Драма однієї церкви
Церква і дотепер залишалася для мене таїною, адже скільки себе пам’ятаю, потрапити усередину було неможливо через реставраційні роботи, і лише нещодавно з’явилась така можливість. І з великою радістю та внутрішнім трепетом підходила я до церкви в передчутті залучення до вищих сенсів буття. Але, потрапивши всередину, я зупинилась, збентежена, не знаючи навіть, як мені сприймати побачене: пишний, схожий на театральний, декор, червоно-гаряче тло іконостасу, сліпуче золоте оздоблення зовсім не відповідали моєму загальному сприйняттю церкви і своєю грубістю вносили в душу згубну дисгармонію. Вся ця парадність і багатство пригнічували. Здавалось, що це біль самої церкви, вона неначе хотіла розкрити свою душу, поділитися чимось надзвичайно важливим. Тривога й бажання знайти причини її туги, розкрити її таємницю переповнили мене. І не дарма. Виявилось, що моя тривога — не безпідставна. За зовнішньою красою церква приховує трагедію всього свого життя, сповненого виснажливої боротьби за власне існування. Про це свідчить історія...
На пагорбі, що дістав назву Андріївського, за літописним переказом апостол Андрій Первозванний провіщав у 40-х роках нашої ери виникнення великого міста і поставив на ньому дерев’яний хрест. У 1086 р. на честь цієї події зведено на пагорбі дерев’яну Андріївську церкву. 1212 року поблизу споруджено Хрестовоздвиженську церкву — символ закладення міста. Та у 1240 р. під час татаро-монгольської навали ці споруди були зруйновані. Але з часом на цьому ж пагорбі знову зведено церкву з традиційною назвою Хрестовоздвиженська, і відтоді дерев’яні церкви з такою назвою існували тут, змінюючи одна одну, до 1724 року, коли остання з них «від великих вітрів розвалилася», а у 1725 р. була розібрана.
Восени 1744 р. до Києва завітала імператриця Єлизавета Петрівна і вирішила збудувати тут свою літню резиденцію — палац із церквою. Місцем спорудження палацу вона обрала район виноградного саду на Печерську (нині Маріїнський палац), а палацової церкви — Андріївський пагорб. Розміщення палацової церкви так далеко від самого палацу — випадок в історії архітектури винятковий. Пояснюється це тим, що апостол Андрій вважався покровителем Російської імперії. 9 вересня 1744 р. відбулася церемонія закладання Андріївської церкви і з того часу почалася її трагічна історія, сповнена безперервної боротьби за життя.
Боротьбу почали ще архітектори, Й.Г.Шедель і Б.Ф.Растреллі, кожен виборюючи собі право на проектування церкви. Це право отримав великий зодчий, італієць за походженням, придворний архітектор з Петербурга Растреллі, який, до речі, жодного разу не бував у Києві, а плани його виконував московський архітектор І.Ф.Мічурін.
...Довго будувалася церква... Брак коштів, ландшафт ускладнювали цей процес. Нарешті, через 8 років важкої праці основні будівельні роботи було закінчено (у 1755 р.). Церква, однокупольна з п’ятиглавим завершенням, постала на 14-метровому фундаменті-стилобаті (двоповерхова будівля) у формі хреста, в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах. Інтер’єр, хрещатий у плані, являв собою єдиний безстовпний однокупольний простір. Внутрішнє оздоблення розроблене Растреллі. Більшість ікон для іконостасу (понад 30) виготовлено в 1751—1752 рр. у Петербурзі відомим російським художником І.Я.Вишняковим, головою групи художників, до якої входили Більський, Фірсов, Семенов, Поспєлов. Для керівництва з розміщення ікон в іконостасі й виконання церковних розписів на стінах і в підбаннику у 1752 р. був направлений О.П.Антропов. Живопис у вівтарній частині церкви на зворотній стіні іконостаса створено художниками І.Роменським і І.Чайковським.
Одна з цікавих особливостей зведеного храму — відсутність при ньому дзвіниці. Справа в тому, що палацова, домова церква не потребувала скликання дзвоном громади на богослужіння. Але ця обставина стала причиною виникнення серед богомольців різних забобонів та переказів щодо «бездзвонної» церкви та Андріївського пагорба. Аж 19 серпня 1767 р. церкву було освячено, а служба в ній, за наказом Київського митрополита, почала відправлятися монахами Софійського кафедрального монастиря.
