Драма біля станції Крути

СТУДЕНТИ Й ГІМНАЗИСТИ ЇДУТЬ ДО КРУТ

Усе почалося одного з перших днів нового 1918 року, коли в Києві було скликане велике віче студентів і гімназистів. На нього прибула студентська молодь із Народного університету, Університету Святого Володимира, а також учні Кирило-Мефодіївської гімназії й деяких інших навчальних закладів. Ці великі збори студентів і гімназистів майже одноголосно вирішили організувати на допомогу юним захисникам УНР Помічний студентський курінь і вирушити на фронт. Слід підкреслити, що в резолюції, прийнятій на цьому вічі, чітко встановлювалась залежність між участю у військових справах і навчанням у тих чи інших освітніх установах. Ухилення від цієї участі автоматично вело до виключення тієї чи іншої особи з числа студентів або гімназистів.

Таких серед учасників віча не знайшлося, за винятком одного гімназиста. Невідомими залишилися ім’я цього юнака та мотиви, що спонукали його стати справжньою «білою вороною» серед інших учнів. Можливо, він просто не повірив в успіх запланованої акції, а може, просто послухався директора гімназії Кирила й Мефодія, який зробив спробу утримати своїх вихованців від цього походу. Однак учнівська молодь не піддалася на умовляння директора. Незабаром студенти й гімназисти прибули до Костянтинівського військового училища, де й розпочалась підготовка до майбутнього походу...

Щоправда, ґрунтовно опанувати військову справу юнакам не вдалося головним чином через те, що при всьому їхньому бажанні стати справжніми солдатами вони мали на це вкрай мало часу. Їхні військові вправи обмежились церемоніальним маршируванням й опануванням поворотів лiворуч праворуч.Цього, зрозуміло, було зовсім недостатньо для успішної участі в серйозних боях, але час не чекав...

Незабаром «військова підготовка» закінчилася. Бійцям Студентського куреня видали рушниці (частина з них виявилася іржавими), чоботи i солдатські шинелі. Під них студентське воїнство звичайно вдягало студентські куртки й штани, i у такому «обмундируванні» юні вояки, звичайно, мали досить колоритний вигляд. Пізніше, вже захопивши Київ, більшовики знайшли на території Костянтинівського училища склад першокласної військової зброї й одягу. Є серйозна підстава стверджувати, що серед військових вихователів знайшлися ті, хто жодним чином не бажав бійцям Студентського куреня успіху в майбутньому поході...

А потім на залізничний вокзал подали ешелон, який мав відвезти Студентський курінь на фронт. Проводжати юнаків на ратну справу прийшов дехто з їхніх родичів і знайомих. Не обійшлося без умовлянь не йти на вкрай небезпечну справу, проте молодих людей було вже не спинити. До речі, посадка до ешелону проходила весело, з вогником. Молоденький гімназист Соколовський у жартівливій формі прощався з рідною сестрою, яка посилено хрестила i рідного брата, і його товаришів. І не знав, звичайно, тоді юний гімназист, що вже через кілька днів удар більшовицького багнета обірве його життя...

Через кілька хвилин під спів національного гімну ешелон виїхав на північ. I під час поїздки вчорашні учні та сьогоднішні солдати поводилися весело й безтурботно. Дехто жартував, дехто безперервно розповідав дореволюційні «бородаті» анекдоти, дехто виконував на прихопленій з дому сопілці українські народні мелодії. Але чим далі відходив потяг від Києва, тим холодніше дихала в обличчя юних і зовсім необстріляних вояків тривожна невідомість...

Увечері 29 січня 1918 року військовий ешелон з бійцями Студентського куреня зупинився на станції Крути...

ВОНИ ПРОТРИМАЛИСЬ ШІСТЬ ГОДИН

Про те, що до вояків Першої юнацької школи прибуло поповнення, більшовицьке військове командування дізналося досить швидко за допомогою своєї агентури. Ось як писав про це у своїх споминах один більшовик, учасник штурму Крут: «Розвідка з селян донесла, що коло станції Крути з’явився батальйон жовтоблакитників-студентів... Студенти — в уніформі Січових стрільців, озброєні австрійськими рушницями й мають кулемети. Настрій батальйону — бадьорий».

Прибуття Студентського куреня до Крут майже співпало в часі з телефонною розмовою, яку вів Аверкій Гончаренко з командуючим однієї з більшовицьких військових груп Муравйовим. Радянський воєначальник зателефонував до А. Гончаренка з ультиматумом. Упевнений у своїй перемозі, він порадив захисникам Крут відмовитись від спротиву й урочисто зустріти «переможну Червону Армію», приготувавши на її честь обід. За це Муравйов обіцяв зберегти студентам та юнкерам життя. Муравьйовська амністія, щоправда, не поширювалась на командний склад «українських контрреволюціонерів», яких співрозмовник А. Гончаренка погрожував у будь-якому випадку розстріляти.

