Форма чи зміст?
За твердженнями філософів-матеріалістів, форма та зміст знаходяться у нерозривній єдності і взаємодії, причому розвиток чи занепад будь-чого, скажімо, суспільства, починаються з трансформацій змісту, який є більш динамічним, ніж форма. Накопичення змістовних змін приводять, у свою чергу, до змін форми. Схоже, в Україні цей принцип діалектичного матеріалізму сьогодні не спрацьовує і ми є свідками вельми інтенсивних змін форм суспільного життя, які майже не торкаються старого змісту. Іншими словами, ми знову і знову наливаємо прокисле й прогіркле вино у новенькі бурдюки, а на сцені свого життя міняємо тільки декорації. Споруджуючи, серед іншого, невмирущі потьомкінські поселення, призначені, як і за часів Катерини II, для наївних очей Заходу. Нижче — кілька прикладів.
Ось депутати ВР сформулювали і прийняли такий Закон-концепцію-декларацію, за яскравими кулісами якого всі розумні люди, всі пани Чичикові можуть робити (і роблять!) все, що завгодно. І не дивно, бо, згідно з одним із фундаментальних законів науки управління, складними суспільними системами неможливо ефективно управляти простими законами, простими алгоритмами, двозначною логікою, узагальненими поняттями («Складність системи управлiння має повністю відповідати складності, розмаїттю об’єкта, яким вона керує»). Та без цього у нас навіть «краще» виходить.
Або взяти українські церкви, які сьогодні так пишаються кількістю парафій, храмів, семінарій, чисельністю духовенства, єпископату. Подивитися ззовні — розквіт християнської духовності! Але не треба помилятися — це, переважно, форма, декорації (у візантійському стилі). А за ними — превалювання обрядовості над дійсною духовністю, незчисленні середньовічні забобони, освячені церквою, невігластво духовенства, жорстка боротьба за місце в ієрархічній структурі, небажання чи невміння рахуватися із реаліями сучасності, інтриги, нехристиянська ворожнеча між християнами. Сучасне церковне життя іноді нагадує мені «ікону», вкриту дорогоцінним золотим окладом, але… без зображення святих ликів. Істинна глибинна віра, повсякденне благочестя залишаються десь на обочині, поза увагою — для них необхідно занадто багато зусиль і внутрішнього змісту.
Сучасний Київ — то втілення формули і форми «блиск і убогість» («куртизанку» опускаємо). Тільки уявіть собі один із нових, сяючих всіма кольорами райдуги мармурових підземних переходів поряд, скажімо, із обшарпаними, брудними, ніколи не ремонтованими під’їздами житлових будинків та ліфтів десь на Оболоні або навіть у самому центрі. Під’їздами, в які людині принизливо навіть заходити, — там завжди відчуваєш себе декласованим мешканцем нетрів, відщепенцем. Та в очах влади це, очевидно, тільки незначні і невидимі з вулиці деталі і тому не варті уваги. А люди нікуди не дінуться — переступлять і через цей ще радянський «зміст».
Ростуть у містах як гриби супермаркети — масштаб, асортимент, знову ж таки блиск і претензії, які поглинають чимало коштів і помітно відбиваються на цінах. Забезпечити ж гарантовану свіжість продуктів, таких як молоко, хліб чи овочі, виявляється чомусь неможливо чи, скоріше, — необов’язково. Ще одна дрібна обставина — десятиліттями продавці ріжуть і ріжуть хлібини та батони на половинки-четвертинки, що, окрім усього, негігієнічно. А хлібозаводи все ніяк не здогадаються відкинути радянські стандарти (стандарти часів, коли більшість людей харчувалася переважно хлібом) і змінити розміри випічки, що, безумовно, вирішило б також проблему свіжості.
Любов до форми і байдужість до її змісту проглядаються також у царині освіти та науки, де засновано чимало інститутів, університетів і навіть академій (так званих «потішних»), які є такими тільки за назвами. Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися на широкий, безмежно широкий, перелік спеціальностей, які пропонуються деякими новими вузами (від дипломата до бармена), або побувати там на так званих наукових конференціях. Однак суспільство, викладачів, а також студентів цей пишний «розквіт» вузів, очевидно, влаштовує — тільки б давали дипломи! Нехай і «потішні». Причина, на жаль, криється не тільки у підприємницькій активності, достойній кращого використання, засновників, а, насамперед, у тому, що дійсні, а не формальні дипломи далеко не завжди потрібні суспільству. Адже потішними часто є не тільки дипломи, а й робота, службові обов’язки та вимоги до результатів праці. У японців, мабуть, не може бути потішних інститутів або дипломів.
Всепоглинаюча пристрасть до форми, до «наукообразия» не обійшла й наш політичний бомонд. Скільки там академіків або, у гіршому випадку, професорів! І що кидається у вічі — ці люди до такої міри скромні, що публічно аж ніяк не проявляють своєї вченості. Ні тоді, коли виступають у ВР, ні в засобах масової інформації. Зовсім навпаки — деякі представники української політично-інтелектуальної еліти всіляко приховують свою освіченість, іноді задля цього демонструючи прямо таки фантастичне невігластво. А як глибоко ховають свою інтелігентність! Хоча дійсно, — навіщо людині інтелігентність, знання, коли у неї є всі атрибути привабливої форми — диплом, науковий ступінь і висока посада?
Давньогрецький філософ Платон твердив, що лад у країні буде тільки тоді, коли на її чолі стоятиме мудрий філософ. Очевидно, вважаючи, що лише філософ здатний розставити на місця всі форми і всі змісти суспільного життя. Та за словами того самого Платона, «у суспільстві дурнів (з «потішними» дипломами й ступенями) мудрець-філософ вважається також дурним». Іншими словами — йому ніколи не стати правителем.