Та буквально протягом наступних кількох років після зведення церкви ситуація різко змінюється: Семирічна війна 1756—1763 рр., смерть Єлизавети у 1761 р., прихід до влади Катерини II у 1762 р. — усе це призвело до викреслення церкви зі списків палацових споруд, що позбавило її засобів на утримання. Невикористовувана, занедбана, церква почала руйнуватися. Цьому сприяло також наявність у Андріївському пагорбі двох басейнів джерельної води, які, не маючи вільного витоку, розріджували легкорозчинні грунти, що, разом із дією атмосферної вологи, постійно, протягом всього існування храму, викликали значні зсувні процеси. Джерельні води розмивали фундаменти, у стінах з’явилися тріщини, буревії та сильний вітер зривали з неї зовнішнє оздоблення, частини куполу і навіть хрести (1784, 1809 рр.).
Та навіть у цих складних умовах знаходились люди, яким була не байдужа доля церкви. Вони постійно надсилали листи до керівництва, повідомляючи їм про стан церкви, прохали кошти на ремонт. Але, на жаль, ті невеликі кошти і роботи, що проводилися, не «встигали» за фатальною силою руйнації. Так, у 1785 — 1786 рр. було проведено перший капітальний ремонт. До 1787 р. всі пошкодження будівлі, за винятком внутрішніх приміщень, були ліквідовані. Однак вже в перші роки ХIХ ст. знову виникла необхідність капітального ремонту будівлі. Руйнація продовжувалась із величезною швидкістю. У 1825—1828 рр. — знову ремонтні роботи. Вже через 70 років після закінчення будівництва Андріївська церква втратила неповторний декор завершень бань. 1832 р. проведено укріплення пошкодженого сильними дощами пагорба. У 1844 — 1845 рр. здійснено ремонт, у процесі якого через нестачу коштів верхи бань церкви втратили останні залишки первісного оздоблення. А вже у 1850 р. завалилася частина цегляної стіни стилобату, 1853 р. буревієм порвано покрівлю; спеціалісти не ручалися за стійкість будівлі. І знову ремонт (1866 — 1867 рр.), під час якого за ініціативою А.М.Муравйова в одному з підземних приміщень храму було споруджено церкву в ім’я святого Сергія Радонєжського. До осені 1869 р. було закінчено роботи з укріплення Андріївської гори, а вже до початку 1890 х років церква знов потребувала капітального ремонту, однією з причин якого був удар блискавки 1892 року. Під час ремонту 1895 — 1900 рр. спотворено первісну форму куполів, які відновлено аж у 80-х роках ХХ ст. на основі оригінальних креслень Растреллі, що випадково були виявлені у Відні. А в той час — знову зсуви, пошкодження, руйнація...
У 1918 р. після встановлення радянської влади Андріївську церкву взято на державний облік як пам’ятку архітектури. 1936 р. проведено ремонтно-реставраційні роботи і пам’ятку «вперше було доведено до ладу». В 1936 р. її включено до складу «музейного містечка» стародавнього Києва на правах філіалу, а в 1939 в церкві розміщено філіал Київського Софійського антирелігійного музею, а приміщення стилобату використовуються як службові. З 1949 по 1959 р. Андріївську церкву орендувала Київська духовна семінарія, і вона стала семінарською. Черговий ремонт відбувся у 1965 — 1967 рр., після чого в ній створено архітектурно-історичний музей.
А в 1969 р. на пагорбі знову зсуви. У зв’язку з цим у 1970 — 1972 рр. схили закріпили півкільцем буронабивних залізобетонних паль, що зробило схил урвистим і внаслідок чого він почав катастрофічно зсуватися. За останні роки, починаючи з 1995 р., з урвища попадали дерева, а грунт почав вимиватися вже з-під фундаментів паперті церкви, створюючи під покриттям паперті печери, які невдовзі сягнуть і фундаментів самої церкви.
Тож сьогодні церква повністю відповідає задуму Растреллі й відчинена для вільного доступу відвідувачів, проте її життя залишається під загрозою. Та не зважаючи ні на що, вона продовжує стояти і жити, даючи нам приклад мужності й вселяючи в серця киян віру та надію. Можливо, це і є її місія. Але ж чи знімає це з нас відповідальність за долю нашої берегині?..
...Я спустилась Андріївським узвозом і, обернувшись, підняла свій погляд... А там, на тлі безмежного блакитного неба, в біло-золотому мереживі декору, сяяв бірюзовий кристал церкви...
