«Дух і літера» часу
Не маючи змоги детально зупинятися на запропонованих читачеві філософських чи історичних опусах, наведу кілька витягів із «Духа і Літери», маючи на меті поінформувати наших читачів і заохотити їх до знайомства із часописом. Хотілося б також заперечити скептикам, людям, які полюбляють лементувати з того приводу, що в Україні немає серйозних цікавих видань та вчених авторів. Ще раз підкреслюю, що наведені нижче цитати — то тільки якась мікроскопічна крапля у морі числа № 9-10 «Духа і Літери».
Бернар Дюпір, розділ «Сім’я в постатеїстичних суспільствах»: «Через два місяці після Жовтневої революції 1917 року першим законодавчим кодексом, опублікованим новим режимом, був «Сімейний кодекс». Дозволяючи вільний союз, розлучення, гомосексуалізм та аборти, цей кодекс започаткував систематичне знищення родини, яку Бухарін називав «небезпечним оплотом усіх мерзот старого режиму».
Наталя Яковенко, розділ «КМА»: «Тримовність українського письменства того часу (ХVII ст.) є, без сумніву, явищем барвистим і неповторним, навіть феноменальним, оскільки, ті, хто писав польською (як Мелетій Смотрицький або Сильвестр Косів), слов’янською (як Захарій Копистенський) чи латиною (як Іван Домбровський чи Юрій Немирич), людина не переставала бачити світ очима своєї милої Руси і середовища, яке її виплекало».
Мирослав Попович, розділ «Громадянське суспільство»: «Немає надії на те, що колись усі драми будуть вичерпані, а людство повернеться до втраченого «золотого віку» у вигляді віднайденої Ітаки або побудує «світле майбутнє» з принципів і норм, заданих a priori як норми «гідної поведінки» в суспільстві цивілізованих людей. Нам розв’язувати свої проблеми тут і тепер».
Кілька матеріалів часопису пов’язані з пам’ятною дошкою, присвяченою двом видатним людям — ректору Київської духовної академії (колишня КМА) протоієрею Олександру Глаголєву (1872—1937), замученому у катівнях КГБ, та його сину протоієрею Олексію Глаголєву, Праведнику Миру.
В’ячеслав Брюховецький: «Чому в Єрусалимі та в усьому світі родину Глаголєвих шанують як праведників? 1941 року ця сім’я, ризикуючи життям, врятувала від загибелі у Бабиному Яру багато інших сімей і, в певному розумінні, врятувала честь Києва. Саме тоді, коли руйнуються світи і, здається, ніхто і ніщо не в змозі встояти від падіння, оголюється правда незабутого в Україні прислів’я: «Не стоїть місто без праведника».
Леонід Фінберг (співредактор «Духа і літери»): «Однією із характеристик минулої доби була повсюдна неправда. Зокрема, ця неправда була і у висвітленні відносин між людьми та між народами. Завжди акценти робилися на ворожнечі. Інше замовчувалося. Між тим було багато проявів порозуміння між рабинами і священиками, які були чи не єдиними інтелігентами в багатьох містах і містечках. Ми з запізнення на десятиліття дізнаємося про солідарність Міхоелса і Курбаса, Петлюри і Жаботинського. Раніше навіть долі Праведників Миру не можна було досліджувати — забороняли».
Костянтин Сігов (директор Центру європейських гуманітарних досліджень): «Не бійся», — промовляє цей образ кожному, хто вийде зі стін університету у світ».
(Протоієрей Олександр Глаголєв, ректор Духовної академії, був вельми освіченою людиною, богословом, ерудитом, зокрема, знав 18 мов. Він безстрашно свідчив на користь звинуваченого на чорносотенному суді над київським міщанином євреєм Бейлісом і, фактично, врятував його від розправи. А 1905 року, за розповіддю Вадима Скуратівського, отець Олександр — із хрестом і в ризі — вийшов назустріч знавіснілому натовпу, що йшов громити єврейські домівки, і зупинив його. Загинув 1937 року у Лук’янівській тюрмі. Його син Олексій за часів німецької окупації допомагав рятуватися євреям і… комуністам.)
Маємо додати, що, на жаль, цінність матеріалів іншомовних вчених помітно знижується якістю перекладів українською, очевидно, комп’ютерних. Іноді до ступеня незрозумілості синтаксису, не згадуючи вже про втрату стильових особливостей авторів.
