радянської чуттєвості — і чуттєвості доби ѓламуру виглядатиме не таким уже й парадоксальним, якщо уважніше придивитися до традиції, з якої воно постало. Цілком за класиком української історіографії М. Грушевським, що свого часу представив українську історію у вигляді діалектичної тріади (в якій козацька та княжа епохи вивершувались синтетичною добою відродження), теперішній Донецьк можна представити як результат синтезу «знятих», у гегелівському сенсі, радянської й дорадянської (буржуазної) епох в історії міста. Разом із запереченням попередньої доби кожен наступний період ніби «знімав» (успадковував) від неї певну якість, наявність якої, власне, й забезпечувала тяглість традиції. Із нашої точки зору, тією якістю була (властиво, і є) претензія на першість — момент, що дотепер відіграє роль основного критерію визначення ідентичності (а отже, і часу народження) міста. На практиці ствердження (чи заперечення) тяглості між культурами завжди виступає ідеологічно зумовленим розпізнаванням культури-попередниці, отже впізнанням (або невпізнанням) себе в ній. У випадку Донецька — як, зрештою, і деяких інших українських міст (приміром, Одеси) — чинна традиція не впізнає (або не хоче впізнати) себе в попередній, воліючи не звертати уваги на факт її існування.

Хоча за висновками низки дослідників, історію Донецька потрібно відсунути майже на ціле сторіччя (зв’язавши у такий спосіб із козацькою слободою Олександрівка), офіційною датою заснування міста вважається р. 1869, коли валлійський підприємець Джон Г’юз (Юз) побудував неподалік неї металургійний завод. Прив’язка дати народження міста до заснування заводу виглядає сумнівно з точки зору методології встановлення віку поселення — утім, з позиції нової культурної та соціально-економічної традиції, що могутньою хвилею затопила стару (попередню), є цілком зрозумілою. Робітниче поселення, що невдовзі з’явилося довкола заводу, докорінно змінило характер тамтешнього життя: кількість мешканців, що зростала шаленими темпами (від 164 осіб 1870 р. до 58 тис. 1912 р.), множилась за рахунок прийшлого люду. За деякими даними, на початку ХХ ст. питома вага місцевих заледве сягала 15%; решту 85% становили вихідці із центральних, південних і південно-західних губерній Російської імперії, а також іноземці (5%). Мобільне населення, відірване від своїх коренів, ладне працювати у важких умовах, пристосовуючись та виживаючи, власне, й визначило первісний ментальний портрет мешканців Юзівки. Утім, теперішній образ міста остаточно витворися уже за радянської доби.

Еволюція цього образу, як не дивно, корелює зі змінами назви міста — змінами, які знову ж приводять нас до своєрідної діалектичної тріади, що вказує на певні переламні моменти, пов’язані з частковим розривом традиції (дослівний переклад терміна «революція» із китайської — «зміна імені»). Стосовно Донецька ці зміни є надзвичайно промовистими: залишаючи Олександрівку поза дужками, маємо 142 роки історії, впродовж яких місто здійснило прикметний шлях від інфантильної назви Юзівка (інфантильної не лише зменшувально-простомовною конотацією, але й референцією до «батька-засновника») — через ідеологічно зумовлену назву Сталіно (1924—1961) — до органічної, як видається, назви Донецьк, що синтезувала традицію, вироблену попередньою добою (існує версія, що між назвами Юзівка і Сталіно місто впродовж декількох тижнів називалося Троцьк, але документальних підтверджень цього факту немає). Набір концептів, що супроводжували усі три назви, надзвичайно яскраво ілюструють еволюцію образу міста: так, якщо Сталіно несло передусім політико-ідеологічне навантаження (усеросійська кочегарка, передовий регіон комуністичного будівництва), то назва Донецьк відбивала поступовий перехід до романтизації міста (місто мільйона троянд, найбільш зелене серед промислових міст світу тощо). У Сталіно претензія на першість виявлялась в стрімкому розвитку промисловості, соціалістичних змагання тощо; у Донецьку — в політиці, економіці та... спорті.

ФУТБОЛ, ФУТБОЛ І... ФУТБОЛ

Означена традиція, ґрунтована здебільшого на російській культурі (провадженій коштом посиленої русифікації), власне, й визначила теперішні світоглядні та ментальні обриси міста. Важко сказати, чи читали керівники міста російського класика Васілія Ключевського, але обраний в регіоні шлях — популяризація й розвиток футболу (а не сучасної культури, науки тощо) — цілком погоджується із пророкованим мислителем сценарієм, записаним ще 1891 року в зошиті афоризмів: «Спорт перетворюється на улюблений предмет роздумів і невдовзі стане єдиним методом мислення».

Одним із непрямих, але доволі проречистих свідчень нездатності (чи небажання) вийти на ширші обрії мислення стала позаторішня церемонія відкриття «Донбас Арени», за зовнішньою феєричністю й помпезністю якої годі було приховати брак концептуальної думки (ширше — світоглядної основи), що пов’язала би спорт — як частину життя — із цим останнім.

Маючи кілька направду глибоких прикладів такого пов’язання (ідеться про відкриття Олімпійських ігор, що завжди мали філософське підѓрунтя й претендували на визначення етичних та ціннісних орієнтирів, отже, засад існування цивілізації), хотілося сподіватися на щось подібне і тут — але зась.

Попри те, що окремі сюжети апелювали до регіональної та національної ідентичності (чи пак ідеї), їхнє поєднання було еклектичним і сумбурним. Жодного натяку на наскрізну ідею — дарма, локальну, національну, а чи глобальну — тільки футбол, позбавлений, відтак, якого-будь надійного ѓрунту (так, номер з капосними (?) інопланетянами (?), що, програвши добрим землянам в футбол, забрались додому, змусив із подивом згадати класичне: «Що це було? Мабуть, НЛО»).

За таких умов говорити про вирішення Донецьком екзистенціальних питань існування нації напевне зарано. Плекаючи регіональну ідентичність, місцева влада робить замало для включення регіону в усеукраїнський контекст. Утім, на наше переконання, у перспективі Донецьк зможе (і має) очолити цей процес, зможе запропонувати нації цінності, що будуть прийнятними і на Заході, і на Сході. Переосмислення ролі міста в контексті української історії триває й щодалі прискорюватиметься з кожним наступним поколінням. Eх oriente lux.