«Iсторія – на нашому боці»

Російська пропаганда демонстративно нав’язує громадськості думку про міфічну «Новороссию» як історично російський регіон із певною етнокультурною, мало не «державотворчою» спільнотою. «День» уже писав на цю тему (Д. Кулиняк «Що ж таке Новоросія?», № 78 від 29 квітня 2014 р.).

Чи існує «історичне право» на землях, які внаслідок різних обставин раніше перебували в складі інших державних утворень? Моє запитання до доктора історичних наук, професора кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. Мечникова Тараса ГОНЧАРУКА:

— Так зване історичне право на ті чи інші землі міжнародне право розглядає як вияв реваншизму. Домагання Гітлера на «споконвічно німецькі землі» в Європі спричинили Другу світову війну. У світлі останніх подій подібні аналогії напрошуються самі по собі. Хоч я й не фахівець зі світової історії, однак хочу зауважити, що існує суттєва відмінність між Німеччиною часів Третього рейху та сучасною Росією. Перш за все, тодішня Німеччина не мала валютоутворюючих корисних копалин — власної нафти, газу, золота, алмазів. Але вона була економічно потужною, високотехнологічною державою з надзвичайно працьовитим народом. Що ж до сучасної Росії, то це одна з останніх серед існуючих на сьогодні імперій світу. Інколи найдовше існують, хоч як це парадоксально, саме слабкі імперії. Нагадаю, в Західній Європі найдовше утримувала статус колоніальної імперії Португалія, чим особливо пишалася.

— Крім наявності енергетичних ресурсів та володіння ядерною зброєю, завдяки чому ще, на вашу думку, Росія може нині залишатися серйозним гравцем на міжнародній арені?

— Ясна річ, не завдяки своїм технологіям, але передусім завдяки своїй пропаганді, активній дипломатії, умілому використанню чужого, висококваліфікованого людського ресурсу і певним статусним речам, які вона собі виторгувала. Саме — виторгувала. Ще в ХІХ ст. панславіст Іван Аксаков, вважаючи українців і росіян «єдиним слов’янським народом», утім, писав про абсолютно різні характери «великоросів» і «малоросів». В його розумінні росіяни — прекрасні торговці, а українці більше прив’язані до землі, що детерміновано географією, адже в Росії довго триває зима і швидко минає літо, населення живе бідно. Але майже в кожному російському селі кріпак, що займався торгівлею, був багатшим за свого пана. 1857 р. Іван Аксаков видав книжку «Исследования торговли на украинских ярмарках». Зауважте — «українських». В ній, зокрема, автор зазначає, що українці поступаються росіянам у торгівлі й через свою чесність: «...Малороссиянин никогда почти не торгуется.... Напротив того, русский торговец тот час распознает своего покупателя по платью, по речи, по приему и мигом смекнет... должно ли... ему... уступить или стянуть с него вдвое больше истинной цены». Не вважаючи українців та білорусів серйозними конкурентами, росіяни в ХІХ ст. заходилися нав’язливо контролювати західні ринки імперії з євреями. Ментальні суперечності між росіянами та євреями завжди мали економічне підґрунтя — одні й другі були націями купців-конкурентів. У цій боротьбі українці підтримували радше євреїв, аніж православних «братів». Наприклад, 1862 р. дописувач із Борисполя висловився таким чином: «Вообще наш народ охотнее покупает у евреев, чем у великороссов... Еврей приветлив и терпелив. Великорусский купец надует больше, но он это делает с чрезвычайной самоуверенностью и чувством собственного достоинства. Его зовут «кацап», и он с гордою усмешкою отвечает: «Кацап денежки зацап». Народ не любит гордого мошенничества, мошенничества более опасного потому, что еврей, сколько ни клянись ему, не поверит. Еврей — неверец, а как не поверить, когда божатся Христовым именем».

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— Якою мірою цей купецький компонент вплинув на загальну політику російської держави?

— Купецька складова позначилася на самій її суті — суворий меркантилізм у зовнішній політиці, нещадна експлуатація завойованих земель (при тому, що на словах буцымто росіяни «всіх годують»), а також, як мовилося, своєрідний торг за чужі землі з тотальною пропагандою. Видурюючи собі імперію, як справжні купці, московські правителі брехали і поширювали міфи про «справжнє православ’я», «справжній соціалізм», «слов’янський союз» тощо. Свого часу на те, що «Москва — третій Рим», купився Богдан Хмельницький і Московія отримала землі та імперські перспективи, які ніколи не могла б завоювати зброєю. А кажуть, що «гібридну війну» вигадав Путін! Насправді це традиційна форма російської війни, в якій пропаганда й використання завдяки їй чужих сил займає провідне місце. У російській державній політиці, як у того торговця з цитати Аксакова — для кожного покупця свої слова та обіцянки.

