Iван Мазепа в любові й ненависті

Скільки б не з’явилось ѓрунтовних історичних досліджень, котрі поглиблюють наше розуміння драм та конфліктів мазепинської доби, наше сприйняття унікально складної особистості самого гетьмана й державотворця все ж таки залишається обмеженим, неповним, сказати б, «висушеним», занадто схематичним. Бо, попри силу-силенну фактів, документів, цифр, цитат, не проглядатиме одне — обличчя Івана Степановича Мазепи як людини (не як політика: змінимо ракурс!), його особистісні риси в любові та ненависті, його прихований духовний портрет.

Отже, якщо ми бажаємо нарешті збагнути цю таємницю, нам не обійтися без творів високого мистецтва слова. Відомо, що про Мазепу протягом XVII—XX століть писали видатні майстри літератури (в першу чергу — класики поезії) різних країн. Це й Вольтер, і Байрон, і Гюго, і Словацький, і Рилєєв, і Пушкін, менш розгорнуто, проте змістовно та цікаво — Гоголь, Шевченко, Куліш, у минулому сторіччі Богдан Лепкий створив епічний цикл повістей про великого гетьмана («Мотря, «Не убий», «Батурин», «Полтава», «Від Полтави до Бендер»), який зовсім недавно, і то далеко не повною мірою, став надбанням порівняно широкого кола читачів. Саме в «координатах людинознавства» Мазепа стає для нас ближчим, зрозумілішим.

Але є один митець, один з найвидатніших поетів України, та й усього слов’янського світу ХХ століття, чий твір про Мазепу, схоже, ще й досі уважно не прочитаний вітчизняним загалом, не дістав заслужено високої оцінки як читачів, так і критики. Ми маємо на увазі Володимира Миколайовича Сосюру, нашого визначного лірика, та його поему «Мазепа» (1928; 1960). Подвійна дата пояснюється тим, що до свого епічного творіння про Мазепу та його епоху Володимир Сосюра повертався й через багато років після створення первісного варіанту поеми у 1928—1929 роках (оцінимо належним чином сам ризик вибору такої теми на зламі 20-х років, в умовах нещадного наступу задушливої сталінської тиранії). А саме: вже в роки «відлиги», через три десятиліття після написання «старого» тексту, Сосюра зробив оновлений, значно ширший — та гостріший! — твір, де чітко розставив естетичні, національні та історико-соціальні акценти. Звичайно, ця поема не мала жодних шансів побачити світ, і це чудово розуміла й така дуже далека від політичних розрахунків й інтриг людина, як Володимир Сосюра. «Мазепу» було надруковано лише у 1988 році в журналі «Київ», через 23 роки після смерті автора.

Первісним бажанням, визначальним поштовхом до створення поеми стало щире, гаряче й наївне політично бажання Поета захистити пам’ять Івана Мазепи від наклепницьких звинувачень у зрадництві, продажності, ренегатстві тощо. Адже автор без вагань заявляє, характеризуючи мотиви усіх вчинків гетьмана:

Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї!.

Й другий мотив, споріднений з першим, сказати б, лірико-історіософський:

Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній
В той час страшний незгоди
Трагедію мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя ідеї...
В години зради і негод
Його прогнало лихо злеє
З землі омріяних свобод,
Як Богом обраний народ
Прогнав в легенді Моїсея.

(Звернімо увагу на вражаючу паралель: Мазепа — це відкинутий народом й зневажений Моїсей, який прагнув вирвати рідний народ з «неволі єгипетської», а натомість не зміг подолати страх, байдужість, злобу й невдячність, притаманні значній частині співвітчизників!)

Цікаво, що автор не приховує ані своїх переконань, ані свого національного коріння, і це якраз підкупає неупередженого читача. Замислюючись над долею свого героя, поет пише:

Вперед! Любов’ю я горю,
І до народу, чий він син,
Чия в бою не схибить зброя.
Я ж українець, як і він,
Дитя Комуни світової,
Я партії своєї син
І син донецького я степу,
Що розірвав потали гать»

(Чи не чути тут прихованого заклику до сьогоднішніх «синів донецького степу» бути не безбатченками, котрі, неначе перекотиполе, несе сліпий вітер широким світом, а відданими дітьми своєї Батьківщини, України?)