Аверкій з гідністю відповів, що все для зустрічі готове. Щоправда, наступного дня, ґрунтовно ознайомившись із прибулими вояками Студентського куреня, Аверкій швидко зрозумів, що він отримав далеко не найкраще поповнення. Чимало хто з новоприбулих бійців узагалі не вмів стріляти... Проте на військову підготовку Студентського куреня часу в А. Гончаренка майже не залишилось. За його наказом студенти й гімназисти отримали набої та одяг (теплі шинелі й валянки). А потім разом із бійцями Першої юнацької школи вони почали рити шанців неподалік залізниці. Зробивши це та встановивши на своїх позиціях 18 кулеметів, юнаки зайняли свої позиції: Перша військова школа — праворуч від залізниці, Студентський курінь — лiворуч...

Усі підготовчі роботи поблизу станції були, звичайно, під постійною загрозою зриву, адже будь-якої хвилини міг розпочатися загальний наступ більшовиків. Треба було виграти час. Старшина Зощенко запропонував здійснити бойовий рейд у тил противника залізницею. За його пропозицією на відкритий вагон навантажили одну гармату й кулемет. Незабаром «бронепотяг» вирушив у бік станції Пліски, де зосереджувались ударні сили більшовиків. Влучний гарматний і кулеметний вогонь невеликого загону Зощенка завдав противникові суттєвих втрат і відтягнув час його наступу на Крути...

Проте й той час, що означав для юних вояків останні години мирного життя, пролетів досить швидко. До них невпинно наближалась грізна година, і тоді юні захисники Крут ще не знали, що їм доведеться вести бій в умовах колосально нерівних сил (проти двох юнацьких підрозділів, які нараховували у своєму складі 370 вояків, червоне командування могло кинути понад 5000 своїх бійців). 30 січня 1918 року близько дев’ятої години ранку більшовицька артилерія відкрила сильний гарматний вогонь по позиціях захисників Крут, після якого почався наступ кількох більшовицьких колон. Попереду йшла густа лава червоних матросів-балтійців. Йшли вони, не ховаючись, у повний зріст і майже церемоніальним шагом. У деяких із бійців Студентського куреня навіть склалося враження, що червоні матроси йдуть так, бо не сподіваються зустріти біля станції Крути будь-який серйозний спротив... Насправді ж, на мою думку, то була звичайна психічна атака, за допомогою якої більшовики бажали зломити волю «жовто-блакитних» батальйонів до спротиву. Але українська молодь, яка зайняла місце в шанцях, була налаштована битися до кінця... Наступаючих зустрів влучний вогонь 18 кулеметів, понад 300 рушниць й однієї гармати. Свідки тих боїв зазначають, що більшовицькі війська зазнали під час цієї атаки численних утрат і змушені були відійти на вихідні рубежі. Незабаром вони знову пішли на штурм Крут, але їхній новий напад знову спіткала невдача. Потім були успішно відбиті третій і четвертий напади. Узагалі юні бійці відстоювали станцію Крути протягом шести довгих годин...

Є підстави вважати, що захисники залізничної станції могли протриматись на своїх позиціях набагато довше. Однак поступово в них закінчились набої, до того ж, ніби змовившись, почали псуватися й замовкати старі скоростріли (так часто в період Громадянської війни називали кулемети). А тим часом на Крути рушили нові лави червоних. Одній з них удалося практично без втрат дістатися самої лінії шанців. Прокричавши свої гасла: «Смерть буржуям!» і «Хай живе революція!», радянські вояки кинулися в багнетну атаку...

То був жорстокий, кривавий бій, в якому загинуло чимало захисників Крут. Більш того, незабаром майже всі вони опинилися в оточенні під загрозою повного знищення. З великими зусиллями пробившись крізь вороже кільце, українські юнаки, зазнаючи втрат (тоді загинув сотник Омельченко), змушені були відступати до самої станції. Вони тоді не знали, що на той час один із більшовицьких загонів уже захопив її. Витримавши ще один бій з ворогом, підлеглі А. Гончаренка відбили свої ешелони в більшовиків і, завантажившись на них разом із своїм командиром, залишили станцію Крути...

Так закінчилося для України 30 січня 1918 року. Під час багаточасового бою за Крути загинуло близько 50 юних солдатів УНР. Підкреслимо, що втрати, які вони завдали більшовицьким воякам, були значно більшими. Відомо, що під час боротьби за цю залізничну станцію радянські війська втратили вбитими й пораненими близько 300 чоловік. Не можна не сказати й про те, що безперечна мужність і стійкість юних захисників станції викликала велику повагу навіть у їхніх ворогів. Один із більшовиків — свідок тих подій — зазначив у своїх спогадах: «Ми поважали хороброго ворога».

Але, звичайно, поважати цих молодих людей, які вступили в нерівний, жорстокий бій за Батьківщину, можна i варто не лише за це. Юні воїни заслуговують на велику повагу, перш за все, за свою безумовно високу громадянську позицію. Вона — й про це слід, нарешті, сказати відверто — виявилася незрівнянно вищою за позицію тодішніх українських керівників, яким, на відміну від багатьох молодих захисників України й Крут, котрi, незважаючи на свій подвиг, залишилися безіменними, вдалося назавжди увійти до української історії.