ОДЕСА ТА ЗАПОРІЖЖЯ. НІКОЛИ ЦІ ЗЕМЛІ, ЯКІ ПУТІНСЬКА ПРОПАГАНДА ЗАРАХОВУЄ ДО «НОВОРОСІЇ», НЕ БУЛИ «СПОКОНВІЧНО РОСІЙСЬКИМИ», А ОТ УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ ОСВОЇЛИ ЦЮ ТЕРИТОРІЮ БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ... / ФОТО С САЙТА ZABOR.ZP.UA

Щодо російської пропаганди, то сумнозвісна «Новоросія» і є подібним проектом, який як у ХVІІІ ст., так і в наш час має на меті задовольнити конкретні меркантильні інтереси російського істеблішменту. А саме — загарбати родючі землі (а сьогодні ще й промислові підприємства) споконвічних земель запорожців. Російська держава у ХVІІІ ст. загарбувала ці землі поступово. Спочатку на землях «Вольностей Війська Запорозького» створили два невеликих анклави — Новосербію (Кіровоградська обл.) і Слов’яносербію (адмінцентр — теперішній Слов’янськ Донецької обл.).

— Поняття надумані, як у випадку Слов’яносербії, що існувала трохи довше десятиліття (1753 — 1764). Сьогоднішня участь сербських найманців на боці проросійських сил на території України — це саме наслідки російської пропаганди, прояви ідеології, по суті, шовіністичного російського панславізму?

— Боюся помилитися, але вперше сербські найманці з’явилися на теренах України 1659 р., коли воювали на боці гетьмана Івана Виговського проти Московії у славнозвісній Конотопській битві. Отже, не завжди серби воювали лише проти України.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРАТРИЦЯ КАТЕРИНА ІІ (СОФІЯ-АВГУСТА-ФРЕДЕРІКА АНГАЛЬТ-ЦЕРБСТСЬКА), НІМКЕНЯ ПО КРОВІ, РОЗУМІЛА СУТНІСТЬ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРСТВА КРАЩЕ, НІЖ РОСІЯНИ

Проте знаємо, що саме сербові, генералу Петрові Текелі Катерина ІІ довірила керувати зруйнуванням Запорозької Січі. Політика чистокровної німкені Катерини ІІ доволі показова, адже «на троні національності немає», і чужинці подекуди краще розуміли сутність російської імперської політики, аніж самі росіяни. Сталін-Джугашвілі — тому приклад. «Коли гетьманів не буде треба, щоб час і назву гетьманів забули», — писала ще 1765 р. цариця Катерина своєму генерал-прокурору Олександру В’яземському.

— Принагідно варто нагадати, щодо заміни понять імператрицею на завойованих у XVIII ст. землях ішлося в одному з ваших інтерв’ю («День» № 155 від 1 вересня 2010 р.), зокрема, щодо зміни назви Хаджибей на Одесу...

— У світлі останніх подій варто поглибити цю тему. Насправді боротьба з «поганими» назвами і заміна їх на імперські стала однією з головних завдань цариці. Змінюючи старі топонімічні, нав’язуючи нові адміністративні назви, вона тим самим знищувала історичну пам’ять підвладних народів. У цьому сенсі оголошення так званої Новоросії на землях Запорозької Січі мало означати, що ці землі порожні та щойно приєднані. Це ідеологічно готувало ґрунт для знищення запорозьких вольностей і загарбання цих земель. Останнє, між іншим, було одним із головних мотивів руйнування Січі. Економічне поневолення завжди йшло слідом за політичним. Російські урядовці та військові отримували колосальні ділянки «порожніх» запорозьких земель. Згадуваний вище В’яземський отримав понад 300 тисяч гектарів. Згодом Катерина ІІ запровадила свою назву і для земель Кримського ханства — Таврія і навіть сам Крим перейменувала на Таврійський півострів, замінивши назви більшості міст. Та й справді, як можна доводити, що Севастополь — російське місто, якби в нього залишилась попередня назва — Ахтіар?

— Можна згадати й про заміну таких понять, як «ліво- та правобережжя»?