Цікаво, що одразу після цього ліричного відступу Сосюра (не історик, а поет!) викладає історіософські міркування (принаймні, варті розгляду й сьогодні) на захист Мазепи від традиційних для шовіністів різних ѓатунків звинувачень у «зрадництві, «запроданстві», «служінні ворогам» — бо гетьман, мовляв, «розірвав вічну (а чи вічну?! — І. С.) присягу Російській державі та царю Петру», «перекинувся на бік короля Швеції Карла ХІІ» тощо. А Сосюра нагадує (вельми слушно!): а як же Джордж Вашингтон, перший президент США, «батько нації», а з погляду фанатичних адептів британської королівської влади — справжній «зрадник, «бунтівник» та «злочинець», який теж «розірвав присягу» своєму законному монарху, королю Георгу ІІІ? Адже Вашингтон спирався на активну, дипломатичну та військову, підтримку Франції (на боці американських повстанців воювала значна кількість французьких добровольців, згадаємо хоча б маркіза де Лафайєта та графа де Сен-Сімона; про інтенсивне постачання зброї з волі Парижа й говорити не доводиться)! Чи було це справді «зрадою» головнокомандувача американської революційної армії? Чи, може, це був вчинок справжнього патріота і видатного політика? І ще запитання, що його безперервно задає собі поет: чому Мазепа «не злетів до висот», чому не зумів досягти омріяної мети — вільної, незалежної від царських поневолювачів України? Відповідь недвозначна:

Бо не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії...
Та й як він зрозуміти міг
На перехресті злих доріг,
Під ураганами негод!
Бо помиляється й народ,
І гнеться, як від бур лозина.

Остання думка є надзвичайно важливою: як бачимо, Сосюра, цілком усвідомлюючи визначальну роль народу в історії, в той же час вельми далекий від «культу» народу, від наївного обожнювання не найкращих його рис (забобонність, інертна слабкість, тимчасова сліпота), а тим паче від навмисного спекулювання на них.

Важко уявити собі, які труднощі чекали на Сосюру, поета й людину, яка сприймала буття не розумом, а безпосереднім чуттям, при створенні образу раціонального, гранично закритого, обережного й вкрай обмеженого у виявленні будь-яких зовнішніх емоцій гетьмана Івана Степановича Мазепи. Спробуй-но проникнути й внутрішній світ такої постаті! Проте Сосюрі це все ж таки вдалося — можливо, завдяки насамперед тому, що він знайшов такий собі «з’єднувальний місток» між собою та своїм героєм. Ним була спільна для обох любов до України! Звичайно ж, Іван Степанович навряд чи сказав би так, як Поет, з підкупаючою відвертістю:

«Прости мене, моя Вкраїно!
Тобі молюсь... Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мені дала ти карі очі,
Й я бути виродком не хочу».

І далі — стислий, яскравий опис історичного шляху України, хресного її шляху:

«Ти у кривавих злих вітрах
Ішла, не маючи кордонів,
В глухих оголених степахНа люту радість царських тронів.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави...
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави».

І все ж таки збагнути душу Мазепи було завданням надскладним. Знайомлячись з біографією свого героя, Володимир Миколайович, звісно, не міг оминути численних свідчень, переказів й легенд про любовні захоплення майбутнього гетьмана (в поемі відповідні сюжети займають чимало місця). Проте не це є головним. Значно важливішим є життєве і політичне кредо Івана Степановича. Сосюрі воно бачиться так:

Народе мій! В твоїй журбі
Невже нема чого робити?
Невже судилося тобі
Рабів і зрадників плодити?!
А доля іншою була б...
Хто ж поведе тебе повстати,
Коли і я, мов пес, мов раб,
Тебе зміняв на ці палати?
Де взять тобі своїх месій,
Коли і я такий, як всі?

Звичайно, може бути предметом дискусій, якою мірою історичний, реальний Мазепа відповідав цим високим волелюбним принципам. Але сам Сосюра, очевидно, інтуїтивно відчув, що оце «бунтівне» начало у знаменитому гетьманові таки було, і начало вагоме — як було воно і в самому творці великого вірша «Любіть Україну». Є в архівах поета такі рядки, адресовані одному академікові, відомому свого часу прихильнику «двомовності» та «злиття націй»:

«Я не люблю холоднокровних,
До спин слизьких їх я не звик.
І не люблю людей двомовних, —
В людини ж бо — один язик!».

Отаким міг бути ніжний лірик Володимир Сосюра!