Дорога від храму
Частина I. Давним-давно громада, виконуючи обітницю, із неабиякими стараннями і трудами збудувала величний гарний дім і подарувала його своєму Богу; сама ж часто приходила у той дім молитися. Та невдовзі на землю навалився шалений тайфун, який зірвав із дому дах, повибивав вікна та вітражі й видув людей на вулицю. Покинув ту обитель і Бог. А що таке Божий дім без Бога? Та все, що завгодно! Спочатку він став сараєм, потім його перетворили на розважальний заклад. Мало- помалу всі забули, для Кого той дім будувався.
Минуло чимало часу і ось на те місце знову налетів ураган, але дув і бушував він у протилежному напрямку. Всі раптом згадали людей, які збудували такий гарний дім, а також Того, кому він призначався. І тоді сталося щось на зразок сучасного чуда — будівничим дозволили вселитися в їхній дім разом із Богом. Гарний кінець історії, здавалось би! Але це тільки здавалося. Бо дуже швидко з’ясувалося, що дім перетворено на сумнозвісну незабутню комунальну квартиру часів першого урагану — там тепер одночасно моляться будівничі, мешкає їхній Бог, відправляють свої дійства жерці світських розваг і веселяться їхні поклонники. Всі один одному заважають (як в комунальній кухні), всі незадоволені й роздратовані, всі наполягають на своїх правах (навіть коли прав немає) і всі марнують своє життя у нескінчених, зовсім не філософських «диспутах». Та неправедне рішення було прийняте десь дуже високо наверху і його спустили вниз разом із дуже логічними доказами того, як добре сьогодні живеться мешканцям дому — «в тесноте, да не в обиде».
Як всі добре розуміють і як завжди буває, спільний дім залишився нічиїм, доглядати за ним було нікому і він потихеньку почав руйнуватися. Втім, обходить це тільки будівничих, які постійно фіксують нові тріщини в стінах та фундаменті, вологу у підвалах, із тревогою спостерігають руйнування пишного декору та відхилення струнких веж від вертикалі. Але зверху й здаля тих руйнувань не видно, а не видно — значить і немає.
Частина II. Чимало часу пройшло без особливих змін для «комунальної квартири». Та раптом домом знову зацікавилися зверху: там якось випадково, розглядаючи об’єкт у підзорну трубу, виявили, що навколо дому збереглася невеличка незабудована ділянка. Такі вільні клаптики землі завжди бувають у подібних місцях — аби люди могли вільно, з усіх сторін і навіть із вікон автобусів та тролейбусів насолоджуватися красою будівлі, де мешкає Бог. Наверху, якраз там, де мають опікуватися подібними будівлями, сидять розумні люди, які добре знають ціну землі у центрі міста. Якщо ж передати цю землю в руки енергійних та ще й своїх людей («Ну, как не порадеть родному человечку!») — їй і ціни не буде!
І почала гудіти-трястися земля під домом, який збудувала людина для свого Бога: бульдозери, екскаватори, вантажівки, бурові установки. Там терміново будують, як легко здогадатися, бізнесову установу, а саме — «о-ф-і-с»! І ніяк не можна зрозуміти, чи той офіс стоятиме поряд із домом Божим, чи відтепер Божий дім буде завжди знаходитися у густій тіні офісу? Давні римляни у подібних випадках хапалися за голови або за кинджали у складках своїх плащів і хором вигукували: «O tempora, o mores! (Слова Цицерона «О часи, о звичаї!»).
Епілог. Сьогодні до комунальної квартири, яка колись іменувалася храмом, вселили ще одного галасливого і безцеремонного мешканця — сучасного українського бізнесмена, для якого сакральні речі й громадська думка мовби і не існують зовсім. А поводиться він так, як наче та ділянка біля храму — останній клаптик землі на планеті, на якому він може побудувати собі ще один офіс чи ще один комерційний центр. А після нього — хоч потоп! На цьому місці неможливо не згадати ще раз Цицерона, який більш як 2000 років тому виступав проти зловживань Катилини, промовляючи: «Сенат це розуміє, консул бачить, а цей ось — все-таки живе!». І, додамо, — діє!
P.S. Приблизно в той самий час, коли архітектор Городецький зводив у Києві костьол Св. Миколая, в іспанському місті Барселона Антоніо Гауді будував містично прекрасний собор «Саграда Фамілія» («Свята родина»). Гауді помер, не закінчивши свій собор — він любив повторювати, вказуючи рукою на небо, що «його Клієнт має час очікувати». Але барселонці ще при житті називали його «архітектором Бога» і вважали святим. Сьогодні іспанці домоглися того, що Католицька церква розпочала процес канонізації Антоніо Гауді, тобто причислення його до лику святих. Головна підстава для цього — його собор.