— У ХІХ ст. офіційні імперські ідеологи розподілили українські землі на три частини: Лівобережну Україну вважали Малоросією, Південну — Новоросією, а Правобережну стали іменувати «Юго-Западным краем». Отже, Волинь чи Поділля за імперськими стандартами не були навіть Малоросією. На це не було жодних етнічних чи історичних підстав. І всі це добре усвідомлювали. Цитую російський енциклопедичний словник Брокгауза-Ефрона, статтю «Новороссийский край»: «Запорожцы считали весь край (от реки Синюхи до Днепра и Черного моря. — В. К.), до донских станиц, своим, и эта мысль, с присоединением Малороссии к России, перешла к российским государям...»

— Це віковічно українські землі, що розуміють творці так званої конфедерації Луганської й Донецької республік, які на «двоголовому» гербу, який поширюють в Інтернеті, розмістили герб запорожців.

— Як уже йшлося вище, всі землі цієї «Новоросії» тісно пов’язані з історією запорозького козацтва. Від кінця ХV ст. запорожці відвойовували, а пізніше заселяли цей край. Московські царі тоді про це й не мріяли. Після зруйнування Січі 1775 р. колишні запорожці заснували Задунайську Січ, а ті, що залишилися — Чорноморське козацьке військо. Катерина ІІ особисто заборонила князеві Потьомкіну використовувати у назві цього війська слова «запорозький» або «Січ». Його центром стала Слободзея на березі Дністра. 1792 р. більшу частину чорноморського козацтва за наказом Катерини ІІ було переселено на Кубань, де вони заселяли й засвоювали новий край.

— Хоч як сумно визнавати, але свого часу кубанські козаки також воювали з горцями за великоросійські інтереси...

— Відомий вислів: «Розділяй та володарюй». Років десять тому ми не могли навіть уявити, що чеченці воюватимуть за Росію проти України. На моє переконання — це наслідки репресій, пропаганди і своєрідного торгу з предводителями поневолених народів з боку Кремля. На відміну від нашої, російська пропаганда спрямована на зміну громадської думки. Для російської влади народ — це віск. Вона не запитує у населення, що воно думає про історичні перипетії своєї держави. Хіба нас цікавить, що думає пересічний українець про закони фізики, на які він не впливає? ЗМІ мають навчати пересічного громадянина, а не ставати з ним на один рівень.

— У плані пропагандистського впливу на населення чи не занадто демонізується авторитарний путінський режим? Адже його успіх пов’язаний, насамперед, із відсутністю для загалу альтернативної інформації.

— Хочу лише сказати, що російські ЗМІ формують громадську думку у вигідному для влади руслі. Населенню нав’язуються облудні міфи, у тому числі стосовно «Новоросії». Хочете добре жити? Давайте знов під Росію! Потім, звичайно, настане прозріння, як це вже починається e жителів Криму і Донбасу. Коли якась територія потрапляє під дію кремлівського окупаційного режиму, то на громадську думку зважають тут не більше, аніж у Північній Кореї — населення просто зобов’язане бути всім задоволене. Окупаційний режим, між іншим, теж є тим, у чому російська влада була традиційно сильною. Вона довго тренувалася на власному народові за принципом: «бей своих чтоб чужие боялись». Тому особливо не слід розраховувати і на партизанську війну на окупованих Росією землях.

Щоб уникнути загарбання, Україні не слід забувати про ідеологічну війну. Зокрема, потрібно доводити і наполегливо популяризувати докази абсурдності пропагандистських проектів Кремля, приміром, тієї ж Новоросії. До речі, абсурдність цієї назви розуміли навіть історики ХІХ ст. Цікава, наприклад, позиція російського ліберального історика та етнографа Миколи Надєждіна (псевдо «Никодим Недоумко из Патриарших прудов»), який у період 1838 — початку 1840-х рр. був на засланні в Одесі. Досліджуючи минуле давньоруських племен — уличів та тиверців, у промовах і статтях називав термін «Нова Росія» абсурдним, бо ця територія у складі Київської Русі була набагато раніше від «Русі старої». Так само кепкував із цього приводу інший історик-одесит Олексій Маркевич, який твердив, що слов’янське, тобто українське, населення зберігалося в цьому краї протягом багатьох століть «даже в самые тяжелые времена татарщины». Звідси термін «Татарська Україна».

Українці мають усвідомлювати, що історія — на їхньому боці, а імперські міфи Росії, зокрема про «Новоросію», за своєю суттю незграбні й кволі. Це надумана назва для споконвічних земель запорожців та їхніх нащадків — задунайських і чорноморських (кубанських) козаків. Ці землі простягаються від пониззя Дунаю та Тирасполя на заході до ставропольських степів і Новоросійська на сході. Тоді «новоросійська карта» може зіграти вже проти Росії.